– У вашого чоловіка є інша, – сказала розлучниця – та, якій Анна колись врятувала життя.
Прийом добіг кінця. Остання пацієнтка вийшла з кабінету, і Анна втомлено заплющила очі. Поперек нив, ще й голова поболювала. Хотілося дійти до канапи, лягти й проспати годин п’ять. Нічого, скоро вона повернеться додому й зможе відпочити.
Анна приймала пацієнток у районній жіночій консультації, а ще працювала в приватному медичному центрі, де знаходилася зараз. Різниця в оплаті була незрівнянна. Можна було звільнитися з консультації й залишитися тут. Але Анна все не могла наважитися. Пропрацювала там майже 15 років. Колектив склався добрий. Пацієнтки її любили, довіряли. Кожній з них хотілося допомогти. Адже не в усіх жінок є гроші на платний прийом. З іншого боку, накопичилася хронічна втома. У її віці треба б берегти себе.
Ні, ну, звичайно, вік ще молодий, але все ж, коли тобі за 40, слід більше піклуватися про своє здоров’я, більше відпочивати, висипатися, а не мчати, наче скажене, з одного місця роботи на інше.
Комп’ютер вимкнувся. Анна прибрала папери, поставила ручку у стаканчик, зняла окуляри й помасажувала повіки, подумки прикидаючи подальші дії. Аркаша у відрядженні, повернеться в середу. Вони з Кірою удвох, тож щодо вечері можна не турбуватися. Аркаша м’ясоїд, визнає лише домашню їжу. Йому щодня потрібні котлети, гуляш або печеня. А їм, дівчаткам, підійде їжа і полегша, і простіша. Та й замовити в сусідній кулінарії щось цілком можна. Готувати сьогодні сили нема.
Вже половина сьомої. Кіра написала, що готується до завтрашнього твору, а швидше за все, слухає музику й листується з подружками.
– Хвилин через 40 буду вдома. Став чайник. Піцу хочеш?_ — відстукала Анна відповідне повідомлення.
– Круто. І тістечка візьми, шоколадні. І ті булочки з горіхом. Ну ти пам’ятаєш,_ — прилетіло за хвилину.
Донька була худа, наче тріска, але при цьому їла багато. Калорії згорали, наче у вогні, миттєво. Ось би Анні так. Вона зітхнула. Їй би, звичайно, замість піци салатик овочевий, та біле куряче м’ясце, але хотілося винагородити себе. День-то видався дуже важкий, напружений.
Анна встала з-за столу, хотіла взяти сумку й відправитися переодягатися, як у двері постукали. Напевно, адміністратор чи медсестра.
Не вгадала. Знову пацієнтка. На молодій жінці було модне світле пальто та високі чобітки. Світле волосся гарно підстрижене. “Верхній одяг потрібно знімати в коридорі”, — хотіла сказати Анна, але потім подумала, що немає чого жінці це робити. Прийом-то вже закінчено. Не стане Анна її оглядати. Мабуть, адміністратор відлучилася на хвилинку зі свого посту й не зупинила відвідувачку.
— Пробачте, будь ласка, вам повинні були сказати, що… Анно Павлівно, ви мене не впізнаєте?_ — перебила жінка.
Анна короткозоро прищурилася, придивилася.
— А, Варенька! — зітхнула вона. Господи, та тебе просто не впізнати. Ти завжди красуня в нас була. Ну, а тепер просто шикарна пані. Як ти, моя хороша?_
Щоки Варвари трохи порожевіли.
— Дякую, все добре, — коротко сказала вона.
Обидві деякий час дивилися одна на одну, а потім Варвара відкашлялася й промовила:
— Анно Павлівно, ми можемо поговорити? Я дізналася ваш розклад, спеціально підгадала, щоб нікого не було.
“Так, мабуть, додому я не скоро потраплю”, — подумала лікарка. Це було сумно, але не в її звичках відмовляти пацієнткам, а вже тим більше милій Варі.
Вона згадала, як літ сім тому Варвара так само прийшла до неї ввечері під кінець робочого дня. Не сюди прийшла, а в районну жіночу консультацію. Виглядала далеко не так розкішно, як зараз. Худесенька, бліда, у тонкому светрі й джинсиках. Волосся зібране у хвіст, окуляри. Зараз, напевно, лінзи носить чи корекцію зробила.
Анна побачила її, і серце стислося. “Бідне курча, ледь не плаче, тремтить, напевно вагітна, а хлопець кинув, негідник”. Вгадала. Варя справді чекала дитину, думала, у них все серйозно. Але той, почувши новину, змотав вудки, залишивши її саму розбиратися з проблемою.
Варя приїхала до міста з маленького селища. Батьки не знали. Сказати їм дівчина боялася. “Як же так? Третій курс. Відмінниця, розумниця, такі надії були й на тобі. Усе собаці під хвіст”.
Але все виявилося ще гірше, ніж припускала Анна. Дівчина, наслухавшись порад, начитавшись усілякої дурниці в інтернеті, спробувала, як вона сказала, зробити самотужки. Наковталася не знати чого, дурниці всякої. Ще й ноги парила з гірчицею, а тепер у неї температура, живіт болить, і голова теж. “Що ж ви такі дурнуваті?” — зітхнула про себе Анна, як усяка мати, не втримавшись від того, щоб не подумати про свою доньку, яка, не дай Боже, могла опинитися на місці бідної Варі.
Огляд не показав нічого доброго. Варю довелося терміново відвезти до лікарні й прооперувати. Анна не покинула дівчину, відвідувала в лікарні, привозила продукти, соки, ліки, старалася підтримати, а через кілька днів приїхала й побачила, що Варя сидить у вестибюлі, зігнувшись у клубочок. Курточка легенька, і це в мінус 15. Поношені чоботи, рюкзачок на колінах. З’ясувалося, що дівчину виписали трохи раніше, ніж потрібно було. Місць у лікарні немає, і Варя збирається з силами, щоб дійти до автобусної зупинки.
— Куди ти поїдеш? — запитала Анна. Чи є в тебе в місті родичі?
Варя похитала головою.
— В гуртожиток поїду. Нічого-нічого, Анно Павлівно, ви за мене тільки не хвилюйтеся. Все добре.
Але Анна не хвилюватися не могла. Варі потрібен догляд, лежати треба, відпочивати, харчуватися нормально, лікуватися. А в гуртожитку які умови? До батьків вона точно їхати відмовиться. Вони ж так і не знають про те, що сталося.
— Так, вставай і поїхали, — рішуче промовила Анна. Поживеш поки в мене.
— Що?
Варя дивилася на неї сумними оленячими очима.
— Ні, ні, що ви, Анно Павлівно? Я не можу. У вас через мене й без того стільки клопоту.
— Жодного клопоту, — відрізала Анна. Не говори дурниць. У нас велика квартира, три кімнати. Місця вистачить. Поживеш тиждень, окріпниш, до тями прийдеш, а як видужаєш, повернешся до свого гуртожитку.
Машини в Анни тоді не було, тому вона викликала таксі. Донька була в школі, чоловік на роботі. Привівши гостю додому, Анна влаштувала її в кімнаті доньки. “Це тимчасово”, — пояснювала вона доньці, якій тоді було 10 років, забираючи її зі школи. “Варя хвора, їй потрібна допомога. Ніхто, окрім нас, допомогти не може. Ти ж не проти, якщо вона кілька днів поспить на твоєму ліжку”.
Донька абсолютно не заперечувала, навпаки, з повним розумінням по-дорослому поставилася до ситуації. Вона була доброю й чуйною дівчинкою. Вічно тягла додому кинутих кошенят, щенят, яких потрібно було лікувати й прилаштовувати в добрі руки. Собі не залишиш, бо в Аркаші алергія на шерсть. Варя була в очах Кіри таким самим покинутим усіма нещасним створінням. І донька приносила їй свої іграшки, ввечері таскала з кухні солодощі, сідала біля неї на ліжку й з серйозним виглядом умовляла випити молоко чи чашку бульйону.
Чоловік відреагував не з таким ентузіазмом. “Стороння людина в домі, хай і на короткий термін, невже не можна було знайти інший вихід?”
— Не можна, Аркаш. Ну зрозумій, — умовляла його Анна. Потрібно допомагати людям. Ми ж самі вчимо цьому Кірюху. Нам нічого не коштує прихистити цю бідну дівчину.
Зрештою Аркадій погодився. Перший час він і Варя трималися одне з одним скуто, але потім звикли й почали спілкуватися. Варя була людиною делікатною й вихованою. Її присутність анітрохи не заважала господарям. Акуратна, спокійна, охайна, ввічлива. Вона старалася допомогти Анні, хоча та й проганяла її до ліжка. “Відпочивай, висипайся, лежи”. Допомагала Кірі з уроками, одного разу перепрасувала гору білизни, за що Анна її сварила, а в останній день спекла неймовірно смачний пиріг із солодкою начинкою.
— Пощастить твоєму чоловікові, — сказав Аркаша, доїдаючи третій шматок.
— А може, ти в нас ще поживеш? — запитала Кіра.
Анна раділа, що Варя видужала, і тепер у неї все буде гаразд. Після того, як дівчина з’їхала й перебралася назад до гуртожитку, вони спілкувалися деякий час. Варя вітала лікарку зі святами, розповідала, що добре склала іспити, що батьки, до яких їздила на канікули, сказали, що донька добре виглядає, посвіжіла й поправилася.
Потім спілкування поступово припинилося. Варя закінчила навчання, повернулася в село, а потім, не затримавшись там, вирушила до столиці. І ось тепер, через стільки років, прийшла навідати Анну.
— Звичайно, ми з тобою можемо поговорити, Варь, сідай.
Вона посадила гостю в крісло й влаштувалася поруч.
— Сподіваюся, зі здоров’ям усе в порядку. “Напевно, проблеми з дитиною”, — подумала лікарка. Хірург, пам’ятається, попереджав про можливі наслідки.
Однак справа виявилася в іншому. Варя була здоровою. Поговорити ж вона збиралася про чоловіка Анни.
— А що з ним таке?_ — занепокоїлася лікарка. Він багато працює. Зараз ось у відрядженні.
Варя подивилася вбік. Дивитися там було ні на що. Етажерка біля стіни.
— _Він не у відрядженні, Анно Павлівно,_ — рівним голосом промовила вона.
— Ні? — перепитала Анна. Чому ні?
До неї все ще не доходило. Вона за інерцією ставила питання, що дозволяли балансувати на межі нормального, звичного.
— У нього є інша жінка. Я прийшла вам про це сказати. Потрібно, щоб ви знали.
Анна відчула, що їй холодно. Дивний холод, що сковував, народжувався всередині, набирав сили. У горлі пересохло, у скроні вдарив біль. Жінка стиснула кулаки, щоб якось зібратися, сконцентруватися.
— Інша жінка, — луною відгукнулася вона, намагаючись пригадати, чи були ознаки. Адже якщо людина починає зраджувати, це ж має якось відбиватися на його поведінці. Змінюються звички, з’являються витрати, погляд винним стає, ще щось. Але ж не може він брехати й абсолютно спокійно себе при цьому почувати. Але, здається, нічого такого. Ні за Аркашою не помічала, чи, може, погано дивилася. Хіба що відрядження стали частішими. Ну, так вони завжди бували. Просто у них же новий проект зараз.
— Це помилка, напевно, Варь, — безпорадно сказала Анна, думаючи про те, що треба б подзвонити Аркаші. Нехай він підтвердить, що він і справді у відрядженні. Дуже зайнятий, по вуха в роботі, сумує жахливо. Просить приготувати до його повернення м’ясний рулет.
— Жодної помилки, — холодно й жорстко промовила Варвара.
Анна згадала Варині слова, які та нещодавно вимовила.
— Варь, ти сказала, потрібно, щоб я знала. – Вона відкашлялася. Голос сів. А кому потрібно?
— Мені.
Варя зіскочила зі стільця й знову сіла.
— Мені потрібно, Анно Павлівно. Сам він вам нізащо не скаже. Третій рік уже обіцяє й мовчить. Скільки можна чекати-то?
— Третій рік?_— тупо перепитала Анна.
Вони подивилися одна на одну.
— _Ти це, чи що?_
Варя перша відвела погляд.
— Ми випадково зустрілися в торговому центрі, зіткнулися біля прилавку. Він вам подарунок купував на день народження.
“Так, прекрасний вибрав подаруночок. Нічого не скажеш”, — подумала Анна. “Підніс із душею”.
— Я тоді тільки-но зі столиці приїхала. Квартиру зняла, облаштовувалася. Ну, ми з Аркадієм розбалакалися, зраділи дуже одне одному. Він запитав, як я живу, чим займаюся. Вирішили каву разом випити, як старі друзі.
— Позбав мене подробиць, — обірвала її Анна.
Їй раптом стало огидно. 3 роки, майже тисяча днів. Аркадій їй брехав.
— Навіщо ти прийшла? Чому саме зараз? Це він тебе прислав?
— Ні. Що ви? Ну, кажу ж, він не наважується з вами поговорити, а я… а я більше не можу чекати.
Анна зрозуміла. Не в професійному досвіді справа. Просто логіка.
— Ти вагітна, так? Тільки на цей раз ніяких препаратів і травичок.
Варя кивнула.
Анна встала.
— Ну ясно. Що ж, твоя місія виконана. Вести тебе і спостерігати за перебігом вагітності. Вже вибач, буде інший лікар. Тут тобі більше робити нічого.
Молода жінка теж підвелася, затріпала сумку, нервовим рухом поправила волосся. Хвилюється, ну треба ж, невже совість ще жива? Виявилося, ні. Їй просто потрібно було знати, що має намір вжити Анна.
— У якому сенсі?
— Ну ви ж розумієте, Аркадій вас уже не любить давно. Він любить мене. У нас буде дитина. Ну не станете ж ви чинити йому перешкоди?
— Він зараз у тебе, вірно? — запитала Анна.
Варя підтвердила.
— Ну так ось передай йому тоді, щоб мені не телефонував. Речі його я зберу. Завтра вдень нас з Кірою вдома не буде. Нехай приїде й забере, що вважатиме за потрібне. Ключ у поштовій скриньці залишить. На розлучення я сама подам. Ну все, тепер ти задоволена.
Варя все тупотіла на місці, і Анна запитала:
— Ще щось? Чего ти чекаєш?
Вона все чекала, коли ж у ній прокинуться ненависть до цієї красивої молодої жінки, якій колись поспівчувала, яку пригріла й яка, ніскільки не вагаючись, забрала в неї чоловіка. Хоча це нісенітниця, звичайно. Мужик не теля. Забрати нікого не можна, тільки піти можна.
— _Анно Павлівно. Ну, ну ось я чесно не думала, що все це станеться, але так вийшло, розумієте? Це доля.
Захотілося дати їй ляпаса, стерти з красивого, самовдоволеного обличчя фальшиву, співчутливу міну, побачити розгубленість, образу в нахабних очах, зробити боляче. Анна стиснула щелепи, вдалося стриматися. Хоч щось доброго в усьому цьому було.
Варвара пішла, більше нічого не сказавши. “Прилетить зараз пташка до свого гніздечка, осчастливить Аркадія. Справа зроблена, йому навіть говорити нічого не довелося, жодних зусиль докладати”. Аж не подумалося, що саме це й зачепило її найсильніше. Навіть не сам факт зради, хоча це було жахливим, нищівним ударом, а те, що дізналася вона про це від суперниці, не від Аркадія, з яким стільки років прожила разом. І тому навіть покричати, поплакати, висловитися, дізнавшись правду, їй не було дозволено. Не перед коханкою чоловіка ж плакати. Довелося тримати обличчя, поки серце сльозами обливалося. “Добре в тебе серце”, — часто казав Аркадій. “Вічно всі на тобі їздять”.
У грудях стало боляче, але сліз не було. Спочатку не можна було, а тепер перепалило їх щось. Пропало бажання плакати. Анна стояла й дивилася у вікно, вдивлялася в осінній сутінок, дивилася на людей, які поспішали за своїми справами. Напевно, були серед них і ті, кому в ці хвилини куди гірше, ніж їй. Але думка про чужі незгоди не гріла. Навпаки, чому? Чому в світі стільки страждань, обману, зради? Чому ми не можемо бути добріші одне до одного? Подумала про це й усміхнулася. “Правильно кажуть знаючі люди. Не роби добра, не отримаєш зла”.
Не приведи вона того дня Варю в дім, не пожалій. Нічого б цього не сталося. Чи все одно сталося б? Тільки на місці Варі була б якась Оля чи Надя.
“Мамусь, ти скоро, у тебе там усе нормально?”, — написала Кіра. І справді, пізно вже, треба їхати додому.
Усю дорогу вона думала, як сказати про все доньці. Перехідний вік, випускний клас, а батьки таку свиню підкласти здогадалися. Анна готувалася до розмови, крутила в голові правильні слова, так і сяк будувала потрібні фрази, але все пішло прахом. Не встигла вставити ключ у двері й відкрити замок, як донька вибігла в передпокій, зустріла її на порозі.
— Мамуле, мамуле, ти тільки не сердься, — заторохтіла вона. Я вже все прибрала, і більше він так не буде, чесне слово.
— Хто не буде?
— Як так? — видихнула Анна. “Кіра все знає. Аркадій їй подзвонив, просив простити. Він хоче повернутися”, — пронеслося в голові.
— Мішка, — незрозуміло сказала донька.
— Мішка? Який ще Мішка?
— Я його так назвала. 2 тижні тому знайшла. Нелюди якісь взяли й викинули. Ще й поранив хтось. А він же маленький зовсім. Я його на дев’ятому поверсі прилаштувала. Ну, знаєш, там за ліфтом біля сміттєпроводу. Ковдрочку там йому постелила, годувала, лікувала. Там хоч тепло. Ой, мамочка, він такий хороший.
Наче на підтвердження її слів із кімнати вийшло щеня, біле, кудлате, пухнасте, сів біля Кіриної ноги, схилив голову й подивився на Анну, наче б кажучи: “Ну, привіт, чи що? Ось я. Невже виженеш?”
— А сьогодні жінка на дев’ятому поверсі розкричалася. Вона вимагала, щоб я Мішку прибрала. Говорить, він голосно гавкає і їй заважає.
— Та бреше вона все, він спокійний, — говорила Кіра. Ну зрозуміло, йому самотньо, він же ще зовсім малюк, ще в додачу ліфт гримить. Йому страшно. Ну от він і плаче.
— І ти його, значить, додому принесла.
Кіра розкуйовдила волосся.
— Мамусь, мамусь, ну я знаю про татову алергію. Ну його ж поки все одно вдома немає, — благально сказала донька. Я знайду йому дім. Обіцяю, в найближчі дні точно я його кудись прилаштую. Ну просто пару днів треба, мамуль. Чи можна він переночує? Не проганяй Мішку, будь ласка.
Тепер вони обоє благально дивилися на Анну, дівчинка й щеня.
— І він уже щось учинив, я правильно розумію?
— Ой, він у татові на домашні капці надзюрив, — тихим голосом сказала Кіра.
“Оце так, хлопче, що там Варвара-то про долю плела? Мішка влучно вчасно з’явився й навіть розпочав з дуже правильного вчинку. Диви-но. І дарма вона сьогодні в злу хвилину подумала, що не потрібно робити добра. Тоді й зла тобі не заподіють. Байдуже, мовляв, треба жити відсторонено. Ні, ні, все зовсім не так. Просто є ті, хто добра не пам’ятає. Але хіба можна на таких орієнтуватися, через них жорсткішати? Кіра от допомогла Мішці, а тепер він їй допоможе. Хоча сама вона про це ще й не здогадується”.
— Знаєш, доню, а не треба Мішку нікуди прилаштовувати. Гадаю, у нього вже є господиня, — сказала Анна.
Кіра здивовано дивилася на матір.
— Мамусь, ти хочеш сказати, ми можемо його собі залишити? Але як?
“Господи, дай мені сил”, — подумала Анна й сказала:
— Доню, нам з тобою треба поговорити.
Розмова була не з легких, але Анна була впевнена, що вони з Кірою цілком чудово впораються.
