Марія Петрівна стояла на кухні, витираючи руки об фартух, який вже давно втратив свій первісний білий колір від численних плям.
За вікном вечоріло, а в вітальні лунав гучний сміх і дзенькіт склянок. Сьогодні був день народження її дочки Вікторії – 25 років, ювілей, як вона сама казала.
Марія Петрівна з самого ранку крутилася, як білка в колесі: варила борщ, смажила котлети, пекла пиріг з яблуками. Все для того, щоб дочка була щаслива, щоб гості не голодували. Але тепер, дивлячись на цю веселу компанію, вона відчувала, як втома накочує хвилею.
– Коли вони нарешті підуть? – прошепотіла вона собі під ніс, виглядаючи з кухні. – Коли все з’їдять та все вип’ють і я остаточно виснажусь. Ти подивись на них, вони так поводяться, ніби прийшли до ресторану, тільки в ресторані хоча б платять.
Вікторія, висока струнка дівчина з довгим каштановим волоссям, саме в цей момент помітила матір. Вона підійшла ближче, поклала руку на плече Марії Петрівни і лагідно сказала:
– Мамусю, ну досить. Це ж друзі, у нас так заведено.
Марія Петрівна зітхнула, дивлячись на дочку. Вікторія завжди була такою – відкритою, товариською. З дитинства любила збирати навколо себе людей, влаштовувати посиденьки.
Але Марія Петрівна, яка виросла в селі, де гості приходили рідко і поводилися скромно, не могла звикнути до цих сучасних звичаїв.
“У нас так заведено” – ці слова дочки завжди її дратували. Що значить “заведено”? Хто це завів?
– Вікторіє, дитино моя, – відповіла мати, намагаючись стримати роздратування. – Я розумію, друзі. Але подивися: той хлопець, як його… Андрій? Він уже піцу всю з’їв! А дівчина в червоній сукні – скільки вона компоту випила? Я ж не мільйонерка, щоб усіх годувати.
Вікторія засміялася, обіймаючи матір.
– Мамо, Андрій – мій колега з роботи, він завжди голодний після тренувань. А Оля – моя найкраща подруга, вона просто святкує. Не хвилюйся, вони вдячні. Ходімо, приєднайся до нас!
Марія Петрівна похитала головою.
– Ні, я краще тут, на кухні. Треба ще салат дорізати. Іди, розважайся.
Вікторія зітхнула і повернулася до гостей. У вітальні сиділо чоловік вісім – друзі з університету, колеги, сусіди. Стіл був заставлений стравами: олів’є, оселедець під шубою, канапки з червоною ікрою (Марія Петрівна спеціально купила, хоч і шкодувала грошей). Музика грала тихо, але сміх лунав голосно.
– Віко, твій пиріг – це шедевр! – вигукнув Андрій, жуючи шматок. – Твоя мама – геній кулінарії!
– Так, мамо, дякую! – додала Оля, піднімаючи келих. – За Вікторію і за таке свято!
Всі зааплодували, а Марія Петрівна, чуючи це з кухні, тільки посміхнулася криво. “Геній… А хто прибиратиме після них?”
Свято почалося о шостій вечора. Марія Петрівна пам’ятала, як Вікторія зранку бігала по квартирі, прикрашаючи кімнату кульками та гірляндами.
– Мамо, сьогодні буде круто! – казала дочка, чіпляючи стрічки. – Запросила всіх: Андрія, Олю, Сергія з дівчиною, ще пару з роботи. Не переживай, вони нормальні люди.
– Нормальні? – перепитала Марія Петрівна. – А пам’ятаєш минулий рік? Той твій друг, як його… Міша? Він розлив компот на килим, і досі пляма не відійшла.
– Мамо, то випадково! Він вибачався. А сьогодні все буде ідеально.
Але ідеально не вийшло. Першим прийшов Андрій – високий спортивний хлопець у джинсах і светрі. Він приніс букет квітів для Вікторії.
– Добрий вечір, тітко Маріє! – сказав він, посміхаючись. – Вітаю з днем народження дочки! Ой, щось смачно пахне. Можна вже сідати за стіл?
Марія Петрівна кивнула, але подумки відзначила: “Вже сідати? Ще гості не всі прийшли!”
Потім з’явилася Оля – яскрава блондинка в червоній сукні, з подарунком у руках.
– Віко, кохана! – вигукнула вона, обіймаючи подругу. – 25 – це серйозно! А де пляшка? Давай відкриємо!
Вікторія засміялася.
– Зачекай, Олю, ще не всі. Мама, познайомся, це Оля, моя подруга з універу.
– Приємно, – сказала Марія Петрівна, простягаючи руку. – Проходьте, сідайте.
Оля кивнула.
– Ой, тітко, у вас така затишна квартира! А їсти вже можна? Я зголодніла після роботи.
Марія Петрівна стиснула губи. “Зголодніла? А чому не поїла вдома?”
Гості продовжували прибувати. Сергій з дівчиною Іриною – вони принесли торт, куплений у магазині.
– Віко, це для тебе! – сказав Сергій. – Шоколадний, твій улюблений.
– Дякую! – відповіла Вікторія. – Мамо, це Сергій, мій колишній однокурсник, а це Іра.
– Добрий вечір, – привіталася Марія Петрівна. – Роздягайтеся, проходьте.
Іра посміхнулася.
– Ой, скільки страв! Ви, мабуть, цілий день готували. Можна спробувати канапку?
– Звичайно, – відповіла Марія Петрівна, але всередині подумала: “Спробувати? Це ж не дегустація!”
Коли всі зібралися, Вікторія оголосила:
– Друзі, дякую, що прийшли! Мама приготувала все найкраще. Давайте сідати за стіл!
І почалося. Гості налягали на їжу, ніби не їли тиждень. Андрій хвалив борщ:
– Тітко Маріє, це найкращий борщ у моєму житті! Можна добавки?
– Бери, синку, – відповідала вона, підливаючи.
Оля вип’ємо:
– За Вікторію! За її успіхи! Віко, розкажи, як на роботі?
Вікторія почала розповідати про свій проект у маркетинговій фірмі.
– Уявіть, ми запускаємо нову кампанію для бренду одягу. Я відповідаю за соціальні мережі. Це так круто!
– Вау, молодець! – вигукнула Іра. – А я все на старій роботі, нудно. Давай ще вип’ємо!
Марія Петрівна тим часом мила посуд на кухні. Вона чула, як гості сміються, розповідають анекдоти.
– Пам’ятаєте, як ми в універі на екзамені списували? – казав Сергій. – Віко врятувала мене, підсунула шпаргалку!
– Так, а ти потім запросив усіх на пиво! – додала Оля.
Сміх. Дзенькіт.
Марія Петрівна заглянула у вітальню.
– Діти, може, чаю? Пиріг готовий.
– О, пиріг! – зрадів Андрій. – Несіть, тітко!
Вона принесла пиріг, розрізала. Гості їли, хвалили.
– Смачно! – сказала Іра. – Ви, мабуть, рецепт від бабусі?
– Так, від моєї мами, – відповіла Марія Петрівна. – Вона завжди пекла на свята.
– Клас! – втрутився Сергій. – А в нас удома мама не готує, ми замовляємо піцу.
Марія Петрівна подумала: “Піцу? А де ж душа в тому?”
Годинник показував дев’яту вечора, а гості не збиралися йти. Вони перейшли до ігор – грали в “Мафію”.
– Я – мафія! – шепотів Андрій.
– Ні, ти мирний! – сперечалася Оля.
Сміх, крики.
Марія Петрівна сіла в кутку, дивлячись.
– Мамо, приєднуйся! – покликала Вікторія.
– Ні, я не вмію.
Але всередині накипало. “Коли ж вони підуть? Вже пізно, завтра на роботу.”
Нарешті, о десятій, вона не витримала. Підійшла до дочки.
– Віко, може, скажи їм, що пора?
Вікторія здивувалася.
– Мамо, ще рано! Ми тільки розійшлися.
Але Марія Петрівна наполягала.
– Дитино, я втомилася. Вони їдять, п’ють, ніби в ресторані.
Вікторія поклала руку на плече.
– Мамусю, ну досить. Це ж друзі, у нас так заведено.
Марія Петрівна зітхнула. “Заведено… А хто прибиратиме?”
Але свято тривало. Гості розповідали історії.
– Пам’ятаєте поїздку в Карпати? – казала Оля. – Віко впала в сніг, ми сміялися цілий день!
– Так, а Андрій загубив лижі! – додав Сергій.
Марія Петрівна слухала, і потроху розтанула. Ці історії нагадували їй молодість.
– А в мої часи, – втрутилася вона, – ми на свята співали пісні. Не те що ваші ігри.
– О, тітко, заспівайте! – попросив Андрій.
І Марія Петрівна заспівала стару українську пісню. Гості підспівували.
– Браво! – аплодували вони.
Поступово гості почали розходитися опівночі.
– Дякуємо за свято! – казали вони.
– Приходьте ще! – відповідала Вікторія.
Коли двері зачинилися, Марія Петрівна сіла.
– Нарешті…
Вікторія обійняла її.
– Мамо, дякую. Було круто!
Марія Петрівна посміхнулася.
– Для тебе – все. Але наступного разу хай допомагають.
Історія тільки починалася. Наступні дні принесли нові пригоди…
Марія Петрівна згадувала своє дитинство. В селі, де вона виросла, свята були скромними. Батьки збирали родину, готували вареники, співали. Гості приносили щось із собою – пиріг, пляшку.
– Мамо, чому ти завжди скаржишся? – запитувала Вікторія наступного ранку, прибираючи.
– Бо в мої часи було інакше, – відповідала мати. – Ось, послухай.
І розповідала історію: як на її 25-річчя прийшли сусіди, принесли мед, яйця.
– Ми сиділи до ночі, але всі допомагали.
Вікторія слухала.
– Мамо, зараз інші часи. Друзі – як родина.
Але конфлікт не зник. Через тиждень Оля подзвонила.
– Віко, давай зустрінемося! У тебе вдома?
Вікторія погодилася.
– Мамо, Оля прийде на каву.
Марія Петрівна зітхнула.
– Знову? А що готувати?
– Нічого, просто кава.
Але Оля принесла торт, і вони сиділи годинами.
– Олю, розкажи про твого хлопця, – казала Вікторія.
– Ой, він такий романтик! Запросив у кіно.
Марія Петрівна слухала з кухні.
Потім прийшов Андрій.
– Тітко, а борщ залишився?
– Ні, – буркнула вона.
Але зварила новий.
Так минали дні. Друзі приходили часто.
– Це ж наш дім, – скаржилася Марія Петрівна чоловікові, який помер п’ять років тому. Вона говорила з фото.
Вікторія бачила це.
– Мамо, може, поїдемо у відпустку?
– Куди? Грошей немає.
– З друзями в Карпати!
І поїхали. Там були пригоди: сніг, лижі, сміх.
– Дивіться, тітко Маріє, я вас навчу кататися! – казав Андрій.
Марія Петрівна впала, але сміялася.
– Ой, діти, це весело!
У поїздці вона зрозуміла: друзі – не вороги.
Повернувшись, сказала:
– Віко, запрошуй їх частіше.
Історія закінчилася щасливо, з новими традиціями.
Віра Лісова
