«У нас радість, Валерчику, у нас з тобою буде дитина» — Люба сяяла від щастя, але Валерій відсторонився з переляку і лишив їй грошей
Любов іноді приходить у найнесподіванішому вигляді.
— Дівчатка, мій як дізнався, що малюк у нас буде, став наче несамовитий. Постійно мене питав: «Мала, а ти як себе почуваєш? Що тобі купити? А що сказали на УЗД?» Гуляти мене змушував, соковижималку купив, а одного разу я помітила, що він в інтернеті шукав, як треба харчуватися, ну і взагалі все про цікавий мій стан. Замучив він мене зовсім!
— Лариса вдавано знизала плечима, але по ній було помітно, що це вона так хвалилася, як її чоловік любить.
— А мій спокійний, як мамонт, — Наташа відкусила зелене яблуко. — І з першим сином теж не переймався. Я список напишу, він мовчки купить усе за списком, принесе мені — на, жінко, здобич! Пилососити щоправда мені останні місяці не давав. Ну і так, коли токсикоз був, то він мені сніданок у ліжко. Якщо лежачи поїсти, то потім не нудить майже. Зараз він один лишився зі Славиком, зі старшим нашим, і чудово справляється, — Наташа знову хрумкнула соковитим яблуком і гордо подивилася на дівчат у палаті.
Лариса кивнула їй, наче погодилася, що й справді, непогані чоловіки в нас є. Люба ж лежала мовчки, обличчям до стіни.
Дівчата не бачили, як по щоках Люби текли гіркі сльози. Її ніхто ніколи так лагідно не називав — малою. Вдома мама з батьком сварилися одне з одним щодня. З приводу і без приводу, і з ними в цій розпеченій обстановці нестерпно було. Люба відчувала, що вона заважає, коли вони сваряться. І ще більше заважає, коли вони миряться. Так і жили — батько спочатку йшов, знову приходив, потім знову йшов. Любі як тільки вісімнадцять виповнилося, вона від них з’їхала, а батьки наче й не помітили. Доросла ж донька, у неї своє життя, от нехай сама про себе думає, за себе й відповідає.
Люба кімнату зняла, у торговельний центр продавцем влаштувалася. Там і з Валерою познайомилася, він постачанням товарів займався. Закохалася в нього без тями, до нього Люба ні з ким ще не зустрічалася. Для Люби його увага була незвичною. На неї ніхто не дивився так лагідно раніше, ніхто про її справи не розпитував. Люба соромилася, червоніла, Любу то в жар, то в холод кидало. Звісно, Валера її любить, тепер Люба знає, що таке любов.
Валера часто до Любочки приходив, їжу приносив смачну. Слова приємні говорив. З нею раніше ніхто так не був ласкавий.
Того дня Люба чекала Валерку з затаєною радістю. Ось він прийде, і Люба йому все розкаже. Ось Валерочка зрадіє, цікаво, він їй мабуть одразу пропозицію зробить. Вони ж і так уже майже сім’я, а тепер уже точно! Люба тільки кроки його почула, одразу двері прочинила, Валеру обійняла.
— Ти чого така радісна? А я премію отримав, ну що, відзначимо? А то я втомився щось.
— Я тепер не можу, не можна, у мене тепер, ні, у нас. У нас радість, Валерочку, у нас з тобою буде дитина, — Люба світилася вся, стала навшпиньки, обіймає коханого.
— Ти чого, Любо? — Валера відсторонився. — Ти чого це надумала? Яка ще дитина, Любо, ти сама розумієш, що кажеш?
Потім Валера грошей їй на столі лишив, щоб вона розібралася з «цією проблемою». А сам невдовзі просто зник.
— Любо, а ти чого мовчиш і така сумна? Може погано тобі, ти кажи, не мовчи, ми лікаря покличемо, — Наташа другого народила, себе досвідченою почувала.
— Ну що, матусі, як у нас тут справи? — зазирнула в палату дитяча сестра, побачила Наташу. — А ти що, вже за другим до нас прийшла? Ну ти й швидка!
— Ніно Михайлівно, та мій дівчинку захотів, донечку, а вийшов хлопець знову, — розусміхалася Наташа. — У нас он у Люби донечка, тільки Люба щось із нами не розмовляє.
— А що так, дівчинко? — Ніна Михайлівна до Люби обернулася. — Нумо розкажи, що в нас не так?
Любі ні з ким не хотілося розмовляти, але незручно стало. Повернулася, очі червоні, обличчя заплакане.
— Та хіба тобі можна тепер так плакати? Ти тепер матуся, ти не одна, у тебе донечка! Доньці настрій від матусі передається, та не дай Боже молоко в тебе пропаде! — дитяча сестра присіла поряд із Любою, за руку її взяла. — У тебе ж радість, найрідніша людина поруч, а ти! — а потім їй напівголосно: — Чого ревіла, він тебе кинув чи що?
Люба підвела заплакані очі на Ніну Михайлівну.
— Як ви здогадалися?
— Ех, доню, не одна ти тут така! Може він схаменеться, прийде на виписку? Так теж буває.
— Ні, не прийде, він і не знає, що дитина народилася. Нас ніхто зустрічати не буде, я сама все заздалегідь приготувала. Все купила і на виписку собі, і дівчинці все з собою взяла. І за кімнату наперед заплатила, і поки працювала, відклала трохи, поки Катруся ще зовсім маленька, — Люба обережно вивільнила руку. — Нічого, ми з донечкою впораємося.
Ніна Михайлівна похитала головою.
— І треба ж, сама маленька, худенька, а хватка, не розгубилася! Молодчина, дівчинко!
Перед випискою Лариса і Наташа постійно у вікно поглядали, чоловіків видивлялися.
— Ось і мій, із букетом іде, — засяяла Лариса.
Наташа їй очима на Любу — ну що ти про свій букет, що афішуєш, її ж ніхто з букетом не чекає. Але Люба весела, вже оговталася від сумних думок, вона ж тепер не одна, у неї донечка. Катеньку перевдягли, Люба доньку на руки і з Ніною Михайлівною на вулицю вийшла.
А на вулиці весна, тепло, на деревах зелень ніжна з’являється.
— Ось і я так само, Любочко, майже тридцять п’ять років тому з сином на руках виходила. Подруги мене зустрічали, мого Миколи не стало, одна сина ростила, нічого, виростила, — від цих спогадів у Ніни Михайлівни сльози очі затуманили.
Тут машина до входу під’їхала, чоловік вийшов із букетом квітів, і до них підходить. Простягнув Любі букет.
— Здрастуйте, Любо, мене Іван звуть, ось ми з мамою вас вітаємо. Сідайте, я вас відвезу.
Ніна Михайлівна обійняла Любу.
— Сідай, сідай, Ванечку куди скажеш відвезе. Ну що ти з дитиною будеш машину ловити. Ти телефонуй, якщо що, я тобі допоможу. Я ж пам’ятаю, як одній не солодко. Мені теж люди допомагали.
Іван усю дорогу щось розповідав, потім допоміг Любі до квартири дійти з речами. Господиня на Івана подивилася підозріло.
— Це ще хто?
Але Любу не спитала, промовчала. Вона спочатку була невдоволена, коли Валера приходив, думала, що Любка ще та дівчина. А потім розібралася, жаліла її, добра дівчинці бажала.
— Давай нашу дівчинку, допоможу тобі, — господиня взяла рожевий конвертик. — Ух яка красуня, вся в маму!
— Тетяно Андріївно, це мене просто знайомий підвіз, — пояснила Люба.
Квіти вона поставила на кухні у вазу — радість же, ось вона і вдома з донечкою.
Іван раз на тиждень до них заїжджав, привозив повні сумки гостинців від себе і від Ніни Михайлівни.
— Ти не думай, мати сказала — їй люди допомагали, тепер наша черга. Бери, не соромся, не збідніємо ми, я з мамою наступного разу приїду, можна?
Ніна Михайлівна приїхала, охала, як Катруся за місяць підросла, як уже усміхатися навчилася. Любі тепло від їхньої підтримки, шкода, що це не її мама. Та й з Тетяною Андріївною вони добре живуть. Вона з Катрусею і посидіти іноді лишається.
— Я все тебе, Любо, спитати хочу, — не витримала якось Тетяна Андріївна. — Іван цей що до тебе ходить? Та ще й матір приводив, він що, залицяється чи що? Так не схоже начебто.
— Та ні, Тетяно Андріївно, у Івана сім’я, дружина, дітей троє. Просто Ніна Михайлівна Ваню теж без чоловіка ростила, знає, як це. Їй люди допомогли, ось і вони з Ванею мені допомагають.
— Треба ж, — здивувалася Ніна Михайлівна. — Я вже думала в наші часи так і не буває. Тоді ось що я вирішила, Любо, давно тобі хотіла сказати. Ми з тобою майже як рідні живемо, холодильник не ділимо вже, двері кімнат не замикаємо. Ти мені все з магазину й аптеки приносиш, та й Катруся мені не чужа вже, яка ж вона чужа! Загалом, давай будемо навпіл з тобою комуналку платити, а за кімнату я з тебе брати більше не можу, ось так.
— Ну що ви, Тетяно Андріївно, — хотіла було заперечити Люба, але господиня раптом розплакалася.
— Чужі люди тобі допомагають, а я що ж, оббирати буду чи що?
А одного разу поговорити Ніна Михайлівна до Люби зайшла.
— Любочко, я на пенсію збиралася, а ти дівчинка добра, душевна. Ну не підеш же ти знову торгувати, давай краще до нас, робота позмінна, і в училище підеш, а ми тобі всі допоможемо, так, Тетяно Андріївно? І ще, тут у нас сталася одна історія.
У молоденької жінки пологи важкі були. Ну і, малюк живий, а мати… не вижила матуся. Чоловік у неї молоденький, як ти, плакав у нас у коридорі. Завтра йому дружину ховати. Приїжджий він, нікого в нього тут немає. А хлопчичок гарненький народився. Може разом допоможемо, як думаєш? Він каже, сам буде сина ростити. Не розуміє, згаряча береться, допомога йому потрібна. А разом ми зможемо, я якщо треба з його синочком і посиджу іноді, а ти можеш із двома дітками погуляти разом, а Любочко? Не кинемо хлопця?
Тут несподівано Тетяна Андріївна втрутилася.
— Я раніше думала, як це я буду чужим допомагати? А вас послухала і вирішила, що і я з вами. Я з Катрусею лишаюся, то вона усмішкою своєю мені серце зігріває. І хлопчика цього, що без матері лишився, зігріти треба. Ми що, не люди чи що?
Навіть звірі чужих вигодовують, що без матері лишилися!
Люба одразу зрозуміла, що це Микита. Біля входу в лікарню стояв хлопець — блідий, безрадісний, один без квітів, решта татусів усі з квітами. Ніна Михайлівна вийшла, винесла блакитний конверт, Любочці рукою махнула.
— Микито, познайомтеся, це Люба, а це Микита, тато нашого чудового хлопчика.
Ніна Михайлівна відкинула куточок конверта — хлопчик солодко спав. І Люба раптом, сама того не очікуючи, гірко заплакала.
Ніна Михайлівна навіть розгубилася.
— Любо, ти що? Підводиш мене, ти навпаки повинна…
Але Микита раптом наче отямився, став заспокоювати її.
— Любо, да ви чого?
Потім сина на руки взяв. Тут і Іван під’їхав, вони домовилися, що Іван Микиту з сином додому відвезе.
— Давай я з тобою поїду, піднімуся в квартиру, — запропонувала Люба Микиті. — Покажу, як малюка сповивати, як за ним доглядати. Ти ж сам, як я зрозуміла, все робити зібрався.
Квартира в Микити була маленька, але дуже затишна. Дитяче ліжечко, речі на столику пеленальному — все було дбайливо жіночою ручкою приготовлено. Фото на комоді — Микита і дівчина гарна, обнялися, обоє регочуть. В очах кохання.
— Ти чим хлопчика годувати будеш? — Люба обернулася і побачила, що Микита теж дивиться на фото.
Він одразу погляд перевів.
— Мені Ніна Михайлівна суміш суху поклала, написала, як її розводити.
— А як ти сина назвеш? — Люба спитала і одразу пожалкувала про це — Микита від цього питання спохмурнів. Але тут же впорався із собою.
— Віка хотіла Грицем назвати.
— Гарне ім’я, Григорій Микитович, гарно! Ну давай тоді Гриця переодягнемо, я тобі все покажу, та й молочко йому приготуємо.
Додому Люба ледве встигла до годування — Катруся її вже дуже зголодніла і Тетяна Андріївна носила її на ручках і всіляко відволікала.
— Катрусю, ну ось і матуся наша, — Тетяна Андріївна передала малятко Любочці, та одразу руки помила — і годувати доньку. Катруся жадано молочко п’є, аж по підборіддю тече, виливається. А очі одразу потемніли, і глибокі-глибокі стали.
— Ну розказуй, — Тетяна Андріївна поруч присіла. — Як він там, бідний хлопець цей?
— Та що казати, шкода його, та й хлопчик його Гриць гарний такий. Жахливо, він розгублений, але наче тримається.
Микита подзвонив уранці.
— Любо, ти вибач, Гриць усю ніч не спав, плакав. Ніжками дригає, його наче знудило, порадь, що робити.
— Микито, я зараз до тебе приїду краще, тут же поряд зовсім, всього дві зупинки.
Люба приїхала швидко. Гриценька покачала на руках, животиком приклала до себе — наче заснув. Але ненадовго, знову став плакати. Люба суміш розвела, годувати стала. Гриць п’є, плаче, зригує, ніжки піджимає.
— Ось так його і нудило, — Микита з-за плеча Люби дивиться, переживає.
Люба пляшечку відставила.
— Знаєш що я, Микито, думаю. У мене Катруся — донька маленька, я тобі казала. Я її своїм молоком годую. Молока багато. Може я спробую Гриця своїм молоком нагодувати? Ти не будеш проти?
Микита навіть розгубився.
— А що, так можна?
Люба навіть не втрималася, смішно стало.
— Ти що, слово «годувальниця» не чув ніколи? То ось — це я, годувальниця твого сина Григорія. Тільки зараз ти вийди, добре?
— Добре, — Микита покірно вийшов, а Люба годувала Гриця.
Гриць наситився, порожевів, сонно відвалився і солодко засопів. Микита прочинив двері.
— Можна?
— Заходь, — шепнула Люба. — Він спить, ситий, видно суміш йому не підходить, а молоко йому самий раз!
Люба і Микита крутилися, як могли. Микита почав підробляти. Діти були то в Люби, то в Микити. Люба годувала обох і проблем більше не було. Тетяна Андріївна допомагала, як могла. І Катя, і Гриць їй стали наче рідні. Ніна Михайлівна теж приходила за першим покликом. Вона від душі хотіла, щоб у Люби і Микити все було добре.
У круговерті пролетів цілий рік. Катя вже пішла, говорити починала. Вона чула, як мама Грицю казала: «Скоро наш тато прийде», — і бігла до дверей, Микиту зустрічала:
— Тато, тато прийшов!
А одного разу й Гриць простяг ручки до Люби і сказав:
— Мама!
Микита дивився на дітей, на Любу, і розумів, що дорожчих за них у нього на світі немає нікого. І одного разу Микита наважився, він дуже боявся, а раптом Люба йому просто допомагає? А раптом йому все це тільки здається? Але Микита наважився.
— Любо, Любочко, рідна, я прошу тебе, будь моєю дружиною! У нас із Грицем немає нікого ріднішого, ніж ти. Та ти і є його мама, що тут іще скажеш? А Катруся! Я ж від неї почув уперше «тато», вона мені довірилася, вона в цьому навіть не сумнівалася, вона моя донечка, інакше й бути не може!
Микита озирнувся на фотографію, де вони з Вікою сміються, і йому здалося, що Віка підморгнула йому:
— Любий, так тримати!
На весіллі Микити і Люби було багато рідних людей. І Тетяна Андріївна, і Ніна Михайлівна, і Іван з родиною. Люба думає ще батьків своїх розшукати, може їм допомога потрібна? А в Микити в селі мама з п’ятьма меншими, вони до неї скоро всією сім’єю поїдуть.
