“О, Софіє Миколаївно, ви навіть не уявляєте, як я насолоджуюсь своєю новою роботою. Тепер я займаюся справжніми професійними справами, отримую премії і повагу, на яку заслуговую. Немає більше потреби слухати ваші нарікання або тривалі розмови про те, як я мала б вам бути вдячною.
Виявляється, що є життя і поза межами вашого дому, де люди цінують й поважають мої здібності. І знаєте, це дійсно приємно відчути себе частиною чогось більшого, ніж просто ваша домогосподарка.”
Вероніка завжди вважала себе сильною жінкою. Життя її не пестило та вона ніколи не жалілася. Ще в дитинстві, коли стала сиротою, вона навчилася справлятися з труднощами самостійно. Вісімнадцять років — це той вік, коли людина має бути щасливою, мріяти та будувати плани на майбутнє. І Вероніка дійсно була щасливою.
Її закоханість у Костянтина захопила її повністю, вони проводили весь вільний час разом, допомагали одне одному в дрібничках та багато гуляли. Наречений здавався ідеальним хлопцем: дбайливий, уважний, завжди поруч. Вони будували спільні плани, хоча й не озвучували їх всім. Але одна несподівана новина змінила все.
Одного дня, коли Вероніка зрозуміла, що при надії, вона почала панікувати. У чужому місті, без рідних і підтримки, з маленьким доходом від підробітків і незакінченою освітою, вона не знала, що робити. Дівчина боялася сказати про це хлопцю, але ще більше боялася свекрухи, Софії Миколаївни, яка завжди здавалася надто вимогливою та холодною. Дівчина відтягувала цей момент, але врешті-решт, їй довелося все розповісти.
— Ніка, не хвилюйся, – сказав хлопець, тримаючи її за руку. Ми все вирішимо. Я поговорю з мамою.
Через кілька днів після їхньої розмови Софія Миколаївна запросила дівчину на чай. Здавалося, вона була спокійною, хоча дівчина відчувала, як у повітрі висіла напруга.
— Ну що ж, Ніка, – почала Софія Миколаївна з холодною усмішкою. – Я знаю, що ти при надії від мого сина. І знаєш що? Це добре. Це мій онук. Ти житимеш тут у моєму домі і я подбаю про все. Але пам’ятай, відтепер ти маєш слухатися мене в усьому.
Вероніка мовчала поглядала в чашку з чаєм, а її руки ледь помітно тремтіли. Вона розуміла, що іншого варіанту в неї немає. Без допомоги Софії Миколаївни вона залишилася б зовсім без підтримки. Її серце билося швидко, але розум підказував, що треба погоджуватися.
Так почалося нове подружнє життя. Тільки не довго було їх щастя. Костянтина раптово не стало через недбалість прораба на будівництві. На руках у жінки залишився їх маленький син. У той день Вероніка втратила не тільки чоловіка, але й надію на те, що її життя може змінитися. Вона залишилася у домі свекрухи, тепер вже без чоловіка, з немовлям на руках. Свого житла у неї не було і професію вона не встигла здобути.
Софія Миколаївна взяла на себе роль опікуна не лише для свого онука, але й для невістки. Вона забезпечувала їх житлом, їжею та необхідними речами, але ціна всього була високою.
— Я допоможу тобі виховати нашого Андрійка, – не раз повторювала Софія Миколаївна, наголошуючи на слові “нашого”. Але кожен раз після цього додавала: “Ти маєш слухатися мене.”
Вероніка й сама не зрозуміла, як стала служницею у великому будинку свекрухи. Всі рішення щодо виховання сина приймала Софія Миколаївна. Вона обирала, коли малий має спати, чим його годувати, які іграшки йому купувати. А невістка часто відчувала, що більше не є матір’ю Андрійка, а просто нянею в цьому домі. Їй не залишалося нічого, окрім як підкоритися.
Одного разу після чергового важкого дня, жінка зрозуміла, що більше не може так жити. Вона втратила власну особистість, свої мрії та бажання. Її життя перетворилося на обов’язок перед свекрухою. Вона більше не відчувала себе повноцінною людиною. Її серце стискалося, а думка про те, що так триватиме роками, не давала спокою.
Ввечері, коли Софія Миколаївна повернулася з чергової зустрічі зі своїми подругами, Вероніка чекала на неї у коридорі. Вона наважилася поговорити.
— Софіє Миколаївно, мені потрібно з вами поговорити, – тихо, але рішуче промовила вона.
Свекруха, дещо здивована тоном, зупинилася і повернулася до жінки.
— Що сталося, Ніка? Ти хочеш ще чогось для Андрійка? – запитала вона з ноткою зверхності.
— Ні, справа не в цьому. Я більше так не можу. Я розумію, що Ви багато для нас зробили і я вдячна за це. Але я теж маю право на своє життя, на свої рішення. Я – мама Андрійка і я хочу самостійно його виховувати.
Софія Миколаївна повільно поставила свою сумку на стілець і поклала руки в боки.
— Ти, сирота, думаєш, що здатна самостійно виховати мого онука? Після всього, що я для тебе зробила ти збираєшся йти від мене? – в її голосі відчувалася образа та недовіра.
— Так, я вдячна вам, але не хочу більше жити лише за вашими правилами, – голос Вероніки злегка затремтів, але вона продовжила. – Я знайшла роботу, подруга допомогла. І вона пустить мене пожити у квартирі, яка залишилася її від бабусі. Ми з Андрійком завтра переїдемо. Звісно, я рада буду бачити Вас у нас вдома. Обов’язково приїзжатиму в гості до Вас і привозитиму сина.
Софія Миколаївна зітхнула, її обличчя стало кам’яним.
— Ти ще пожалкуєш, Ніка. Без мене ти не впораєшся, – холодно сказала вона і пішла до своєї кімнати.
Наступного дня Софія Миколаївна влаштувала невістці справжній скандал на вулиці, в присутності сусідів. Вона вийшла на двір і почала голосно звинувачувати Вероніку у невдячності. Вона кричала:
— Ця жінка, навіть не гідна мого онука! Вона просто використовує мене!
Сусіди, які почули цей шум, зібралися на вулиці. Софія Миколаївна не зупинялася, розповідаючи про Вероніку, як про жінку, яка не цінує допомоги і не знає, як поводити себе у порядному домі. Говорила про те, як невістка відмовилася від усіх її порад і вимог.
Коли публічний скандал досяг свого піку, жінка несподівано важко сіла на лавку, імітуючи серцевий напад. Вероніка, яка спостерігала за всім із відчаєм, одразу ж кинулася до неї.
—Софіє Миколаївно! Що з вами? – запитала вона, підтримуючи свекруху. – Я викличу швидку!
Але жінка несподівано відкрила очі і промовила з усмішкою на губах
— Ось тепер ти бачиш, Ніка. Нікуди ти від мене не дінешся.
Невістка тримала себе на висоті, хоча всередині її серце розривалося від сумнівів та образи.
Через кілька днів після інциденту вона все ж таки вирішила піти. Вона почала працювати, щоб забезпечити себе і Андрійка. Її життя нарешті отримало трохи свободи, але сумніви не зникли. Вона корила себе за те, що можливо негарно повела себе зі свекрухою, яка зробила стільки добра для неї та її сина?
Її серце все ще боролося між бажанням бути вільною і страхом втратити все, що залишилося у її житті. Але кожного разу, коли жінка дивилася на свого сина, вона відчувала, що її рішення було правильним, навіть якщо шлях до свободи був складним.
