— Твоя машина, твоя! — Платон усміхнувся, відкинувшись на спинку крісла. — Цікаво, на які гроші ти її купила? На свої картинки, які ніхто не купує?
— Я продала три роботи минулого місяця, — Аріна стиснула руки. — І замовлення на розпис стіни закінчила.
— Ах так, забув про твою мазанину на паркані за сорок тисяч гривень, — протягнув він.
Аріна відвернулася до вікна. За склом колихалися гілки клена, листя якого вже починало жовтіти. Вересень добігав кінця, і разом із ним закінчувалося щось важливе у її житті. Що саме — вона зрозуміла лише три дні тому.
— Знову ця інструкція китайською, — пробурмотіла Аріна, підключаючи дроти у своїй майстерні. Руки тремтіли від безсонної ночі. Усю її вона провела, дописуючи картину для виставки. Полотно метр на півтора, олія, мастихін. «Дволикий» — так вона назвала цю роботу. Портрет чоловіка, одна половина обличчя якого випромінювала тепло й доброту, а інша — була холодною й суворою.
Екран телефону замиготів зеленим світлом. Зображення було чітким — видно всю майстерню і частину вітальні через відчинені двері.
— Ти вдома? — різкий голос свекрухи Клавдії Вікторівни долинув з кухні.
— У майстерні, — відгукнулася вона, протираючи пензлі розчинником.
— Знову зі своїми фарбами возишся. Краще б обід приготувала. Платон голодний з роботи прийде.
Аріна закотила очі. «З якої роботи?» — хотілося спитати її. Платон уже пів року був як безробітним, але щоранку йшов «на співбесіду», а повертався пізно ввечері — із запахом міцного напою.
Повернувшись до налаштування камери, Аріна раптом побачила, як у вітальні з’явився Платон. За ним йшла його мати.
— Мамо, я ж сказав, розв’яжемо питання з машиною, — голос чоловіка звучав упевнено, зовсім не так, як із нею.
— У Руслана через місяць весілля, — свекруха опустилася на диван. — Твій брат розраховує на нас. Ми повинні допомогти.
— Знаю, мамо. Аріна навіть не помітить. Скажу, що віддав у ремонт на тиждень.
Аріна застигла з ганчіркою у руках.
— А потім? — поцікавилася свекруха, поправляючи зачіску.
— Потім скажу, що продав. Для сім’ї ж, для Руслана. У нього наречена з хорошої сім’ї, освічена. Не те що моя художниця. Правильно думаю, мамо? Навіщо їй машина? Нехай автобусом їздить або пішки ходить — для здоров’я корисно.
Ганчірка випала з рук Аріни на підлогу.
— Не може бути, — прошепотіла вона, дивлячись на екран телефону.
Платон витягнув з пакета пляшку дорогого напою. “Звідки у безробітного гроші на таке?” — подумала дружина.
— Мамо, ти ж знаєш, я пів року роботу шукаю. А тут такий вихід: машина коштує не мало. Руслану вистачить і на весілля, і на медовий місяць.
— А документи де лежать? — запитала свекруха.
— В бардачку. Завтра, поки вона на виставці, заберу ключі й документи. У мене є знайомий Сергій, він в автосалоні працює. Каже, оформить усе швидко й без зайвих питань.
Клавдія Вікторівна схвально кивнула:
— Молодець, синку. Правильно чиниш.
— Сім’я — це святе, а Аріна взагалі чужа. Думає тільки про себе і свої картинки, — відповів чоловік.
Аріна повільно опустилася на табурет біля мольберта. Серце стислося, але вона трималася.
— Аріно, завтра віджену твою машину в сервіс, — сказав Платон того ж вечора, навіть не піднімаючи очей від екрана телефона. — Щось двигун дивно працює.
— З двигуном усе гаразд, — жінка стояла у дверях вітальні, спершися плечем об одвірок. — Тиждень тому проходила повний техогляд.
— Ну я ж краще в автомобілях розбираюся, — чоловік позіхнув, перемикаючи канали. — Платоне, поговорімо серйозно, — запропонувала жінка.
— Про що? — він неохоче відірвався від екрана. — Про Руслана? Про його весілля?
Чоловік різко випрямився на дивані:
— Що з Русланом? Щось трапилося?
— Нічого не трапилося. Просто цікаво, дороге весілля планують.
— Звідки мені знати? — Платон знизав плечима. — Це їхня особиста справа.
— Їхня чи наша? — Аріна пройшла у кімнату й сіла у крісло навпроти.
— Ти взагалі про що? — не зрозумів чоловік.
— Про ту розмову, яку ти вів із матір’ю сьогодні. Про мою машину.
Обличчя Платона витягнулося, та він швидко взяв себе в руки.
— Ти що, підслуховувала?
— Камера ввімкнулася випадково, і я почула кожне слово, — відповіла дружина.
— Ну і що? — чоловік підвівся з дивана й почав ходити кімнатою. — Так, ми обговорювали допомогу братові. Що тут такого?
— Допомогти — це одне. А продати машину — зовсім інше.
— Продати? — Платон розсміявся, але сміх вийшов неприродним.
— Автомобіль купив мій батько на гроші від продажу моїх картин! — відповіла дружина.
— А те, що я тебе три роки утримував, не рахується? — заперечив Платон.
— Утримував? — Аріна різко підвелася з крісла. — Ти вже пів року не працюєш!
— Зате до цього працював, гроші в дім приносив! — відповів чоловік.
— Менеджером у магазині побутової техніки за двадцять п’ять тисяч гривень на місяць, із яких половина йшла на посиденьки з друзями!
Платон побагровів:
— Хоч якісь гроші в сім’ю! А твоя мазанина скільки приносить? Копійки!
— Мої картини останні пів року повністю оплачують цю квартиру. І комуналку, і продукти! — заперечила дружина.
— Ха! Раз на пів року продаси якусь картину жінці за копійки, і думаєш, що ти художниця! — докоряв їй чоловік.
У дверях з’явилася свекруха.
— Що за крики? Увесь дім перебудите!
— Твоя невістка, мамо, зовсім мене не слухає, — Платон продовжував міряти кімнату кроками.
— Аріно, люба, — Клавдія Вікторівна пройшла у кімнату й вмостилася на дивані. — Руслану справді потрібна наша допомога. Сім’я повинна підтримувати одне одного у важку хвилину.
— Сім’я? — Аріна повільно обернулася до неї. — Клавдіє Вікторівно, ви ж годину тому називали мене «цією художницею». І про яку важку хвилину ви говорите? Він що на похорон збирається?
Свекруха стиснула руки:
— Ти неправильно зрозуміла, люба.
— Я все зрозуміла абсолютно правильно. Ви з Платоном вирішили продати мою машину, поки мене не буде вдома! — сказала жінка.
— Це для сім’ї! — обурився Платон. — Руслану потрібні гроші. У нього наречена з пристойної сім’ї!
— А я що, не з пристойної сім’ї? — перепитала жінка.
— Ти — тягар! — випалив чоловік. — Цілими днями сидиш у своїй майстерні, про щось мрієш. А жити на що?
— На мої замовлення, на продаж картин! — стояла на своєму жінка.
— Ха! Замовлення! — Платон пирхнув. — Сусідка Лариса попросила тебе кухню розмалювати.
— Це була не сусідка Лариса, а власниця мережі ресторанів Лариса Петрівна.
— Яка різниця? Копійки все одно платять!
Двері квартири грюкнули, й у вітальню увійшов Руслан — молодший брат Платона, копія батька. Високий, худорлявий, із добрими сірими очима.
— Мамо, Платоне, що тут відбувається? Чути на весь під’їзд!
— Руслане! — Клавдія Вікторівна миттєво підскочила з дивана. — Нічого особливого, синку. Аріна просто перевтомилася.
— Я не перевтомилася, — Аріна повернулася до молодшого брата. — Руслан, твій брат із матір’ю планують продати мій автомобіль, щоб оплатити твоє весілля.
Руслан не зрозумів:
— Що? Це правда?
— Та чого ти її слухаєш? — старший брат відмахнувся. — Втомилася зі своїм мистецтвом, от і вигадує.
— Я чула всю вашу розмову, це правда! — стояла на своєму жінка.
— Платоне, — Руслан похитав головою. — Я ж тобі казав, ми з Настею самі розберемося. Ми відклали гроші.
— Мало відклали, — різко втрутилася Клавдія Вікторівна. — Весілля повинне бути гідним! Що люди подумають?
— Мамо, ми не хочемо великого весілля. Скромно відсвяткуємо. І точно не коштом автомобіля Аріни.
Повисла напружена тиша. Говорити далі не було сенсу. Аріна у той же вечір заховала документи на автомобіль й рушила спати у спокої.
Ранкове сонце лагідно заливало невелике кафе, де за столиком біля вікна сиділи дві жінки. Арина повільно помішувала цукор у чашці, а її подруга Тамара не могла приховати здивування.
— Не вірю, що таке могло статися, — подруга похитала головою, дивлячись запис з камери спостереження. — Платон завжди здавався таким тактовним.
— То була маска, — гірко усміхнулася Арина. — А під нею ховався зовсім інший чоловік.
— І що тепер робитимеш? Може, ще спробуєш помиритися?
— Розлучатися і продавати автомобіль, — твердо відповіла Арина, відставивши чашку.
— Що? Навіщо продавати? Це ж твоя єдина велика покупка!
— Хочу купити павільйон у новому арткварталі. Облаштую там майстерню і винайму невелику квартиру якомога далі від чоловіка.
Тамара нахилилася ближче:
— Арино, люба, не роби поспішних кроків.
— Я не поспішаю, Тома. Я думала весь вечір. Учора ще закінчила нову картину. Назвала її «Дволикий». Знаєш, коли малюєш — душа ніби очищається, і все стає на свої місця.
У цей момент задзвонив телефон. На екрані висвітився «тато». Арина ввімкнула гучний зв’язок, щоб і Тамара могла чути.
— Привіт, доню, — у голосі Вадима Петровича відчувалося хвилювання. — Щойно дзвонив Платон. Розповідає якусь дивну історію, ніби ви сваритеся через автомобіль.
— Тато, він намагався її продати без мого відома.
— Розумію. Руслан все мені сказав. Хлопець дуже засмучений поведінкою брата. Приїжджай до мене. Треба серйозно поговорити.
На кухні у квартирі Вадима Петровича пахло свіжозавареним м’ятним чаєм. Батько порався біля плити, а Арина сиділа за великим дерев’яним столом.
— Розповідай усе докладно, нічого не приховуй.
Арина стисло виклала події останніх днів — від сварки зі свекрухою до спроби Платона потай продати автомобіль.
— Оце так історія, — зітхнув батько, присівши навпроти. — Не пощастило тобі з вибором чоловіка.
— Я вирішила: машину продам.
— Це принцип чи реальна потреба? — перепитав чоловік.
— Не принцип. Це початок нового життя. Пам’ятаєш Марка, з яким ми познайомилися торік? Він пропонує купити невеликий павільйон у новому творчому кварталі. Там і працювати зручно, і невелику студію для учнів облаштувати можна.
— Задоволення недешеве. Автомобіль покриє тільки третю частину, — порахував батько.
— У мене є ще трохи грошей, я відкладала на матеріали.
Вадим Петрович кивнув і раптом усміхнувся:
— Я дам решту.
— Ні, татку. Я хочу впоратися сама.
— Цілеспрямована, — розсміявся він. — Уся в покійну матір. Вона теж ніколи допомоги не брала. До речі, є ще хороша новина: власник галереї хоче купити твою картину. Дає чималі гроші.
— Чудово. Значить, точно впораюся з ідеями.
Пізнього вечора Арина повернулася додому. Платон сидів на кухні перед великим букетом троянд, що явно коштував чимало.
— Арино, люба, пробач мені. Я вчинив неправильно.
— Згодна, — відповіла дружина.
— Я все усвідомив, зрозумів помилки. Був неправий.
— Для таких зізнань занадто запізно, — відповіла дружина.
— Не кажи так. Забудемо цю сварку.
— Ні, Платоне.
— Але чому? Я ж щиро перепрошую!
— Бо ти не змінився. Зовсім. Ти просто не хочеш мене втратити. Тоді тобі самому доведеться сплачувати оренду квартири, — відповіла дружина, а потім додала. — Збирай свої речі та йди.
Платон різко підвівся зі стільця.
— Нікому не потрібні твої картини.
Вхідні двері закрилися. Арина повільно опустилася на підлогу і заплакала. Але це були сльози полегшення.
Через тиждень жінка продала картину. А потім знайшовся покупець і на автомобіль.
— Арино, ви впевнені у своєму рішенні? Автомобіль дійсно гарний, — запитав покупець.
— Абсолютно. Мені зараз важливіше власна майстерня, — відповіла жінка.
Місяць потому нова майстерня Аріни перетворилася до невпізнанності: білі стіни, нові роботи, акуратний куточок із кухнею та невелике ліжко. Арина офіційно розлучилася з Платоном, винайняла іншу квартиру й відчула справжню свободу.
Задзвонив телефон. Лариса, сусідка по колишній квартирі:
— Арино, привіт! Твій колишній приходив до нас, сварився і просив грошей.
— Нехай звертається до матері, — відповіла Арина.
— А Руслан із братом спілкуватися перестав.
— Нічого дивного.
Пізно ввечері, працюючи над картиною для готелю, Арина почула стук. У студію зайшли Руслан із нареченою Настею.
— Ми хотіли перепросити за Платона і нашу матір.
— Не потрібно, ви ні в чому не винні. — Настя простягнула коробку з кистями.
— Дуже дякую, але не варто було.
— Слід було, — усміхнувся Руслан. — Платон нерозумно вчинив, що втратив таку дружину.
Глибока ніч окутала місто. Арина працювала над абстрактною картиною у теплих, заспокійливих тонах. Робота давала їй незалежність і сенс життя. Телефон загорівся — новий номер Платона.
— Допоможи.
Арина спокійно натиснула «видалити». Повернувшись до Мольберта, вона взяла кисть. На полотні з’явилася сонячна галявина з польовими квітами, яскрава, життєрадісна. Вона усміхнулася — нарешті вільна від докорів і чужих претензій. Жінка була щаслива. Малювати — і бути вільною — ось що було для неї найголовнішим.
