Новорічні довгі вихідні добігли кінця. Неля втомилася від свят, скучила за звичним життям, де є робота, колеги, спілкування. Із чоловіком вони розлучилися багато років тому, донька виросла, тепер у неї власна родина. А подруги… Подруг багато не буває. Одної не стало три роки тому, а в іншої клопоту повно — чоловік, донька, онуки. Передзвонюються іноді, ще рідше бачаться, здебільшого на днях народження одне в одної.
Неля намагалася нікому не набридати, а заводити нових друзів пізно. Але подруга Тома вважала інакше. Усе намагалася познайомити її з якимось удівцем.
— Не сміши мене. Пізно починати життя спочатку. Що попереду? Старість, проблеми зі здоров’ям. І навіщо мені вдівець? Буде порівнювати з колишньою дружиною, переробляти мене під неї. Не зможу я підлаштовуватися під когось. У мене вже характер склався, звички. Ровесники обирають жінок молодших, а за чоловіком у віці доглядати я й сама не хочу. Ні, не потрібен мені ніхто. Я звикла жити сама, — переконувала Неля подругу.
— Я ж не кажу, що одразу заміж треба виходити. Зустрічайтеся, в кіно, в театр сходіть, придивіться одне до одного. А раптом і складеться? Буває ж, люди у віці знаходять одне одного. Та який у тебе вік? Усього лише п’ятдесят чотири… — умовляла Тома.
— Уже п’ятдесят чотири. На пенсію скоро. Це тільки в кіно гарно буває, — зітхала Неля.
Минулого свого дня народження Тома все ж вирішила познайомити Нелю з другом свого чоловіка. Так розхвалювала його, що Неля вважала себе недостойною такого нареченого, зателефонувала подрузі й вибачилася, що не прийде, застудилася. шморгала носом і покашлювала в слухавку для певності. Подруга образилася, два тижні не дзвонила, а потім вони помирилися.
Вітаючи з Новим роком, Тома нагадала, що чекає на Нелю на свій день народження, й обіцяє, що жодних чоловіків запрошувати не буде. День народження її припадає якраз на старий Новий рік. Неля прийшла на роботу вже з зачіскою, в ошатній сукні, прихопила з собою й подарунок, щоб потім одразу їхати до Томи.
Коли підійшла до під’їзду подруги, із нього якраз виходила жінка з собачкою, не довелося дзвонити в домофон. Але ліфт уже поїхав на верхній поверх. Нарешті, Неля зайшла в кабіну й натиснула кнопку потрібного поверху. Стулки дверей почали стулятися, коли до ліфта підбіг чоловік і протиснувся в кабіну. Очевидно, він поспішав і не хотів чекати, поки ліфт відвезе Нелю й повернеться на перший поверх.
Чоловік був чималий, широкоплечий, та ще й із пишним букетом. А будинок у подруги старий, ліфт звичайний, тісний, не вантажний. Чоловік із букетом зайняв увесь вільний простір кабіни, притиснувши Нелю спиною до стіни. Букет він тримав перед собою.
— Чоловіче, приберіть від мене ваш букет, у мене на квіти алергія! — обурилася Неля.
— Вибачте, але куди ж я його приберу? — Чоловік опустив букет нижче, і квіти опинилися у неї під носом. Неля вдихнула солодкуватий запах квітів і голосно чхнула.
— Будьте здорові, — сказав чоловік і повернувся до Нелі спиною. Вона знову чхнула і чолом зачепила його спину. Чоловік заметушився на місці, намагаючись відсунутися від Нелі. Тут ліфт сіпнувся й завмер, але двері не відчинилися.
— Ми що, застрягли? Це все через вас. Вам обов’язково треба було ламати двері? Зачекати не могли? Ще й цей ваш віник, — накинулася на чоловіка Неля.
— Я тут до чого? Ви б поводилися нормально, не смикали мене, ми б не застрягли. До того ж, це не віник, а букет, — у тон їй відповів чоловік.
Неля від обурення нервово задихала й знову чхнула.
— Звідки я знав, що у вас алергія на квіти? — пробурмотів чоловік і почав тиснути на всі кнопки підряд. Але ліфт стояв на місці.
— Ви ще в двері постукайте, може, поїде, — пожартувала Неля. — Ну чого ви дивитеся на мене? Зробіть же щось! — обурилася вона.
Ніс заклало, Неля почала задихатися. Вона розстебнула пальто, відтягнула від шиї шарф, голосно задихала ротом.
— Вам зле? — стурбовано спитав чоловік, обернувшись до неї. — Дихайте повільніше, ось так: вдих-видих, вдих-видих. Постарайтеся заспокоїтися. Якщо будете нервувати, повітря в кабіні швидше закінчиться.
Він знову відвернувся від неї й натиснув на кнопку виклику диспетчера. Довго ніхто не відповідав, потім крізь шум і скрегіт пробився жіночий голос:
— Алло. Що сталося?
— Ми застрягли в ліфті. Жінці зле, будь ласка, приїжджайте швидше, — поквапом сказав чоловік, нахилившись до маленького динаміка біля кнопки.
— Адресу будинку назвіть, — попросив байдужий голос у динаміку.
— Яка адреса? — чоловік повернувся до Нелі.
— Лесі Українки чотири, — видихнула вона.
— Чули? Вулиця Лесі України, будинок чотири, другий під’їзд.
— Чекайте. — У динаміку щось зашурхотіло, і звук пропав.
Неля вже ледь трималася на ногах. Її накрило. Чоловік взяв із рук Нелі пакет і почав запхати в нього букет, ламаючи довгі стебла, затиснув ручки пакета в кулаці.
— Навіщо ж так? — простогнала Неля. — Мабуть, дружині везли. — Вона прикрила очі.
— Потерпіть трохи. Скоро приїдуть і нас витягнуть звідси.
— За скільки? — слабким голосом спитала Неля.
— Не знаю, хвилин за десять, максимум за півгодини. Тільки не заплющуйте очі! Тримайтеся за мене! — закричав чоловік і підхопив Нелю, яка почала сповзати по стіні на підлогу. Неля вчепилася в його пальто, аж кісточки пальців побіліли.
Однією рукою чоловік притримував жінку, а другою знову почав тиснути на кнопки, але кабіна ліфта не ворухнулася. Повітря в ліфті здавалося щільним, дихати навіть ротом ставало дедалі важче. Нелі було душно, по спині стікали цівки поту. Чоловік щось пробурмотів і знову натиснув на кнопку виклику.
— Відповідайте! Жінці зле! — Але йому ніхто не відповів.
Нелі здавалося, що серце піднялося до самого горла, у вухах задзвеніло. Вона чула, що чоловік щось говорив, але до неї не доходив сенс його слів.
— Будь ласка, відпустіть моє пальто. Ви мене чуєте? Я зніму пальто, і ви на нього сядете, стане легше, — як маленьку вмовляв він, намагаючись відірвати від себе її чіпкі пальці.
Та Неля лише хитала головою, усе плило перед очима, кабіна хиталася, а ноги підгиналися.
— Гаразд, — сказав чоловік і почав присідати, захоплюючи за собою жінку.
Їй нічого не залишалося, як сісти на підлогу поруч із ним. Вона притулилася до нього, притиснула голову до його плеча. Дивно, але їй справді стало легше.
— Ось так. Дихайте. Пити хочете? У мене є напій. Краще б вода, звісно, але й це зійде. — Він дістав із внутрішньої кишені пляшку й відкрутив гвинтову пробку. — Гадаю, друзі не образяться. Віз у подарунок. Зробіть ковток. — Чоловік простягнув Нелі пляшку.
Вона зробила ковток. Напій виявилося терпким і приємним. Неля почала пити сміливіше. Потім віддала пляшку своєму сусідові.
— Мене звати Олексій. А вас?
— Неля.
— Ну ось, Неллі, тепер я буду зобов’язаний на вас одружитися.
— Не називайте мене Неллі, за паспортом я Неля.
Після напою напруга почала відступати. Сидіти було незручно, але набагато краще, ніж стояти.
— Скоро нас витягнуть звідси. Я тебе ніколи раніше не застрягав у ліфті. — Олексій спробував підвестися, але Неля знову вчепилася в його пальто.
— Не залишайте мене!
— І радий би піти, та ніяк. Хотів ще подзвонити, підігнати чергового ліфтера. — Він знову сів на підлогу поруч із Нелею.
Вони так і сиділи на підлозі, притулившись одне до одного. Олексій щось розповідав, але в голові Нелі від напою стояв туман, її хилило на сон і з’явилася байдужість. Тут ліфт раптом сіпнувся й поїхав. Коли двері кабіни відчинилися, до неї зазирнув чоловік.
— Живі? Можете виходити.
— Нелю, ми врятовані! — затормошив Олексій Нелю. — Підіймайтесь.
Ноги не тримали, Неля знову б опустилася на підлогу, якби Олексій не підтримував її. Вони вийшли на сходовий майданчик перед ліфтом, жінка вдихнула ротом.
— Дякую, — подякував ліфтерові Олексій.
— Це ваше? — Олексій озирнувся й побачив у руках ліфтера пакет із зім’ятими квітами.
— Так. — Він забрав пакет. — Нелю, куди вас провести? До якої квартири?
— Можете ліфтом піднятися, — запропонував ліфтер.
— Ні вже, ми сходами, — усміхнувся Олексій.
Біля дверей подруги вони зупинилися.
— Дякую, — сказала Неля.
— Взагалі-то, я теж сюди.
Неля уважно подивилася на Олексія. Вона вперше його розгледіла. У ліфті було не до того. А він нічого, широкоплечий. Неля схаменулася, підняла руку до своєї скуйовдженої зачіски.
— Ох, жінки, — зітхнув Олексій. — Щойно зле було, а тепер переймається, як виглядає.
І тут двері відчинилися, на порозі з’явилася подруга Тома.
— Ну нарешті, ми на вас зачекалися… — Тома замовкла, побачивши парочку. Вони стояли, тісно притулившись одне до одного, Олексій підтримував Нелю під руку, переймався, що впаде.
— Ми в ліфті застрягли. Букет довелося в пакет сховати. Вибач, Тамаро, у Нелі алергія на квіти. Пакет не викидай, там унизу подарунок має бути.
Господарі й гості заметушилися навколо них, розпитували, Тамара знайшла ліки для Нелі. Олексій розповідав, як вони застрягли в тісному ліфті, як Нелі стало зле, як сиділи на підлозі й пили напій… — Говорив він, не зводячи з жінки очей.
Тома хитала головою й лукаво поглядала на них.
— Я, мабуть, додому поїду. Томо, виклич мені таксі, — попросила Неля.
— Не треба таксі, я на машині, я відвезу вас, — викликався Олексій.
— О ні. Я не хочу застрягти з вами в снігу або потрапити в якусь пригоду. На сьогодні пригод досить, — рішуче відмовилася Неля.
Дорогою додому Неля остаточно прийшла до тями. Вдома вона одразу залізла під душ. А коли вийшла з ванної з чалмою з рушника на голові, зателефонувала Тома дізнатися, як вона дісталася.
— Нормально. Вибач, що пішла, але мені справді було недобре після пережитого.
— А як тобі Олексій? Мені здалося, ви сподобалися одне одному.
— А він тут до чого? — спитала Неля.
— Це ж із ним я хотіла тебе познайомити торік. Вибач, що не попередила, боялася, що ти знову відмовишся й не прийдеш. А ви самі познайомилися.
Неля сиділа й згадувала, як він запхав букет у пакет, щоб вона не чула запаху квітів, як підтримував її, як вони сиділи на підлозі ліфта… За півгодини в тісній кабіні вони стали ближчими людьми, ніж вона з чоловіком за п’ять років спільного життя. А за два дні він зателефонував і запросив її на вечерю у ресторан. Потім іще раз, потім вона запросила його до себе на обід. Потім вони вперше снідали разом…
Відтоді вони з Олексієм не розлучалися. Неля погоджувалася їхати в ліфті лише з ним. Коли його не було поруч, вона ходила сходами. А ще кажуть, що любові в їхньому віці не буває. Ще й як буває. У п’ятдесят чотири роки життя тільки починається, це вже Неля точно знає.
