Анна цілий день поралася на кухні — готувала улюблені страви дітей та онуків. Навіть у район їздила, щоб купити авокадо і ті самі чорні листи з різким запахом, з яких накрутила рулетики з рисом і рибою. Внуки називали це ролами і завжди їли із задоволенням.
Анні виповнювалося шістдесят років. Ювілей. Всі мали приїхати. Хоча цього року вони пересварилися, жінка заздалегідь зателефонувала кожному, і всі обіцяли бути. Дочки ображалися, що мати більше допомагає синові. Але він же наймолодший, тільки-но став на ноги, а в нього діти ще зовсім маленькі — Семен семи років та Петрик шести. А у дочок уже дорослі — їх і балувати немає чого, нехай працюють. Анна сама все життя працювала й дітей так учила. Та дівчата у неї виявилися проблемні: одна у сорок років зі школи звільнилася й вирішила співати на сцені, друга — нещодавно втретє вийшла заміж — за якогось старшого чоловіка.
Поговорити про дітей було ні з ким. Колись у Анни були подруги дитинства: Таня, Ніна й Алевтина, і старша з усіх Варвара, душа компанії. Але з ними Анна вже десять років не спілкувалася.
У всьому винен чоловік. Він вирішив зайнятися бізнесом, умовив Анну підбити подруг, аби ті вклали гроші у його «прибуткову справу». Так красиво все розписав, що незабаром усі розбагатіють. Анна повірила — і подруг переконала. Чоловік зібрав гроші й поїхав. Назавжди. Виявилося, що знайшов молоду дружину. Бізнес його прогорів, він оголосив себе банкрутом. Подруги Анни залишилися ні з чим.
Може, подруги й спілкувалися б з нею далі — зрештою, чоловік залишив, шкода має бути. Але дізналися, що їй він гроші повернув. Образилися. Сказали: мала б поділитися з усіма. А Анна ще й сама не стрималась — наговорила їм всього непотрібного: що Таня розсаду краде ночами, тому у неї все й росте; що Алевтина — ніколи заміж не вийде; що Ніна — неправильно вчинила, віддала сина бабусі після розлучення, а він без мами й виріс; а Варвара — взагалі з чоловіком Тані зраджувала. Подруга називається!
Переїжджати з села Анна не хотіла — все життя тут прожила, куди тепер? Діти кликали до себе, та вона розуміла: кликали не до себе, а до онуків — щоб сиділа з ними. Онуків Анна любила, але вдруге все це проходити не мала сил.
Сутеніло. Двоюрідна сестра з Білої Церкви прислала електронну листівку. Ото диво, навіть вона пам’ятає, хоча давно не спілкувалися. А діти забули.
У холодильник усі страви не вміщалися. Анна походила по кухні, зітхала, а тоді пішла в кімнату — поплакати. Образливо. Стільки старалася — і все дарма. Хоч свиням викидай. Але свиней вона давно не тримала, тільки курей. Молоко купувала в єдиної сусідки, яка не ображалася на неї, адже приїхала після історії з грошима. А здоров’я у Анни було не те… І діти не просто не приїхали — навіть не зателефонували.
І раптом — легкий стукіт у вікно, наче пташка крилами торкнулась. У Анни спалахнула надія. Діти! Діти приїхали!
Вона нашвидку витерла сльози, пригладила скуйовджене волосся й кинулася відчиняти. На порозі стояли подруги. Ті самі, з якими вже десять років навіть не віталася. Тетяна, на чиєму подвір’ї квіти пишно цвіли цілий рік; Ніна, яка з роками все більше була схожа на крихітну болонку зі своїм вибіленим пухнастим волоссям; Алевтина — висока, з прямими суворо зведеними бровами; і Варюша — душа компанії.
У руках у Тані рожевів букет півоній, Ніна ледве втримувала обома руками пузату пляшку, Алевтина притискала до себе величезну картину з чорними пантерами, а Варюша неквапом надкушувала цукерку з розкішної коробки на шість смаків.
— З ювілеєм! — хором вигукнули вони.
Анна глянула на годинник. Стрілки якраз підповзли до опівночі. «Запізно ви зібралися вітати», — хотілося сказати їй, та слова застрягли в горлі разом зі слізьми, які вона тільки-но стримала.
— Чого застигла, наче статуя? — гаркнула Алевтина. — У мене рука німіє від цієї картини. Пустиш, чи як?
Першою не витримала Ніна — кинулася Анні на шию та розридалася. Тут і решта подруг приєдналися: вийшла ціла купа-мала, так що пляшку ледь не розбили. Усім гуртом перекотилися на кухню, заходилися пробувати наготовлені страви. Спершу було трохи ніяково — усе ж таки десять років не розмовляли, — та після кількох тостів ті десять років розчинилися без сліду. Усі разом заговорили, розсміялися, почали згадувати молодість.
— Дзвонимо Петькові-баяністу! — виголосила серед ночі Таня.
— Та він спить, — засумнівалася Ніна.
— Я його розбуджу! — по-дівочому, засміялася Алевтина.
До ранку в хаті яблуку ніде було впасти: рулети з рибою давно зникли, від торта Варюша нічого не залишила — надто вона любила солодке. Довелося навіть діставати з підвалу огірки! Анна сяяла: давно у неї не було такого веселого свята.
Через баян не почули навіть шуму мотора, лише коли грюкнули двері, Анна збагнула, що хтось іще прийшов. Виходити зустрічати не поспішала: гурт такий, що одним більше, одним менше. Але тут упізнала знайомий голос сина.
— Мамо, це що за балаган?
Анна аж підскочила! Дивися — й справді, діти приїхали. Врешті згадали… Вона надула губи, вийшла в коридор. Доньки відразу обняли її з обох боків, онуки тулилися до дверей.
— З ювілеєм, матусю!
— Запізно вітаєте, — не припиняла ображатися Анна. — Я ж вас учора чекала. Стільки всього наготувала, та вже все з’їли.
— Як це — учора?
— Ви забули, коли у матері ювілей?
— Та п’ятого ж! Сьогодні, хіба ні?
— Сьогодні вже шосте, — відрізала Анна.
— Та що ви, бабусю, — втрутився молодший онук Петрик, — сьогодні п’яте. Он, дивіться!
Він витяг із кишені телефон, але без окулярів Анна нічого не могла на ньому розгледіти.
— Я вам листівку намалював, — додав Петрик і простягнув складений навпіл аркуш.
— Так, — владним голосом гримнула Алевтина. — Усі — на вихід! До Петрівни діти приїхали, а ми ще встигнемо догуляти. А ти, — звернулася до Анни, — вітаміни попий, чи що. Сьогодні ж п’яте, зовсім пам’ять підводить.
Тільки потім, коли гості розійшлися, а доньки, переглядаючись, кинулися мити посуд і складати в мішки порожні пляшки, Анна, сівши поруч із сином, зрозуміла: вона просто відірвала одразу два аркуші календаря. Син сміявся, онуки теж не стрималися, доньки закочували очі. Пригостити їх було нічим, і від того Анні стало ще гірше — стільки ж усього наготувала, а подруги й сусіди все під’їли!
— Мамо, ми зараз самі все приготуємо, — сказав син. — Сиди, відпочивай, ми впораємося.
«Все ж таки хороших дітей я виховала», — подумала Анна. А вітаміни справді потрібно попити…
