У тебе тепер дві сім’ї — тоді й зарплату поділи навпіл, — спокійно сказала Лариса.
Жінка завжди відчувала, коли Сергій говорить неправду. Тридцять років шлюбу навчили її читати чоловіка, як відкриту книгу.
— Затримаюсь сьогодні, — кинув він зранку, не відриваючи погляду від тарілки. — У Петровича ювілей.
Петрович… знову цей міфічний Петрович. Лариса навіть посміхнулася про себе. Зручно мати колегу з таким ім’ям — будь-яке свято, корпоратив чи «позапланова нарада» — усе можна списати на нього.
Телефон задзвенів, коли жінка мила посуд. На екрані — сповіщення з банку: переказ на картку Марини Василівни. Лариса обурилася, адже вона пам’ятала цю жінку. П’ять років тому запитала Сергія про нову співробітницю — і він тоді якось дивно замовк. Почав уникати корпоративів, частіше «затримуватись» на роботі. Вона тоді вирішила, що то звичайна чоловіча криза — п’ятдесят років, доводить собі, що ще «в силі». А потім усе наче стихло. Марина зникла з розмов, Сергій заспокоївся. І Лариса повірила, що все позаду.
Жінка сіла за стіл і відкрила банківський додаток. Перегорнула історію операцій — і завмерла: регулярні перекази, як зарплата. Щомісяця.
— Мамо, а де тато? — заглянув у кухню Артем.
— У Петровича ювілей, — машинально відповіла вона.
Увечері Сергій повернувся, від нього пахло дорогими парфумами. Лариса зустріла його біля дверей з виписками у руках.
— Сергію, нам треба поговорити.
Він зблід, погляд ковзнув убік.
— Ларо, я можу все пояснити…
— У тебе тепер дві сім’ї, — її голос був тихий, але твердий. — Тоді поділи зарплату навпіл.
Він довго говорив, виправдовувався. Історія виявилася банальною. Службовий роман з тою самою Мариною. Потім вона зникла. А через кілька місяців — знову з’явилася, вже з новиною: буде дитина.
— Я не знав, — повторював він. — Вона нічого не казала…
Лариса слухала мовчки. Усередині все палало не від ревнощів та образи. Тридцять років вона будувала цю сім’ю, відмовилася від кар’єри, коли з’явився Артем, усе життя жила його турботами. А він спокійно ділив їхні гроші з іншою.
— Скільки? — тільки й спитала вона.
— Ларо, не в грошах справа…
— Скільки?
Він здригнувся. За всі роки вона ніколи не підвищувала на нього голос.
— Іноді більше, іноді менше… Дитині ж треба.
— А нашій дитині що — не треба? — тихо сказала Лариса. — Артемові сімнадцять років. Навчання, репетитори, майбутнє. А ти таємно годуєш іншу сім’ю.
— Це мій син, — вирвалося у Сергія.
Ці слова зависли в повітрі. Лариса повільно кивнула.
— Зрозуміло. Отже, тепер у тебе два сини. Тоді й гроші, і час, і увагу діли порівну.
Вона розвернулася й пішла до дверей.
— Ларо, зачекай…
— Завтра зранку кожна копійка — під моїм контролем. Зарплатна картка спільна. Хочеш допомагати своєму сину — обговорюємо суму разом.
Жінка вийшла не дочекавши виправдань чоловіка.
Наступні тижні стали випробуванням для обох. Лариса займалася сімейним бюджетом: кожен чек, кожна покупка — через неї. Сергій спершу намагався заперечувати, але вона залишалася непохитною.
— Тобі потрібні гроші на обід? Ось, — Лариса поклала купюри на стіл. — Чек принесеш.
— Ларо, я ж не підліток.
— Підлітки не приховують від дружини інших стосунків, — спокійно відповіла вона.
Сергій морщився, але слухняно брав гроші.
Вечорами вони вечеряли у гнітючій тиші. Артем усе відчував, тому все частіше затримувався у друзів. Лариса ночами лежала, дивлячись у стелю. Образа не відпускала. Вона згадувала перші роки разом — як він дарував їй книжки з дизайну, як говорив: «Ти талановита, у тебе все вийде». А потім з’явився Артем. Потім Сергій почав заробляти більше. «Навіщо тобі працювати? Я забезпечу сім’ю», — сказав він тоді. І вона повірила. Віддала себе дому, побуту, його кар’єрі. І ось — результат.
— Мамо, а тато що, хворий? — якось спитав Артем за сніданком.
— Чому ти питаєш?
— Він якийсь дивний. Постійно сумний.
Лариса подивилася на сина — високий, худорлявий. Її хлопчик. Її єдиний.
— Артеме, якби я сказала тобі, що у тата є ще одна дитина… що б ти подумав?
Син завмер із ложкою в руці.
— У тата ще є діти?
— Є. Хлопчик.
Мовчання затягнулося. Артем відклав ложку.
— Тобто у мене є брат. Зведений брат. І тато з ним бачиться?
— Не знаю. Але допомагає грошима. Нашими грошима.
Артем кивнув, повільно підвівся.
— Мені у школу.
Відтоді син майже не говорив із батьком. Сергій намагався налагодити контакт, але лише погіршував ситуацію.
Наприкінці місяця Лариса знову помітила переказ. Сергій стояв у передпокої з опущеною головою.
— Вона сказала, що дитині потрібен лікар, — прошепотів він.
— І ти навіть не подумав порадитися зі мною?
— Ларо, він же маленький.
— А наш син — дорослий? У Артема через місяць іспити, потрібен репетитор, але ти замість цього утримуєш свою другу сім’ю!
Вона схопила сумку.
— Ларо, ти куди?
— До Віки. Переночую там.
— Не треба, поговорімо.
— Говорити немає про що. Якщо ти допомагаєш їм потай, значить, ти вже з ними.
Жінка гучно закрила двері й пішла.
Три дні без дзвінків, без кухні, без звичного «як справи на роботі». Подруга не питала зайвого, просто заварювала міцний чай і мовчки обіймала, коли Лариса плакала. Плакала вона, адже сердилася. На нього, на себе, на всі ці змарновані роки.
— Знаєш, що найгірше? — сказала якось Лариса, сидячи на Вікиній кухні. — Не те що він мав стосунки на стороні. І навіть не те що має дитину. А те, що вирішив усе без мене. Тридцять років разом — а я навіть не мала права знати.
— Може, він не хотів тебе втратити? — тихо промовила Віка.
— Не хотів, — гірко всміхнулася Лариса. — Тоді не треба було так поводитися. А якщо вже сталося, будь чоловіком, скажи правду. Але ж легше брехати. І потайки брати з сімейного бюджету.
На третій день подзвонив Артем.
— Мамо, коли ти повернешся? Тато зовсім якийсь дивний став. Учора смажив яєчню і… заплакав.
Сергій плакав. За тридцять років Лариса бачила його сльози лише двічі — коли не стало його мати й коли з’явився на світ Артем.
— Скоро приїду, сонечко.
— Мамо, а ви… розлучаєтесь?
Вона заплющила очі. Це питання висіло в повітрі давно, але вимовити його вголос жінка не наважувалася.
— Не знаю, Тьомо. Не знаю.
Додому Лариса повернулася у четвер увечері. Сергія ще не було. Квартира зустріла її тишею й запахом немитого посуду. У спальні — розкидані шкарпетки. На кухні — гора тарілок. У ванній — паста без кришки. Речі, які раніше дратували, тепер здавалися просто дріб’язковими.
Вона відкрила ноутбук, зайшла в банк і завмерла. Новий переказ. Велика сума. З депозиту — з тих заощаджень, які вони берегли на Артемове навчання, на його майбутнє.
Лариса кілька хвилин просто сиділа, дивлячись на екран. Світ навколо, здавалось, зупинився. Всередині щось обірвалося. Довіра. Остання нитка, яка ще пов’язувала її з чоловіком. Лариса підвелася і почала складати речі. Сергій увійшов саме тоді, коли вона закривала валізу.
— Ларо, ти що робиш? — він стояв у дверях спальні.
— П’ятдесят тисяч гривень, Сергію, — тихо сказала вона.
Він зблід.
— Ти про депозит, Ларо? Поясни… У неї проблеми з квартирою, потрібен був завдаток за нову. Вона обіцяла повернути…
— Вона обіцяла, — повторила Лариса. — А що обіцяв ти? Мені? Нашому синові?
— Ларо, будь ласка…
— Ти взяв гроші з нашого депозиту — ті, що ми відкладали на освіту Артема, — і віддав їх іншій жінці. На квартиру для іншого свого сина.
— У нас нічого немає, — намагався виправдатися чоловік.
— Ах так. Вона просто мати твоєї дитини. Скільки у тебе таких жінок, Сергію?
Він сів на ліжко, закрив обличчя руками.
— Ларо, я не знаю, що робити. Я заплутався. Маринка каже, що хлопчик знає тільки мене, що я для нього — єдиний батько. А тут ви… Я розриваюся між вами.
— Правду кажи, — тихо відповіла Лариса. — Ти не розриваєшся. Ти вже зробив свій вибір, кожного разу, коли таємно переказував їй гроші. Кожного разу, коли брехав мені про “Петровича”.
Вона підняла валізу.
— І знаєш що? Я навіть рада. Бо тепер і я маю право вибирати.
— Ти йдеш?
— Я йду.
У коридорі стояв Артем, пригорнувши до себе підручники, з червоними очима.
— Мамо, я з тобою поїду? — спитав він. — А куди ми?
— До бабусі. Поки не знайду нам житло.
— А тато?
— Тато залишиться. У нього тепер інша сім’я.
Сергій вискочив зі спальні.
— Артеме, сину, пробач мені. Я все виправлю. Припиню допомагати Марині…
— Не треба, тату, — спокійно сказав хлопець. — Не треба нічого припиняти. Просто мені треба час подумати.
Він узяв рюкзак і вийшов.
У таксі мати з сином їхали мовчки. Лариса дивилася у вікно на знайомі вулиці й думала, що у п’ятдесят років починає життя заново. Вперше за довгі роки вона дихала на повну.
— Мамо, а що тепер буде? — тихо запитав Артем.
— Не знаю, — усміхнулася вона, стискаючи його руку.
За вікном миготіли ліхтарі, і кожен із них освітлював дорогу в її нове життя.
Через тиждень Сергій приїхав до тещі. Лариса зустріла його на порозі.
— Можна поговорити?
— Говори.
Вони сіли на лавці у дворі. Артем грався з хлопцями, і вперше за місяць сміявся по-справжньому.
— Я повернув п’ятдесят тисяч гривень на депозит, — тихо сказав Сергій.
Лариса кивнула, не підіймаючи очей.
— І Марина більше не отримає від мене грошей. Я пояснив, що так не можна.
— І що вона сказала?
— Що знайде іншого. Що її дитині потрібен справжній батько, а не “дядько з грошима”.
— І що ти відчуваєш?
— Полегшення… і сором за те, що відчуваю полегшення.
Вони сиділи мовчки, слухаючи дитячий сміх.
— Ларо, я хочу оформити на тебе половину бізнесу.
— Навіщо?
— Бо ти це заслужила. За тридцять років. За те, що терпіла мене. За те, що виховала нашого сина.
Лариса повернулася до нього.
— Сергію, я не хочу назад. Принаймні зараз — ні. Я знайшла квартиру в центрі міста. Хочу повернутися до дизайну, відкрити свою справу.
— Добре. Хочу лише, щоб ти дозволила мені бачитися з Артемом. Чесно. Без брехні й таємниць.
— Це вже залежить від нього, — відповіла вона.
До них підбіг Артем.
— Тату, ти надовго?
— На годинку. Хотів з вами поговорити.
— А давай завтра в кіно підемо?
Сергій усміхнувся вперше за багато днів.
— Звісно, синку.
Коли чоловік поїхав, Лариса ще довго сиділа на лавці. Сонце повільно хилилося за обрій, фарбуючи небо в м’які помаранчеві відтінки. Попереду була невідомість — нова квартира, нова робота, нове життя. Але вперше за всі ці роки ця невідомість була приємною. Жінка була вільна. І це було прекрасно.
