— У нашому 4-Б класі рівно 30 учнів, але в нашому чаті — 74 учасники, включно з бабусями, дідусями та одним випадковим сантехніком, який чомусь не виходе. Коли о другій годині ночі мій телефон здригнувся від повідомлення: “А чи не занадто сильний відтінок жовтого у крейди, яку ми збираємося замовити?”, я зрозуміла — це початок кінця.
Олена Іванівна, мама дев’ятирічного Артема, завжди вважала себе людиною зі сталевими нервами, загартованими десятиріччям роботи головним бухгалтером у великій агрокомпанії. Вона вміла зводити дебет із кредитом під час податкових перевірок, зберігати спокій, коли зникали звіти за квартал, і розмовляти з розлюченими постачальниками мовою цифр і холодного логічного розрахунку. Але вона виявилася абсолютно беззбройною перед обличчям стихії, що мала назву «4-Б КЛАС (РІДНІ ТА БЛИЗЬКІ) ».
Ранок Олени зазвичай починався о 7:00 з аромату кави, але чат прокидався значно раніше, ігноруючи всі закони людської фізіології та здорового глузду. Мама Катрусі, пані Світлана — жінка, яка, за підозрами Олени, живилася виключно сонячною енергією та позитивними афірмаціями — о 5:45 надсилала першу «бомбу». Це була анімована картинка з блискучим рожевим котиком, що тримає горнятко кави, з підписом: «Доброго ранку, мої дорогі матусі-сонечки! Бажаю всім позитивного заряду, легких уроків і щоб ваші ангелятка сьогодні отримали лише 12-ки!».
Наступні 20 хвилин телефон Олени вібрував так інтенсивно, що ледь не мігрував із тумбочки на підлогу. Сорок п’ять людей вважали за свій сакральний обов’язок надіслати у відповідь смайлик, квіточку, складені в молитві долоні або аналогічного котика, що кліпає очима.
Коли Олена нарешті наважувалася взяти гаджет у руки, на екрані вже висіло 186 пропущених повідомлень. У цьому нескінченному потоці «Дякую!», «Взаємно!», «Які лапочки!» губилося критично важливе повідомлення від вчительки, написане о 6:15: «Шановні батьки, розклад змінився. Перший урок — математика замість малювання. Принесіть циркулі». Артем, звісно, вже спав із думками про гуаш, а його зошит із геометрії лежав глибоко під ліжком.
— Артеме, викладай фарби! Шукай циркуль! — кричала Олена, намагаючись водночас нафарбувати одне око, допити холодну каву і не пропустити в чаті інформацію про те, що до вечора треба здати «три каштани, хвіст бабки та пір’я рідкісної полярної сови» для уроку праці.
Справжній Армагеддон місцевого масштабу почався рівно об 11:30, коли більшість батьків мали б працювати. Голова батьківського комітету, пані Наталя — жінка, чия організаторська енергія могла б за тиждень побудувати піраміду Хеопса або колонізувати Марс — скинула в чат «текстовий фугас»:
— «Шановні батьки! Наші діти під час фізкультури мружаться від сонця. Сонце заважає їм влучати в кільце! Потрібно негайно закрити вікна в спортзалі. Я вже провела моніторинг ринку і знайшла ідеальний варіант: важкі оксамитові штори, колір “королівський бордо”, золота бахрома. Ціна питання — 15 000 гривень. Здаємо по 500 гривень із кожного носа до кінця дня. Хто не здасть — прізвища вивішу у списку “Боржники” в закріпленому повідомленні».
На три хвилини в чаті запала зловісна тиша. Було чути, як у тридцяти квартирах району батьки одночасно затамували подих. А потім почалося непередбачуване.
— «Який бордо?! — першою написала мама Вадима, дизайнерка інтер’єрів у декреті. — Ви хочете, щоб у наших дітей був депресивний стан? Бордовий пригнічує психіку! Треба брати салатовий! Це колір життя, енергії та весняної трави! Дитина має бігати крос і відчувати себе на лузі!»
— «Салатовий маркий! — втрутився тато Ігоря, який зазвичай з’являвся в чаті лише тоді, коли мова йшла про гроші. — Ви знаєте, які там м’ячі? Вони ж ті штори за тиждень зроблять сірими. Треба брати брезент. Або цупку мішковину. Надійно, дешево і по-чоловічому».
— «Брезент?! Ви б ще колючим дротом вікна завісили! — обурилася мама Катрусі. — Мій дитині потрібна естетика. Вона в мене майбутня балерина, вона не може займатися спортом у середовищі, що нагадує склад овочебази! Тільки шовк або атлас!»
До вечора дискусія про штори плавно переросла в обговорення соціальної справедливості, класової ворожнечі та морального обличчя пані Наталі. Коли сонце зайшло, а нормальні люди почали готуватися до сну, чат 4-Б класу вийшов на свою пікову проектну потужність.
— «А чому ми купуємо штори, якщо в школі є фонд? — запитав тато Олега. — Куди йдуть наші благодійні внески? Я не дам на оксамит жодної копійки!»
— «Ах ось ви як! — обурилася пані Наталя. — Значить, вашому Олегу сонце очі не випікає? Ви хочете, щоб дитина зір зіпсувала заради п’ятисот гривень? Ганьба! Завтра на зборах подивимося вам у вічі!»
Олена відчула, як її праве око починає ритмічно сіпатися. Вона вимкнула звук сповіщень, але телефон продовжував вібрувати на дерев’яній тумбочці, видаючи звуки, схожі на чергу з кулемета. О 23:45 батьки почали з’ясовувати, хто скільки заробляє і чому мама Софійки їздить на новому кросовері, але «затиснула» гроші на золоту бахрому.
Раптом з’явилося повідомлення від тата Олега, який, очевидно, випив заспокійливого (або чогось міцнішого): «Люди, ви хворі? Схаменіться! Завтра контрольна з української мови, скиньте краще скріншот 45-ї сторінки підручника, бо мій малий її вирвав і зробив літачок!». У відповідь він отримав 40 стікерів із зображенням гнівних облич, кулаків та один гіф-файл із палаючим будинком. Тато Олег не витримав і вийшов із чату. Через дві хвилини його дружина додала його назад із лаконічним коментарем: «Нікуди ти не дінешся з підводного човна, страждай разом із родиною». Ви
Наступного ранку Олена зрозуміла, що якщо вона не втрутиться, то наступним етапом буде фізична розправа біля шкільного ганку. Її бухгалтерський мозок вимагав структури. Вона зробила те, на що не наважувався ніхто — вона створила *альтернативну* групу.
Вона скинула посилання в основний чат і написала:
— «УВАГА! Це чат “4-Б СУХИЙ ЗАЛИШОК”. Тут діють правила:
- Заборонено вітатися котиками, песиками та квіточками.
- Заборонено слово “Дякую” (просто ставте лайк на повідомлення).
- Обговорення лише трьох тем: Розклад, ДЗ, Збори грошей.
- Хто напише про колір штор — видаляється без права повернення».
Протягом години 22 людини перейшли в нову групу. Це була еліта — батьки, які хотіли просто знати, чи приносити завтра циркуль. В основному чаті залишилася пані Наталя, мама Катрусі та тато Ігоря, які продовжували сперечатися про те, чи можна замість бахроми використати ламбрекени з китицями.
У новому чаті запанувала благословенна тиша. Олена навіть встигла перевірити домашнє завдання Артема, приготувати вечерю і почитати книгу. Це було божественно. Але о 21:15 «тихий» чат здригнувся.
Це була пані Світлана. Вона не втрималася.
— «Оленко, люба, вибачте… я тільки на секундочку! Я просто хотіла спитати, а ви бачили, якого милого песика я скинула в той, інший чат? Він так схожий на нашого Артурчика! Ну просто подивіться, я ж не можу таку красу приховувати!».
Через секунду під повідомленням з’явилося перше «Дякую!🙏». Олена зрозуміла: вірус «батьківського спаму» неможливо знищити, він мутує.
Війна за штори закінчилася абсолютно несподівано і навіть абсурдно. У четвер у школу прийшла перевірка з ДСНС. Директор видав суворий наказ: згідно з новими правилами пожежної безпеки, будь-які текстильні штори в спортзалах суворо заборонені, оскільки вони є легкозаймистими об’єктами. Вікна мають бути або порожніми, або закритими спеціальним ударостійким склом.
Пані Наталя була в люті. Вона вже майже домовилася про знижку на «королівський бордо». Гроші, які вже встигли здати десятеро найслухняніших батьків (включно з Оленою, яка здала їх просто щоб від неї відчепилися), зависли в повітрі.
— «Гроші не повертаємо! — відрізала пані Наталя. — Витратимо їх на культурний розвиток. Я вже забронювала екскурсію на страусину ферму “Веселий бігун”!»
Чат задзвенів з новою силою:
— «Страуси кусаються! Мій Ваня боїться великих птахів!»
— «А там будуть сосиски на грилі? Якщо немає сосисок — ми не поїдемо!»
— «Давайте краще купимо дітям по живому декоративному кролику, це дешевше і виховує відповідальність!» — запропонував хтось із задніх лав чату.
Олена прочитала це, повільно підійшла до вікна, подивилася на захід сонця і спокійно поклала свій телефон у металеву коробку для печива, щільно закривши кришку. Вона зрозуміла головний закон буття: батьківський чат — це не засіб зв’язку. Це вища форма соціального експерименту, де виживає не найсильніший, а той, у кого на телефоні завжди вимкнений звук і заповнений кеш для картинок із котиками.
Зараз Артем уже в п’ятому класі. У них новий чат, нові вчителі та нові виклики. Олена стала майстром ігнорування. Вона знає золоте правило: якщо в чаті за п’ять хвилин з’явилося 300 повідомлень — значить, хтось знову не записав домашку з англійської. Якщо 600 — вибирають колір стрічок на випускний. А якщо телефон мовчить цілу годину… значить, десь у світі стався глобальний збій серверів, і в цей момент десь на небі посміхається один маленький бухгалтерський ангел охоронець.
