— У неї ж діти! Тож усе справедливо. Поверни нашу квартиру, — безапеляційно заявила мати.
— Я ж мріяла, щоб ви між собою дружили! Я помру — і ви залишитеся одні на всьому білому світі. Ігорю, ти зобов’язаний допомагати молодшій сестрі. І не криви мені тут обличчя, вона твоя рідна! Куди пішов, куди?! Стій, я тебе не відпускала! — раптом обурилася жінка, намагаючись схопити сина за рукав.
Чоловік вирвав руку й пішов, ні на кого не зважаючи.
Дуже давно мама, обійнявши Ігоря, поклала його маленьку долоньку на свій великий живіт. Він ойкнув і різко прибрав руку, відчувши, як щось ударило його крізь шкіру. Синок, тихо запитав:
— Мамо, у тебе там чужий?
Мама голосно засміялася й поцілувала сина.
— У тебе скоро з’явиться сестричка. Ти, як старший брат, завжди маєш її любити й оберігати. Запам’ятай: ти зобов’язаний у всьому їй допомагати. Вона твоя молодша сестра.
Згодом Ігор зрозумів справжній сенс цих слів. Батьки багато працювали й повністю повісили турботу про сестру на нього. Здавалося, вони миттєво забули, що Ігорю лише вісім років і він так само потребує любові й ніжності, як і крихітна Світлана.
Ні, відтепер він був винен і зобов’язаний. Потроху хлопчик почав віддалятися від своєї сестри, усвідомлюючи, що саме вона вкрала його дитинство. Можливо, усе й налагодилося б, якби Світлана росла тихою й скромною дівчинкою. Але ні — вона була дуже активною, гучною, злопам’ятною й нахабною. Дуже швидко вона зрозуміла, що за всі її витівки дістанеться не їй, а братові, який нібито за нею не догледів.
— Ігорю, що це таке? Чому Світлана порвала сукню? Чому тобі не можна довірити таку просту справу?
— Ігорю, відведи сестру в садок.
— Ігорю, уклади сестру спати. І не забудь почитати їй перед сном.
Попри бажання матері, діти між собою не дружили. Вони сперечалися через усе — через будь-яку дрібницю. Ігор ображався на Світлану за відсутність нових іграшок, за материнську неуважність, за її брехливість. Світлана ж просто не сприймала брата.
Батько, як і мати, ніколи не розбиралися в причинах сварок і просто сварили Ігоря. І не лише сварили — часто обмежували мультики.
Хлопець ледь дотягнув до дев’ятого класу. Він погано вчився — та й коли було? На ньому висіли всі хатні клопоти, ще й сестра. А от вона вчилася добре: якщо чогось не встигала, батьки одразу наймали репетитора.
Ігор, закінчивши школу, практично втік до іншого міста. Коли мама дізналася, куди вступив син, вона сварилася.
— Я ж дізнаюся, куди ти вступив! Приїду й заберу твої документи. Тут будеш вчитися у нашому місті!
— Ні! — несподівано зібравшись з силами, сказав у відповідь Ігор. — Не буду!
— Ах ти! — обурився батько. — Виростили сина, на свою голову. А він замість подяки, з дому тікає. Йди, якщо хочеш, але від нас ти й копійки не отримаєш.
Єдиною, хто завжди підтримував із ним зв’язок, була тітка — батькова сестра. Тітка Лєна була значно старша за брата й спілкувалася з ним рідко. Тому Ігор здивувався, коли вона подзвонила й без зайвих розпитувань поцікавилася, якої допомоги він потребує.
— Нічого не треба, — розгублено відповів підліток. — Я сам.
— Сам, — усміхнулася жінка. — Сам навчатимешся в іншому місті? Сам житимеш на одну стипендію?
— Я вже дорослий, — вперто повторив хлопець. Він щиро не розумів, чого від нього хоче тітка. У його голові майбутнє було настільки райдужним, що й самому не вірилося.
— Гаразд, дорослий. Приїжджай сьогодні ввечері до мене в гості, поговоримо.
Тітка Лєна жила сама і, на думку всіх родичів, була багатою. Жила для себе, подорожувала, нікому не допомагала. Коли злягла її мати, вона відмовилася доглядати за нею. Мовляв, якщо та все життя опікувалася лише сином — її братом, то нехай він на старості й горщики за нею виносить. Звісно, це не додало тітці популярності в родині Ігоря. Тому її турбота здавалася для хлопця дивною.
Ігор закінчив навчання лише завдяки тітці Лєні. Вона ніколи не втручалася в його справи — просто мовчки переказувала гроші й передавала сумки. Не вимагала спілкування, не читала нотацій — просто допомагала.
Після навчання Ігор повернувся в рідне місто й влаштувався на роботу. З батьками спілкувався рідко — лише у справах. Вся їхня увага була прикута до доньки. А Світлана чудила: не вчилася, зв’язалася з поганою компанією, не слухалася.
Згодом спілкування з батьками зійшло нанівець зовсім. До того ж Ігор одружився з «невідповідною» дівчиною. Річ у тім, що його дружина Ірина на весіллі не стрималася. Коли свекруха, ллючи крокодилячі сльози, розповідала, що лише завдяки їм із батьком Ігор «вибився в люди», Ірина публічно її перебила. Сказала, щоб не брехали: у цьому заслуга тільки тітки Лєни. Сварка вийшла гучною і любові у стосунках між усіма не додавала.
Час минав. Світлана вийшла заміж, народила сина. Потім розлучилася й знову вийшла заміж. Народила доньку. Ігор ні в що не втручався — йому вистачало сухих новин від матері. Пару разів він намагався пояснити їй, що жоден чоловік не витримає життя з його сестрою через її лінь і жадібність, але його відверто не слухали.
Ожили батьки лише після того, як тітки Лєни не стало. Стоячи біля труни, мати, закутана вся в чорне, мов ворона, спокійно спитала, де ключі від квартири. Ігор нічого не зрозумів. Зіщулюючись від холоду й дивного відчуття безнадії, тихо перепитав:
— Від чиєї?
— Від Лєнчиної. Твій батько ж прямий спадкоємець. Треба з’їздити, прибрати там усе.
— З чого ти взяла? — дивлячись на всю цю ситуацію, так само тихо відповів Ігор. — Тітка Лєна давно все переоформила на мене.
— Як це?! — голосно ахнула мати, вчепившись крижаною рукою за край труни. — На тебе?! Отже…
Люди почали озиратися. Ірина, побачивши по обличчю чоловіка, що щось не так, одразу підійшла й прошипіла:
— Можна тихіше? Що відбувається?
Свекруха вже відкрила рота, щоб висловитися, але її відволікла якась жінка. Ігор відійшов убік, не знаючи, як реагувати. Сльози душили, а в серці клекотіло. Невже, окрім квартири, людям більше нічого не цікаво? Тітку Лєну ще не поховали, а батьки вже ділять її майно. Відійшовши від могили, він витер сльози. Раптом позаду пролунав тихий голос:
— Квартира мала дістатися батькові.
Здригнувшись, Ігор обернувся. Батьки стояли й дивилися на нього з якимось непорозумінням. Він не був ні релігійним, ні забобонним, але розумів: говорити про таке на цвинтарі не можна. Десь удалині закаркали ворони, і йому здалося, що він у дешевому трилері.
— Мамо, може, обговоримо це завтра?
— Поверни нашу квартиру, — безапеляційно заявила мати.
— Мамо, ми стоїмо за два кроки від могили тітки Лєни. Ми поховали її п’ять хвилин тому, а ви вже щось від мене вимагаєте? Треба людей організувати й посадити в автобуси — у нас поминальний обід!
— Цим займається твоя дружина. А Світлана, якщо ти не забув, твоя сестра. Ти старший брат. Ти їй винен. Зобов’язаний! У неї діти, вона живе з нами. Віддій їй квартиру.
— Мамо, з якого це дива? Вам на мене байдуже! — вирвалося з нього з тихим шаленством.
— А що з тебе було взяти, — сказав батько. — От тепер і виконуй свій обов’язок. Світлані потрібніше. Життя її й так не шкодує, а нам на старості важко її тягнути. Хай живе окремо, може, й щастя знайде.
— Я ж мріяла, щоб ви між собою дружили! Мене не стане — і ви лишитеся самі на всьому білому світі. Ігорю, ти зобов’язаний допомагати молодшій сестрі! І не криви мені тут обличчя, вона тобі рідна! Куди пішов, куди?! Стій, я тебе не відпускала! — раптом заверещала жінка, намагаючись схопити сина за рукав.
— Та пішли ви всі! Ви все життя носитеся зі своєю Світланою, як із писаною торбою! Їй на вас плювати, вона егоїстка! Де ваша дочка? Чому її тут немає? Не сподівайтеся, що на старості вона за вами доглядатиме. І ви мені не потрібні!
Уперше в житті Ігор сказав усе, що хотів. На душі стало легко й спокійно. Ніби він вирвав давно ниючий зуб, який лише заважав. Чоловік пішов, ні на кого не зважаючи.
Батьки залишилися стояти, мов укопані, лише відкриваючи й закриваючи роти, як у дешевому кіно. Решта дня минула, наче в тумані. Батько відвертався від нього, а мати раз по раз намагалася загнати в кут і поговорити, але Ігор уникав її.
Похорон він оплатив повністю — та це була лише крихта вдячності тітці Лєні. Лише втративши її, він зрозумів, як багато вона для нього значила. Просто звик сприймати її турботу як належне, з часом забувши, що саме вона подарувала йому квиток у нове життя, нічого не попросивши навзаєм.
Іра підтримувала чоловіка й радила забути все, як страшний сон. Мовляв, не всі батьки люблять своїх дітей, і не варто чекати дива. Вранці вони поїхали до квартири, щоб навести там лад. Зайшовши, просто остовпіли. Голі стіни, вирвані розетки, навіть ламінат з підлоги знятий. Від побаченого по спині пробіг мороз.
— Де ключі?
— Мої при мені, — чомусь пошепки відповів Ігор дружині. — Невже батьки, поки тривали похорони, порилися й знайшли запасні?
— А хто ще? Диван, посуд, навіть квіти, вони все винесли. А де кіт? Невже викинули? — Іра кинулася з квартири шукати кота.
У якомусь заціпенінні Ігор дістав телефон і подзвонив матері — та не взяла слухавку. Як і батько. Світлані він дзвонити не став. Майже добу вони шукали кота і, на щастя, знайшли.
Мати намагалася судитися з сином, але закон був на його боці. Після цього він повністю припинив спілкування з батьками. Йому неприємно було навіть думати про них — він узагалі перестав сприймати їх як людей.
