Віра Степанівна стояла перед великим дзеркалом у своїй маленькій квартирі на околиці Києва, розглядаючи себе з усіх боків.
Їй виповнилося шістдесят дев’ять років минулого місяця, і вона раптом відчула, що життя минає надто швидко.
Волосся, колись густе і каштанове, тепер сиве і тонке, зібране в акуратну зачіску. Обличчя, помережане зморшками, все ще зберігало сліди колишньої краси – високі вилиці, виразні зелені очі.
Але одяг… О, її одяг був таким же нудним, як і її щоденна рутина: прості спідниці, блузки з базару, теплі светри на зиму. Нічого особливого.
“Чому б і ні?” – прошепотіла вона собі під ніс, тримаючи в руках журнал мод, який випадково купила в кіоску. На обкладинці красувався костюм від відомого дизайнера – елегантний, з вишитими деталями, що коштував цілих тисячу доларів. “Я ж іще жива. Чому не побалувати себе?”
Того ж вечора, коли донька Оксана прийшла в гості з онуками, Віра вирішила озвучити свою ідею. Оксана, сорокап’ятирічна жінка з коротким волоссям і втомленими очима від роботи в офісі, саме розкладала на стіл пиріжки, які спекла для матері.
“Мамо, ти сьогодні якась загадкова,” – сказала Оксана, посміхаючись. “Що це в тебе за журнал? Мода? Ти ж завжди казала, що це для молодих.”
Віра Степанівна сіла за стіл, налила чай і глибоко зітхнула. “Оксано, доню, я вирішила купити собі костюм. Гарний, дорогий. Від дизайнера. Тисячу доларів коштує.”
Оксана мало не впустила чашку. “Що? Тисячу доларів? Мамо, ти жартуєш? Звідки в тебе такі гроші? І для чого? Ти ж на пенсії, а пенсія – копійки.”
“Я заощаджувала,” – відповіла Віра, дивлячись у вікно. “Трохи з пенсії, трохи з того, що тато залишив. Хочу виглядати гарно на зустрічах з подругами. Адже скільки мені вже залишилось? Хочу, щоб мене пам’ятали елегантною, а не старою бабкою в лахмітті.”
Оксана присіла поруч, взяла матір за руку. “Мамо, ти і так гарна. Але… це ж не вся правда, еге ж? Я тебе знаю. Ти не з тих, хто витрачає гроші на дрібниці. Що насправді сталося?”
Віра відвела погляд. “Нічого, доню. Просто примха. Старість, знаєш, робить нас примхливими.”
Але Оксана не повірила. Вона бачила, як мати останнім часом часто сидить біля вікна, дивлячись на вулицю, ніби чекає когось.
Як вона переглядає старі фотоальбоми, посміхаючись якимось спогадам. І цей костюм… Він був не просто одягом. Він був символом чогось глибшого.
Наступного дня Оксана вирішила розкопати правду. Вона зателефонувала тітці Марії, подрузі матері з дитинства.
“Тітко Маріє, привіт. Це Оксана. Як справи? Слухайте, мама щось затіяла з дорогим костюмом. Каже, для зустрічей з подругами. Ви щось знаєте?”
Марія засміялася в трубку. “Ой, Оксано, твоя мама – загадка. Вона мені нічого не казала, але останнім часом часто згадує старі часи. Про молодість, про університет. Може, ностальгія?”
“Може,” – відповіла Оксана, але в душі сумнівалася. Вона згадала, як мати нещодавно купила нову помаду і парфуми. “Щось тут не те.”
Тим часом Віра Степанівна вже шукала, де купити той костюм. Вона не була майстром інтернету, але онук Петрик, дванадцятирічний хлопчик, допоміг їй.
“Бабусю, ось сайт,” – сказав Петрик, сидячи за комп’ютером. ” Тисяча доларів – вау, бабусю, ти багата?”
Віра посміхнулася. “Не багата, Петрику, але маю заощадження. Замовимо?”
“Ага, але давай подивимося відгуки,” – відповів хлопчик. “Люди пишуть, що костюм шикарний, але дорогий. Бабусю, а для чого тобі? Ти ж не ходиш на вечірки.”
“Ходитиму,” – загадково відповіла Віра. “Життя коротке, Петрику. Треба ловити моменти.”
Костюм прибув через тиждень. Віра розпакувала коробку з тремтячими руками. Тканина була м’якою, як шовк, колір – глибокий бордовий, з золотими вишитими візерунками. Вона одягла його перед дзеркалом і відчула себе іншою людиною – молодшою, впевненішою.
“Ну як, мамо?” – запитала Оксана, яка саме зайшла з роботи.
Віра покрутилася. “Гарно, правда? Як на королеві.”
Оксана кивнула, але очі її були повні підозри. “Гарно. Але скажи правду. Для кого це? Для подруг? Чи для когось іншого?”
Віра сіла на диван, зітхнула. “Добре, доню. Сідай. Я розповім. Але обіцяй не судити.”
Оксана сіла, серце калатало. “Обіцяю.”
Віра почала розповідь. “Це було давно, в шістдесятих. Я вчилася в університеті на філолога. Там був хлопець – Андрій. Він був з історичного факультету. Ми познайомилися на студентській вечірці. Він був таким… живим. Читав вірші, грав на гітарі. Ми закохалися одне в одного з першого погляду.”
“Мамо, ти ніколи не розповідала,” – прошепотіла Оксана.
“Бо боляче,” – відповіла Віра. “Ми зустрічалися два роки. Планували одружитися. Але тоді були важкі часи.
Андрій був активістом, писав статті. Його заарештували. Я чекала, писала листи, але… Він зник.
Потім я зустріла твого батька, вийшла заміж. Народила тебе. Життя пішло далі.”
Оксана була вражена. “І що тепер? Чому костюм?”
Віра посміхнулася сумно. “Місяць тому я отримала листа. Від Андрія. Він живий. Емігрував до Канади після звільнення. Шукав мене всі ці роки. Знайшов через знайомих. Хоче зустрітися. Прилітає до Києва через два тижні.”
“О Боже,” – вигукнула Оксана. “Мамо, це… неймовірно. Але тато… Він же помер п’ять років тому. Ти маєш право на щастя. Але чому не сказала одразу?”
“Боялася,” – зізналася Віра. “Боялася, що подумаєш, ніби зраджую пам’ять батька. Але це не так. Тато був добрим чоловіком. Але Андрій… То було перше кохання.”
Оксана обійняла матір. “Я рада за тебе. Давай готуватися до зустрічі. Я допоможу.”
Так почалася підготовка. Оксана взяла відпустку, щоб допомогти матері. Вони пішли до перукаря – Віра зробила стильну зачіску, пофарбувала волосся в теплий каштановий колір.
“Дивися, мамо, ти виглядаєш на п’ятдесят,” – сказала Оксана, сміючись.
“Не перебільшуй,” – відповіла Віра. “Але відчуваю себе молодшою.”
Потім – манікюр, педикюр. Віра купила нові туфлі, сумочку.
“Скільки це коштує?” – запитала Оксана.
“Не важливо,” – відмахнулася Віра. “Я ж кажу, заощадження.”
Але Оксана знала, що мати витрачає останні гроші. “Мамо, а якщо щось піде не так? Андрій – він же тепер старий, як і ти. Може, змінився.”
Віра кивнула. “Може. Але я мушу побачити. Знати, що з ним сталося.”
Тим часом Віра переписувалася з Андрієм – Петрик навчив її користуватися комп’ютером.
“Дорога Віро,” – писав Андрій. “Я не можу повірити, що знайшов тебе. Всі ці роки я думав про тебе. Вижив завдяки спогадам про наші прогулянки біля Дніпра. Я одружився в Канаді, мав дітей, але серце завжди було з тобою.”
Віра відповідала: “Андрію, я теж думала про тебе. Життя склалося інакше, але я щаслива, що ти живий. Чекаю зустрічі.”
Оксана читала ці листи з дозволу матері. “Він здається щирим,” – сказала вона. “Але будь обережна.”
Нарешті настав день зустрічі. Андрій прилетів до Борисполя. Віра, в своєму новому костюмі, стояла в аеропорту, тримаючи букет квітів. Оксана була поруч для підтримки.
“Мамо, ти нервуєш?” – запитала Оксана.
“Як дівчисько на першому побаченні,” – відповіла Віра, сміючись.
І ось він вийшов – сивий чоловік з валізою, в елегантному пальто. Очі його були такими ж – блакитними, пронизливими.
“Віро!” – вигукнув він, підходячи.
“Андрію!” – вона кинулася в обійми.
Вони обіймалися довго, ніби час зупинився. Оксана стояла осторонь, посміхаючись.
“Ти не змінилася,” – сказав Андрій, відступаючи. “Все така ж красива.”
“Ти теж,” – відповіла Віра. “Хоча роки взяли своє.”
Вони поїхали до кафе в центрі Києва. Оксана залишила їх удвох.
“Розкажи про себе,” – сказала Віра, сьорбаючи каву.
Андрій зітхнув. ” Я поїхав до Польщі, звідти – до Канади. Працював істориком, писав книги. Одружився з українкою-емігранткою. Двоє синів. Її не стало три роки тому.”
“Співчуваю,” – сказала Віра. “Я вийшла за Степана. Він був інженером. Добрий чоловік. Відійшов у засвіти п’ять років тому.
Донька Оксана, онуки.”
Вони говорили годинами – про минуле, про втрачене, про мрії.
“Чому не шукав раніше?” – запитала Віра.
“Боявся,” – зізнався Андрій. “Думав, ти щаслива, не хотів руйнувати. Але після того як дружини не стало зрозумів – життя одне.”
Вечір минув у спогадах. Вони гуляли Хрещатиком, як колись.
“Пам’ятаєш нашу першу зустріч?” – запитав Андрій.
“Звичайно,” – відповіла Віра. “Ти грав на гітарі ‘Червону руту’. Я танцювала.”
Він засміявся. “А тепер? Потанцюємо?”
Вони танцювали під вуличну музику, ніби молоді.
Оксана чекала вдома. Коли мати повернулася, очі її сяяли.
“Як пройшло?” – запитала Оксана.
“Чудово,” – відповіла Віра. “Він залишиться на місяць. Хоче показати мені Київ, який змінився.”
Наступні дні були наповнені пригодами. Андрій орендував машину, вони поїхали до Львова.
“Дивися, Віро, це наше місто,” – сказав Андрій. “Тут ми мріяли про майбутнє.”
Вони відвідали кав’ярні, музеї.
“Ти шкодуєш про щось?” – запитала Віра.
“Шкодую, що не боролися сильніше,” – відповів він. “Але тепер ми тут.”
Оксана хвилювалася. “Мамо, а якщо він хоче більше? Шлюб?”
Віра посміхнулася. “Ми старі, доню. Просто радість від зустрічі.”
Але Андрій мав плани. “Віро, поїдь зі мною до Канади,” – сказав він одного вечора в ресторані.
Віра застигла. “Андрію, я не можу. Тут сім’я, онуки.”
“Подумай,” – попросив він. “Ми втратили стільки років.”
Віра розповіла Оксані.
“Мамо, це твоє життя,” – сказала Оксана. “Якщо хочеш – їдь. Ми впораємося.”
Але Віра вагалася. “Я люблю Україну. Тут мої корені.”
Андрій розумів. “Тоді я залишуся тут,” – сказав він. “Продам будинок в Канаді, переїду.”
“Ти серйозно?” – запитала Віра.
“Так,” – відповів він. “Для тебе – все.”
Оксана допомогла з документами. Андрій купив квартиру в Києві.
“Вітаю, мамо,” – сказала Оксана. “Ти заслужила щастя.”
Віра в костюмі стояла на балконі нової квартири Андрія. “Дякую, доню. Цей костюм – початок нового життя.”
Історія тривала. Вони подорожували, писали мемуари. Оксана бачила, як мати розквітає.
Одного дня Віра сказала: “Оксано, дякую, що не зупинила мене.”
“Я люблю тебе,” – відповіла Оксана.
Життя Віри Степанівни стало повним. Костюм був не просто одягом – він був ключем до забутого кохання.
Валентина Довга
