Міша голосно поставив холодну чашку кави на стіл і клацнув кнопкою кавоварки. П’ять хвилин до виходу. Їхня стара квартира стала для нього тісною коробкою, де кожен кут нагадував про двадцять років шлюбу. Шлюбу, який він вирішив закінчити три місяці тому.
— Ти документи не забув? — голос Іри прозвучав із коридору.
Не дружина. Тепер просто Іра.
— Не забув. Не маленький, — буркнув Міша, ковтаючи свіжу каву.
Іра увійшла на кухню. Схудла, з темними колами під очима — здавалося, за ці три місяці вона постаріла на десять років. Міша відвернувся до вікна. Дивитися на неї було ніяково.
— Міг би й не приїжджати. Я б сама речі привезла, — вона відкрила холодильник, нервово переставляючи банки.
— Мені по дорозі було. І ключі треба забрати.
— Не терпиться позбутися?
Міша здригнув плечима.
— Ір, не починай. Ми ж домовилися.
— Домовилися, — вона з гуркотом закрила холодильник. — Звичайно. Ти завжди все вирішуєш. Двадцять років вирішував.
Міша глянув на годинник. Запізнюватись не можна.
— Слухай, може, поїдемо одразу? Адвокат просив раніше.
— Твій адвокат, — Іра нервово усміхнулася. — У мене немає грошей на адвоката. Ти ж знаєш.
Міша поморщився. Починається.
— Ти могла взяти із спільних.
— Спільних? — Іра засміялася, і цей сміх був якимось новим, незнайомим. — А вони є — спільні? Ти ж карткою користуватись не дозволяв.
— Ір, досить! — Міша різко встав. — Знаєш, я навіть радий, що пішов. Це нестерпно.
— Нестерпно, — тихо повторила вона. — А моє життя тепер — суцільні веселощі. Кімната в комуналці. У п’ятдесят два.
— Я пропонував орендовану квартиру оплачувати.
— А потім що? Коли твоя Свєточка попросить припинити?
Міша хотів відповісти, але телефон запищав нагадуванням.
— Нам пора, — відсік він.
По дорозі до суду мовчали. Міша вів машину — їхній сімейний «Фольксваген», який, звичайно, залишиться йому. Він таки на його гроші куплений.
— Дімка приїде? — запитав Міша, не витримавши тиші.
— Ні. Говорить, огидно дивитись на наше розлучення.
— Міг би й підтримати.
— Кого?
Міша не відповів. Син після оголошення про розлучення майже перестав з ним спілкуватися. Обіцяв приїхати на суд, але в останню мить передумав.
Будівля суду зустріла їх гулкими коридорами і запахом казенних приміщень. Біля дверей зали Мішу чекав адвокат — худорлявий чоловік в окулярах, з папкою документів.
— Михайле Валерійовичу! Все готово, — адвокат міцно потиснув руку. — А це?..
— Ірина Миколаївна, моя… дружина, — Міша запнувся.
— Без адвоката? — у голосі юриста промайнуло здивування.
— Так, — твердо відповіла Іра.
Адвокат знизав плечима:
— Ну, тим краще для нас…
Міша побачив, як Іра здригнулася.
— Давайте зайдемо, — він потягнув адвоката за рукав. — Обговоримо деталі.
Поки вони шепотілися в кутку, Іра сіла на лавку. Міша краєм ока спостерігав за нею — згорблена, маленька, вона невпинно шарпала ремінець сумки. Дивне відчуття кольнуло десь усередині. Провина? Ні, просто нерви.
— Так, по майну все просто, — потиху говорив адвокат. — Квартиру куплено під час шлюбу, але на ваші гроші. Машина теж ваша. З накопиченнями поділимося навпіл, це за законом. Без образ.
— Нормально, — кивнув Міша. — Вона особливо не сперечається.
— От і чудово. Швидко закінчимо.
Але коли їх викликали в зал, Міша помітив дивне. Біля входу товпилися люди. Він упізнав тестя — грубого чоловіка з ціпком, тещу і… брата Іри з дружиною. Вони кивнули йому холодно, без привітань.
— Ір, а це що? — він схопив її за рукав. — Ти батьків навіщо притягла?
— Вони самі приїхали. У мене, знаєш, є родина, якій я не байдужа, — відсікла вона і пройшла в залу.
Міша відчув, як усе йде не за планом. Зовсім не за планом.
Суддя — жінка з короткою стрижкою і суворим поглядом — почала засідання сухим тоном. Міша сидів прямо, розправивши плечі. Все йшло за планом, поки не дійшло до поділу майна.
— Отже, згідно з заявою позивача, він претендує на квартиру і автомобіль «Фольксваген», — суддя підвела очі від паперів. — Ваша позиція, пане Соколов?
Адвокат Міши підвівся:
— Ваша честь, квартира й автомобіль придбані на кошти мого довірителя. Дружина не брала участі фінансово, працювала медсестрою з мінімальною зарплатою.
Міша нишком глянув на Іру. Вона сиділа, стиснувши губи в тонку лінію.
— Ірино Миколаївно, ви згодні? — запитала суддя.
Іра випрямилася. Щось у її погляді змінилося.
— Ні, не згодна, — вона сказала це тихо, але твердо.
Міша напружився.
— Поясніть суду вашу позицію, — суддя відклала ручку.
— Квартиру ми купили на гроші моїх батьків. Вони продали будинок у селі і віддали нам більшу частину суми. А машина оформлена на нашого сина Дмитра.
Міша вскочив:
— Це неправда! Я платив за все!
— Сідайте, — суворо сказала суддя. — У вас є докази, Ірино Миколаївно?
— Мої батьки тут. І документи…
Мішу наче облили холодною водою. Теща підвелася з заднього ряду:
— Ми з чоловіком дали три чверті суми на квартиру. У нас збереглися папери й виписки.
— Це маячня! — Міша повернувся до адвоката. — Скажіть їм!
Адвокат розгублено перегортав папку.
— Я… мені про це не повідомляли.
Суддя наморщила чоло:
— Чи є документи, що підтверджують передачу грошей?
— Так, ось, — Іра дістала із сумки папку. — Дарча та виписки з рахунку батьків.
Міша не вірив своїм вухам.
— Ір, ти що робиш? Ми ж домовилися…
— Про що, Міш? Що ти забереш усе? — її очі блиснули. — Я двадцять років мовчала. Досить.
Брат Іри, Сергій, вийшов уперед:
— І машина за документами належить Дімі. Михайло оформив її на сина три роки тому, щоб податки не платити як ФОП.
— Це правда? — суддя пильно подивилася на Михайла.
— Це… формальність, — Міша відчував, як його план руйнується. — Машиною користуюсь я!
— Власником є ваш син, — суддя вивчала документи.
Міша розгублено оглянувся на адвоката.
— Ви казали, що все просто буде!
— Ви не згадували ці деталі, — прошипів адвокат.
— Ми беремо перерву для вивчення нових обставин, — оголосила суддя. — Засідання продовжиться через тиждень. Прошу надати всі документи на майно.
У коридорі Міша схопив Іру за лікоть:
— Ти спеціально це підстроїла? Зганьбила мене!
— Я? — вона гірко усміхнулася. — Ти сам себе зганьбив. Думав, я тихо піду в свою кімнаточку?
— Ти ніколи не цікавилася грошима!
— Я довіряла тобі, Міш. А ти…
До них підійшов тесть, важко спираючись на ціпок:
— Відпусти її, — він дивився суворо. — Досить командувати.
— Ви завжди проти мене були! — Міша відступив. — Завжди!
— Тому що бачили тебе наскрізь, — тихо сказала теща.
У цю мить телефон Міши запиликав. СМС від Світлани, його нового кохання: «Як справи? Скоро закінчиш?»
Міша стиснув зуби. Усе йшло не так. Зовсім не так.
Тиждень тягнувся безкінечно. Міша метався між роботою, орендованою квартирою, де чекала Світлана, і зустрічами з адвокатом. Той щоразу насуплювався все сильніше.
— Шанси у нас… неоднозначні, — говорив він, перегортаючи документи. — Якщо дарча справжня, а з машиною взагалі все ясно…
— Та як вона могла! — Міша стукнув кулаком по столу. — Двадцять років мовчала про гроші батьків!
— Ви самі про них знали?
— Ну… знав, — Міша відвернувся до вікна. — Але це було давно. І взагалі, я заробляв у десять разів більше за неї!
— Суд це не вразить, — адвокат зняв окуляри. — Спільно нажите майно ділиться навпіл, незалежно від доходів подружжя. А якщо частина — подарунок її батькам…
— Знайдіть вихід! — Міша підвищив голос. — Я вам гроші плачу!
У день засідання він прокинувся з головним болем. Світлана зварила каву, але він ледь доторкнувся.
— Все буде добре, — вона погладила його по плечу. — Ти ж казав, твоя колишня тиха і не буде скандалити.
— Була тихою, — пробурмотів Міша. — Двадцять років мовчала, а тут раптом заговорила.
У суді його чекав сюрприз. У коридорі стояв Діма — їхній син. Високий, з батьківськими рисами обличчя, але холодним поглядом.
— Дім? — Михайло сіпнувся до нього. — Ти приїхав!
— Так, — відсік син. — За машиною своєю.
— В якому сенсі?
— В прямому. Вона моя, я хочу її забрати. Мама сказала, ти на неї претендуєш.
— Дім, ну ти ж розумієш… — Міша запнувся. Син дивився на нього як на чужого.
— Розумію. Ти вирішив кинути маму і забрати все. Включаючи мою машину.
— Вона не твоя! Тобто, формально так, але…
— А фактично — чия? — Діма склав руки на грудях.
Міша замовк. У цю мить підійшла Іра з батьками.
— Дімочко! — вона обійняла сина. — Ти все-таки приїхав!
— Не міг пропустити, — він обійняв матір. — Привіт, дідусю, бабусю.
На батька більше він навіть не глянув.
У залі суду атмосфера була напруженою. Суддя вивчила всі документи і нарешті підвела очі.
— Після аналізу представлених паперів суд встановив таке. Квартира була придбана з істотною фінансовою допомогою батьків Ірини Миколаївни. Цей факт підтверджується банківськими виписками і дарчою. Автомобіль «Фольксваген» зареєстрований на Соколова Дмитра Михайловича, про що свідчить техпаспорт і договір дарування від батька синові.
Міша стиснув кулаки. Адвокат поруч виглядав кислим.
— Враховуючи ці обставини, суд вважає вимоги позивача щодо одноосібного права на квартиру і автомобіль необґрунтованими.
— Це нечесно! — Міша вскочив. — Я всі ці роки утримував сім’ю! Я платив за квартиру!
— Сідайте, шановний, — суворо сказала суддя. — Не перебивайте.
— Гроші моїх батьків теж враховувати треба, — тихо промовила Іра. — І я теж працювала всі ці роки.
— Медсестрою! — Міша фиркнув. — Твоя зарплата й на комуналку не тягнула!
— А хто з Дімою сидів, поки ти бізнес розвивав? — вперше Іра підвищила голос. — Хто вночі чергував, а вранці вдома все робив?
— Тиша в залі! — суддя стукнула молотком. — Суд ухвалив рішення: квартира визнається спільно нажитим майном з урахуванням внеску батьків відповідачки. Автомобіль є власністю Соколова Дмитра Михайловича.
— Я протестую! — Міша почервонів. — Це змова! Вони все підстроїли!
— Ще одне зауваження, і вас виведуть із залу, — попередила суддя.
Діма встав зі свого місця:
— Тату, досить. Ти вже все зробив. Пішов до іншої, маму вигнав із дому. Тепер ще й машину мою забрати хочеш?
— Я не виганяв! Вона сама пішла!
— Після того як ти привів свою нову жінку в наш дім! — очі Іри наповнилися сльозами. — За мене!
По залу пробіг шепіт. Суддя знову стукнула молотком.
— Судове засідання оголошується закритим для сторонніх. Прошу всіх, крім учасників процесу, залишити залу.
Коли всі зайві люди вийшли, суддя зняла окуляри і втомлено подивилася на подружжя.
— Послухайте, ми можемо продовжувати це безкінечно, але давайте вирішимо питання цивілізовано. Документи говорять самі за себе. Квартира — спільна власність з урахуванням внеску батьків Ірини Миколаївни. Машина належить синові. Залишаються банківські рахунки та інше майно.
Міша сидів червоний. Іра дивилася в підлогу.
— Ваша честь, — заговорив адвокат. — Мій довіритель готовий переглянути позицію щодо автомобіля. Але квартира…
— У квартирі я житиму, — раптом твердо сказала Іра. — Мені нікуди йти. У Михайла є нова сім’я і дохід. А в мене тільки ця квартира.
— Всі мої гроші в бізнесі! — Міша стукнув по столу. — Я не можу просто так віддати житло!
— Не просто так, — суддя подивилася на нього суворо. — А відповідно до закону. Ви можете отримати компенсацію за вашу частку, якщо вона залишиться жити в квартирі.
Міша розкрив рота, але Діма його перебив:
— Знаєш, тату, я завжди вважав тебе справедливим. Пам’ятаєш, ти говорив: «Чоловік повинен відповідати за сім’ю»? Що сталося з тим чоловіком?
У залі повисла тиша. Міша повільно опустився на стілець.
— Я пропоную компроміс, — продовжила суддя. — Квартира залишається Ірині Миколаївні. Автомобіль — власність сина. Михайло Валерійович отримує компенсацію зі спільно нажитих коштів. Усі згодні?
Міша довго мовчав, потім неохоче кивнув.
— Гаразд. Я згоден.
Після оголошення рішення вони вийшли в коридор. Батьки Іри поспішили до доньки, а Діма відвів батька вбік.
— Ключі від машини віддай.
Міша мовчки дістав брелок.
— Дім, давай поговоримо…
— Про що? Як ти маму принижував двадцять років? Чи як ти свою нову пасію привів додому, коли мама на чергуванні була?
— Звідки ти?..
— Сусідка подзвонила. А мама мовчала, терпіла. Все життя терпіла.
Міша опустив очі.
— Я не хотів, щоб так вийшло.
— Але вийшло саме так, — Діма забрав ключі. — Знаєш, я завжди тобою пишався. А тепер…
Він не договорив і пішов до матері. Міша залишився один посеред коридору.
На вулиці накрапав дощ. Міша стояв під дашком, не знаючи, куди йти. Він набрав номер Світлани.
— Ало, ти де? Можеш мене забрати?
Іра вийшла останньою, під руку з сином. Батьки чекали їх у машині.
— Дім, підвезеш мене до квартири? Треба речі зібрати.
— Звичайно, мамо.
Міша крокнув до них.
— Ір, послухай…
Вона зупинилася. У її погляді не було злості, тільки втома.
— Міш, усе вже сказано. Двадцять років і три місяці сказано.
— Я не думав, що так вийде.
— А як ти думав? — вона сумно усміхнулася. — Що я завжди мовчатиму? Що батьки не вступляться? Що Діма не дізнається?
— Мамо, ходімо, — Діма потягнув її за руку. — Дощ посилюється.
— Я просто хотів сказати… пробач.
Іра похитала головою.
— Знаєш, я повинна тобі подякувати. Якби не це розлучення, я б ніколи не дізналася, яка я сильна.
Вона повернулася і пішла до машини. Діма пішов за нею, навіть не оглянувшись на батька.
Через місяць Іра повністю переїхала назад у квартиру. Діма допоміг з ремонтом — вони перефарбували стіни, змінили меблі. Батьки подарували нову техніку. Вперше за двадцять років вона сама вирішувала, який колір штор повісити і де поставити диван.
На роботі Іра взяла додаткові чергування. Колеги помітили зміни — вона начебто помолодшала, розправила плечі, почала усміхатися.
А Міша… Він з’їхав від Світлани через два місяці. Без квартири, машини і з підірваною репутацією він став не таким привабливим. Він зняв маленьку студію й іноді дзвонив сину, але той відповідав рідко і коротко.
Одного разу він зустрів Іру в супермаркеті. Вона виглядала свіжою, доглянутою і навіть, здається, щасливою. Поруч стояв чоловік.
— Привіт, Ір, — Міша ніяково кивнув.
— Здрастуй, — вона кивнула у відповідь. — Як справи?
— Нормально… працюю.
— Це добре, — вона м’яко усміхнулася. — Діма просив передати, що на вихідних заїде до тебе. Якщо ти не зайнятий.
— Звичайно не зайнятий, — Міша відчув, як защемило в очах. — Дякую, що сказала.
Вони розійшлися — кожен своєю дорогою. Але Іра більше не озиралася назад.
