— У тебе двокімнатна квартира, а ми майже безхатьки, — перебільшувала двоюрідна сестра, плануючи жити в мене безкоштовно і безстроково.
Тая відчинила двері й завмерла. На сходовому майданчику стояла двоюрідна сестра Оля. Очі червоні, в руці зім’ята хустка. Поруч п’ятирічний Данило чіплявся за мамину спідницю.
— Привіт, Таєчко, — схлипнула Оля. — Можна зайти?
Тая мовчки відступила, пропускаючи гостей. Неприємний осад залишився після попередніх візитів. Тая пам’ятала кожну деталь.
Вперше Оля просилася переночувати одну ніч. Посварилася з чоловіком Олегом, нікуди було діватися. Тая постелила на дивані, нагодувала вечерею. Одна ніч розтяглася на тиждень.
— Диван у тебе жорсткуватий, — скаржилася тоді Оля за сніданком. — І кухня маленька. А шпалери у вітальні зовсім вицвіли.
Тая мовчала, прибираючи посуд. Своя квартира раптом стала здаватися незатишною.
За два тижні Оля стояла на порозі знову. Цього разу просила грошей.
— Таєчко, виручи, — благала сестра. — За дитячий садок треба заплатити. До зарплати не дотягуємо. Поверну через тиждень, чесне слово.
Тая відрахувала потрібну суму. Сама заощаджувала на відпустку, але родичку в біді не кинеш. Тиждень минув. Гроші ніхто не повертав. Оля робила вигляд, що забула про борг.
Потім були інші прохання. Продукти для дитини. Зимова куртка Данилу. Оплата комунальних у квартирі, яку Оля винаймала. Щоразу одні й ті самі клятви.
— Востаннє прошу, — казала Оля зі сльозами. — Скоро все налагодиться, Олег роботу знайде.
Межі розмивалися з кожним візитом. Тая починала злитися, але тут же стримувала себе. Двоюрідна сестра, маленька дитина. Хіба можна відмовити?
Сьогодні Оля виглядала особливо схвильованою. Пройшла на кухню, сіла за стіл. Ні тістечка, ніяких частувань. Порожні руки, повні сліз очі.
Тая мовчки поставила чайник, дістала печиво зі своїх запасів.
— Таєчко, у нас біда, — почала Оля, ледь дочекавшись, поки закипить вода. — Господиня квартири погрожує виселити. За прострочення оплати.
Данило виліз на стілець, потягнувся до печива. Оля автоматично підсунула тарілку до сина.
— Скільки заборгували? — обережно спитала Тая.
— Три місяці, — схлипнула Оля. — Олег роботу ніяк не знайде. Перебивається підробітками, але цього не вистачає.
Тая наливала чай, намагаючись не показати роздратування. Олег уже пів року «шукає роботу». А Оля сидить удома, навіть не намагається влаштуватися.
— А ти не думала сама попрацювати? — делікатно запропонувала Тая.
— А з дитиною як? — вигукнула Оля. — Данило же хворіє постійно! Учора температура була. Потрібні ліки, а грошей немає.
Оля дістала телефон, показала фотографії.
— Ось, шукали інше житло, але скрізь дорого. Завдатки величезні. А з маленькою дитиною ніхто не хоче здавати.
Тая розглядала знімки. Квартира була вдвічі більша за її власну. Гарний район, новий будинок.
— Може, пошукати щось простіше? — запропонувала Тая.
— Данилу потрібні умови! — обурилася Оля. — Він росте, розвивається. Не можемо ж ми в підвал переїхати!
Оля витерла носа серветкою, подивилася на Таю багатозначним поглядом. Повітря в кухні стало напруженим.
— В інших усе є, — провадила Оля. — А ми як прокляті мучимося. Несправедливо це все.
Тая зрозуміла, до чого хилить розмову. Звичний тиск у грудях наростав.
— Таєчко, ти ж бачиш, як нам важко, — голос Олі став благальним. — Ми ж родина, одна кров. Хто допоможе, як не ти?
Данило доїв печиво, потягнувся до цукерок на полиці. Оля не зупинила, тільки усміхнулася схвально.
— Такий гарний хлопчик, — зітхнула Оля. — Заслуговує на краще життя.
Тая спостерігала, як дитина розгортає дорогі цукерки, які вона купувала собі на свято. Оля дивилася багатозначно, очікуючи реакції.
— І що ти пропонуєш? — нарешті спитала Тая.
— Ну, ти ж розумієш, — Оля завагалася. — У тебе квартира велика, сама живеш. А ми втрьох у чужій поневіряємося.
— Хочеш переїхати до мене? — уточнила Тая.
— Тимчасово, звичайно! — поспішно запевнила Оля. — Поки Олег роботу не знайде. Місяць, максимум два.
Тая мовчала, обмірковуючи пропозицію. Місяць перетвориться на пів року, потім на рік. Вона знала Олю з дитинства.
— А Олег як до цього поставиться? — спитала Тая.
— Він згоден! — зраділа Оля. — Ми ж родина, маємо підтримувати одне одного.
Данило упустив фантик на підлогу, не підняв. Оля не помітила, продовжувала говорити.
— Уявляєш, як здорово буде? — мрійливо мовила Оля. — Данило нарешті отримає нормальну дитячу. А я допоможу тобі по господарству.
Тая уявила свою охайну квартиру, заповнену чужими речами, дитячими криками, сімейними сварками.
— Мені треба подумати, — обережно сказала вона.
Обличчя Олі спохмурніло.
— Думати тут ні про що! — вигукнула вона. — Ми ж родичі! А родичів у біді не кидають!
Голос Олі ставав дедалі вимогливішим. Маска прохачки спадала, показуючи справжнє обличчя.
— У тебе велика квартира, а ми майже безхатьки, — зітхнула Оля театрально.
Ця фраза ніби крижаною водою обдала Таю. Сестра не просила допомоги. Вона вимагала.
— Нам нікуди йти з дитиною, — провадила Оля. — А ти живеш сама у такій великій квартирі.
Данило тим часом заліз на підвіконня, чіпав квіти руками. Оля не відсмикнула, продовжувала тиснути.
— Родичі повинні допомагати одне одному, — повчально мовила вона. — Це свята справа.
У грудях Таї закипало обурення. Двоюрідна сестра планувала в’їхати всією сім’єю. Безкоштовно й надовго. А може, назавжди.
Тая різко встала з-за столу. Стілець заскрипів по підлозі.
— Олю, я працюю по дванадцять годин, — голос тремтів від гніву. — Щоб платити за цю квартиру. Я не зобов’язана вирішувати проблеми чужої сім’ї.
— Чужої?! — вигукнула Оля. — Ми ж сестри!
— Двоюрідні. І сестри не паразитують одна на одній, — відрізала Тая.
Оля схопилася, перекинувши стільця.
— Ти черства! — закричала вона. — Кров не вода! Як ти можеш?
— А як ти можеш? — не могла стриматися Тая. — Скільки грошей не повернула? Скільки разів обманювала?
— Ми ж не навмисне! — виправдовувалася Оля. — Обставини такі!
Тая згадала всі неповернені борги. Всі спроби маніпулювати совістю. Всі сльози й клятви.
— Ні, — твердо сказала вона. — Моя відповідь — ні.
— Ти не можеш! — заверещала Оля. — У нас дитина!
— Це твоя дитина, твоя відповідальність, — холодно відповіла Тая.
Данило заплакав від крику. Оля схопила його на руки.
— Бачиш, як ти довела дитину? — звинуватила вона Таю.
— Я прошу вас піти, — сказала Тая, відчиняючи двері.
Оля зібрала сумку, на ходу бурмочучи прокльони.
— Усім родичам розповім! — пригрозила вона наостанок. — Дізнаються, яка ти егоїстка!
Двері грюкнули з такою силою, що затремтіли шибки.
За годину задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я тітки Олени.
— Ти що коїш?! — закричала тітка без привітання. — Як можна відмовити Олечці з дитиною?
Тая відвела телефон від вуха.
— Де твоя совість? — провадила тираду. — Де сімейні цінності?
— Тьоть Лєн, пам’ятаєте мої студентські роки? — спокійно спитала Тая.
— До чого тут це? — розгубилася тітка.
— Коли я приїхала вступати, просила прихистити мене на місяць.
У слухавці повисла тиша.
— Ви відмовили, — нагадала Тая. — Послалися на тісноту й незручності.
— Це зовсім інше! — заметушилася тітка. — Тоді були інші обставини!
— Не бачу різниці, — сухо відповіла Тая й поклала слухавку.
Тая знімала тоді кут у чужих людей. Заощаджувала на їжі. А родичка навіть не запропонувала допомогти. Тепер вимагала надати житло дочці з сім’єю на невизначений строк.
За пів години подзвонила мама.
— Молодець, доню, — сказала вона тепло. — Правильно вчинила. Не можна дозволяти сідати собі на шию.
— Ти не засуджуєш? — здивувалася Тая.
— Навпаки, пишаюся. Нарешті навчилася казати ні.
Наступні дні телефон не замовкав. Оля атакувала повідомленнями й дзвінками.
«Таєчко, ми ж родина! Як ти можеш бути такою жорстокою?»
«Данило плаче, питає про тітку. Що йому сказати?»
«У нас немає грошей навіть на хліб. Ти це на своїй совісті понесеш!»
Тая читала й видаляла повідомлення. Спочатку Оля тиснула на жалість. Розповідала про бідолашне становище сім’ї.
«Ми голодуємо! Данило хворіє! А ти живеш у розкоші!»
Потім перейшла до погроз.
«Розповім усім родичам, яка ти жадібна! Всі дізнаються твоє справжнє обличчя!»
Знову сльози й благання.
«Пробач мене, сестричко! Я була неправа! Дай останній шанс!»
Тая читала ці послання й розуміла — рішення ухвалене правильно. Маніпуляції більше не працювали.
Наприкінці тижня заблокувала номер Олі в усіх месенджерах. І в соціальних мережах теж. Досить спроб тиску.
За місяць мама розповіла новини.
— Оліна сім’я переїхала до свекрухи, — повідомила вона з усмішкою. — Уявляєш, до матері Олега.
— І як там справи? — поцікавилася Тая.
— Свекруха почала Олю шикувати з першого дня, — мама не приховувала задоволення. — Заборонила дитині бігати квартирою, змушує Олю готувати й прибирати. А Олега відчитує за безвідповідальність.
— Довго протримаються? — спитала Тая.
— Тиждень уже мучаться. Оля плачеться всім подругам, що свекруха гірша за тюремника.
Тая щиро розсміялася.
— Оля звикла сидіти на чужій шиї. Гадаю, їй піде на користь сусідство з такою свекрухою.
Тая більше не почувалася виною. Вона навчилася захищати свої межі. Говорити ні й не виправдовуватися.
