— У цьому домі забагато порожніх кімнат. А я тулюся у крихітній студії, — казала старша сестра, оглядаючи мій кабінет.
— Людочко, ти навіть не уявляєш, як мені важко, — зітхнула Тетяна, повільно похитуючи головою. — Зарплата смішна, а оренда за мою квартиру-студію знову зросла. Уже третій раз за рік!
— Так, мама теж скаржилася на комуналку, — кивнула Людмила, намагаючись підтримати розмову. — Все дорожчає.
— Та мамі легше, — одразу ж заперечила сестра. — Вона ж у своїй квартирі живе. А я? Тіснюся у маленькій квартирі.
Людмила міцно стисла руки. Усередині розгоралося роздратування. Кожен приїзд Тетяни перетворювався на концерт про її нелегке життя. Вона вміла грати на емоціях, як справжня актриса. Людмила чудово розуміла, до чого йде розмова, але вдавала, що не помічає натяків.
— Літо цього року таке спекотне, — продовжила сестра, обмахуючись хустинкою. — У мене просто пекло. Кондиціонера немає, а поставити — грошей бракує.
— Тяжко, звісно, — обережно погодилася Людмила. — Може, вентилятор якийсь купити?
— Вентилятор! — пирхнула сестра. — Та від нього користі немає. А у вас тут — просторий будинок. Два поверхи, прохолодно, напевно.
Людмила вся напружилася. Почалося. Вона подумки приготувалася до сварки. Тетяна ніколи не говорила прямо, завжди навколо, але ціль була очевидна.
— Так, будинок добрий, — відповіла Людмила нейтрально. — Я довго шукала підходящий варіант.
— Тільки от на двох не завеликий він, а? — нібито невинно зауважила сестра. — Скільки там кімнат? Чотири? П’ять?
— П’ять кімнат, два санвузли, — машинально відповіла Людмила і відразу зрозуміла, що сказала зайве.
У серці стискалося передчуття неприємної розмови. Вона знала ці розмови напам’ять.
— Боже мій, п’ять кімнат! — сплеснула руками Тетяна. — А живете ви вдвох. Напевно, половина пустує?
— Ми користуємося всіма приміщеннями, — сухо відповіла Людмила. — У мене кабінет, у Артема — майстерня.
— Звісно, звісно, — поспішно погодилася сестра. — Але ж можна щось і поєднати. Перепланувати, так би мовити.
Людмила вдавала, що не розуміє, до чого ведеться. Хоча кожна клітина в її тілі кричала: «Ні!» Жінка вміло тиснула на емоції, але за її словами стояли цілком конкретні плани. Людмила бачила той оцінювальний блиск в очах сестри, коли та роздивлялася кімнати.
— А що, якби хтось із вами жив? — нарешті спитала сестра прямо. — Місця ж достатньо. І економно.
— Не розумію, про що ти, — спокійно відповіла Людмила, хоча серце калатало, як дзвін.
— Та як же! — вигукнула Тетяна. — Я могла б переїхати до вас! Мені потрібна лише кімната і санвузол. А вам — допомога по господарству.
Людмила подумки здригнулася. Жити під одним дахом з Тетяною? Вона не хотіла. Їй і дитинства було достатньою Дітили з сестрою один стіл для уроків, один велосипед на двох, доношувати за нею сукні та штани. Людмила рада була, коли Артем зробив їй пропозицію. Дуже хотіла вирватися з тісної кімнати, яку все життя ділила з сестрою. Хотіла мати власний простір і мрію.
— Ідея цікава, — обережно протягнула Людмила. — Але нам треба все обміркувати.
— Та що там думати? — заперечила сестра. — У вас стільки простору простоює.
Людмила міцно стиснула руки під столом, намагаючись зберегти зовнішній спокій. Кожне слово сприймалося важко. Вона вже вдесяте чула ту ж саму історію: починається все з скарг на оренду, а закінчується — вимогами поселити її в дім.
— Таню, це серйозне рішення, — твердо сказала Людмила, зупиняючи сестру на півслові. — Такі речі не вирішуються за один вечір.
— Серйозне рішення? — обурилася Тетяна. — Та що тут думати? Я ж не назавжди прошу, а тимчасово!
— Все одно треба подумати, — вперто повторила Людмила. — Артем зараз на роботі, без нього не вирішу.
— Ну звісно, знову все на Артема скинула! — пирхнула сестра. — А сама хіба не можеш голову включити?
Людмила обурилася. Вона розуміла, впустити сестру до себе, це означає ревнувати Артема, або розгрібати сміття, яке Тетяна залишить після вечірок. Це терпіти її гучну музику, підлаштовуватися під нові порядки… І ще багато дрібниць, про які жінка не хотіла думати. Проте Тетяна майстерно знаходила слабкі місця й тиснула саме туди. Її слова влучали в ціль. Але Людмила трималася. Відступати вона не збиралася.
Минуло два тижні. Липнева спека накрила місто. Сестра з’являлася в них щодня, мов за розкладом. І щоразу з однією й тією ж піснею про «неможливе життя» в студії.
— Людонько, рятуй! — стогнала Тетяна, щойно переступала поріг. — У моїй коробці дихати нічим, стіни печуть!
— Проходь, Таню, — зітхала Людмила. — Ввімкну кондиціонер.
— От тут — рай! — вигукувала сестра, заплющуючи очі з блаженством. — Така прохолода, такий затишок! Лише у вас і можна врятуватися.
Людмила терпіла ці щоденні візити, але всередині вже все палало. Тетяна не просто відпочивала від спеки — вона вивчала дім, оглядала кімнати, прикидала площу. Людмила бачила той хижий блиск у її очах. А згодом вона помітила дивну напругу між Артемом і її сестрою. Вони перешіптувалися на кухні, обривали розмову при її появі. В хаті повисла тривожна тиша.
— Людо, мені здається, ми маємо допомогти Тані, — почав Артем якось увечері. — Їй справді важко у тій квартирі.
— Допомогти — це одне, — відповіла Людмила. — А поселити до нас — зовсім інше.
— Але ж у нас купа кімнат! Половину ти не використовуєш.
Людмила здригнулася. Голос Артема звучав так само, як у Тетяни. Ті ж слова, ті ж інтонації. Вона зрозуміла — сестра встигла обплутати її чоловіка своїми розповідями.
— Артем, цей дім — наш, — твердо сказала вона. — І я не готова ділити його з кимось, навіть із сестрою.
— Ти що, зовсім не розумієш її обставини? — обурився чоловік.
— Розумію. Але мені важко від її нескінченних візитів, натяків і претензій?
Це була перша серйозна сварка за багато років шлюбу. Артем дорікав дружину у черствості. Людмила — відстоювала свій дім. І кожен залишився при своїй думці. Наступна сварка — через кілька днів. Потім ще одна. Тетяна не з’являлася просто так — вона працювала на розкол, обираючи мить, коли Артем був сам. Людмила бачила, як поступово руйнується їхнє сімейне «гніздечко».
У черговий спекотний день пролунав дзвінок. На порозі стояла Тетяна — обурена й червона від спеки.
— Як ти можеш? — закричала вона з порога. — Як можна так ставитися до рідної сестри?
— Тетяно, не кричи, — спробувала заспокоїти її Людмила. — Зайди, поговоримо спокійно.
— Спокійно?! — зірвалася та. — Ти тут у прохолоді сидиш, а мені дихати нічим! Як ти можеш?!
Людмила стиснула руки. Усе вказувало на те, що Тетяна прийшла не просити, а вимагати. Повітря в кімнаті стало напруженим, мов перед грозою.
— Проходь у вітальню, — холодно запропонувала вона. — Там кондиціонер працює.
— Та мені не кондиціонер потрібен! — крикнула Тетяна. — Мені потрібне нормальне житло! У цьому домі купа порожніх кімнат, а я задихаюсь у тісноті!
— Ці кімнати не порожні, — різко відповіла Людмила. — Усі використовуються.
— Використовуються?! — усміхнулася сестра. — Покажи, як саме ти їх використовуєш!
Не чекаючи дозволу, Тетяна побігла сходами нагору. Людмила кинулася слідом — усередині все кипіло від обурення. Як вона може так поводитися у чужому домі? Сестра влетіла до її кабінету — найпросторішої кімнати після спальні. Окинула все оцінюючим поглядом, наче господиня.
— О, ось тут мені й буде добре! — задоволено сказала вона. — Просторо, світло, санвузол поряд.
— Це мій кабінет! — обурилася Людмила. — Ти не маєш на це права!
— Кабінет? — розсміялася Тетяна. — Та нащо тобі той кабінет? Місце простоює!
Людмила відчула, як у скронях пульсує. Роки стриманості — змило однією хвилею. Ця жінка посміла порушити її межі. Посміла розглядати її дім як власну зону комфорту.
— Я готова купити й поставити тобі кондиціонер! — зауважила Людмила. А потім додала:
— Тільки до нас більше не приходь.
— Який кондиціонер? А кімнату мені хто розширить? — випалила сестра.
— Тоді зніми більшу квартиру в іншому районі. По грошах те саме вийде. Тільки не приходь сюди! — Людмила підвищила голос.
Тетяна мовчала, але було видно, що вона не збирається відступати.
— Йди звідси! — закричала Людмила. — Негайно! Це мій дім!
— Не тільки твій! — обурилася Тетяна. — Артем теж господар! І він сам запропонував мені переїхати!
— Це неправда! — Людмила тремтіла від обурення. — Він би ніколи не прийняв таке рішення без мене!
— Ще й як прийняв! — переможно заявила сестра. — Вчора сам сказав: “Переїжджай, тобі буде краще у нас!”
У цей момент у будинок зайшов Артем. Почувши сварку, швидко піднявся нагору. Побачивши двох жінок у кабінеті дружини, він розгубився.
— Що тут відбувається? — запитав він, озираючись.
— Тетяна каже, що ти погодився на її переїзд! — накинулася Людмила. — Це правда?
Артем помовчав. І цього мовчання було досить. Людмила все зрозуміла — зрада вже сталася.
— Тобто ви все вирішили без мене? — її голос став крижаним.
— Людо, зрозумій, Тетяні справді важко… — почав Артем.
— А мені легко? — перебила його вона. — Жити з людиною, яка ображає мене ще з дитинства, хоче забрати мій кабінет і не вважає за потрібне навіть запитати?
— Не перебільшуй, — втрутилася Тетяна. — Посунешся трохи — і всім буде зручно!
— Досить! — обурилася Людмила. — З мене досить! Обоє — йдіть з мого кабінету!
Тетяна і Артем переглянулися. Вони не очікували такого відсічу.
— Людо, ти не можеш так з сестрою… — почав Артем.
— Можу. І зроблю. Це мій остаточний вибір.
Запала важка тиша. Артем метався поглядом між Людмилою і Тетяною. Потім повільно підійшов до Тетяни.
— Пішли, Тань. Люда має рацію. Ми не мали вирішувати без неї.
Але було вже пізно. Людмила втратила довіру, а разом із нею — і будь-яке бажання жити під одним дахом з цими людьми.
Людмила не помилилася. Інтуїція, яка постійно стискала їй серце щоразу, як Тетяна переступала поріг, не зрадила.
Минуло кілька тижнів після сварки. Артем поводився ніби нічого не сталося. Тетяна зникла з горизонту. Людмила мовчала і ситуацію з Тетяною більше ніхто не обговорював. Але всередині у жінки росла тривога. І врешті — все з’ясувалося.
Якось увечері вона випадково натрапила в соцмережах на сторінку спільної знайомої, де побачила нове фото: Артем і Тетяна сидять поруч у кафе, усміхаються, між ними — келихи напою. Підпис був лаконічний: «Добре вдвох».
Людмила мовчки закрила ноутбук. Слова обірвалися ще на рівні дихання. Все стало на свої місця. Тетяна не хотіла жити поруч — вона хотіла жити з її чоловіком. Її поява, візити, «турбота» — усе було частиною плану. Вона роками заздрила Людмилі, мріяла зайняти її місце. І майже досягла свого. Та найважчим було навіть не фото, а коментарі під ним. Один із них належав самій Тетяні:
«Ми більше не ховаємося. Нарешті — разом, там, де мали бути давно».
Людмила сиділа нерухомо. Її долоні були холодними, а горло пересохло. Кожне слово Тетяни було точне й зрозуміле. Артем не просто зрадив — він зрадив із сестрою. З тією, кого вона пускала у дім, кому робила чай, кого підтримувала, навіть коли було важко. А та — тим часом вивчала територію й потроху витісняла її з власного життя. Усе стало зрозуміло. І шепотіння на кухні, і погляди, і слова Артема, які так точно повторювали інтонації Тетяни. Вона готувала ґрунт. А він — дозволив.
Наступного ранку Людмила зібрала речі Артема в коробки, акуратно підписала: «Не забувай, що колись я тебе любила». Поставила біля дверей. І написала йому одне коротке повідомлення: «Я не збираю уламки чужих рішень. Забери своє. Жити тут більше не буде — жоден із вас».
Він не відповів. Прийшов увечері. Мовчки забрав коробки. Уперше за довгий час — не дивився їй у вічі.
Минуло пів року. Людмила оформила розлучення. Перефарбувала стіни у вітальні. Викинула старий диван, де вони колись сиділи разом. Змінила замки. Дім поступово ставав її фортецею. Простір, який вона повернула собі. Після розлучення не було поділу майна. Подружжя домовилося, що Людмила виплатить половину вартості будинку, і вона так і зробила. Частину грошей взяла з бізнесу, частину позичила у банку. Вона не хотіла нічого спільного мати з колишнім чоловіком та своєю сестрою.
А Тетяна… Через три місяці після їхньої “щасливої” появи в мережі знайома скинула їй ще одне фото. Артем сидів сам, на лавці, із сумним виразом обличчя. Підпис був красномовний:
«Деякі речі не повертаються. Деякі — виявляються ілюзією».
Людмила не лайкала. Не реагувала. Вона просто всміхнулась — не сумно, а з полегшенням. Бо інтуїція її не підвела. І тепер вона знала: далі буде тільки те, що вона сама дозволить увійти у свій дім і своє життя. Без фальші. Без лицемірства. Без чужих драм. Лише вона — і тиша, яка більше не гнітить, а лікує.
