У заповіті все було написано дуже зрозуміло, але Наталка все одно перечитала його кілька разів і навіть печатку пальцем потерла — справжня вона?
Печатка була справжня. І слова справжні. І, судячи з усього, чоловік, із яким Наталка прожила десять років, майже все своє майно збирався залишити своєму синові. А їй та її синові лише незначне утримання належало. Від образи у жінки запалали щоки, і вона сунула заповіт назад у шухляду.
Коли вони стали жити разом з Андрієм, у кожного за плечима вже було по одному невдалому шлюбу. Тому, якщо Наталка заговорювала про те, що непогано б їм розписатися, він відповідав:
— Та куди нам поспішати? Ось коли вирішимо спадкоємців завести, тоді й одружимося!
На спадкоємцях Андрій особливо не наполягав, але розмову цю заводив регулярно перші десять років. Наталка ж ці розмови вправно переводила на інші теми — мати дітей вона більше не хотіла. По-перше, здоров’я не дозволяло. По-друге, поки вона займалася сином, чоловік займався молоденькою сусідкою, до якої й пішов від неї, заявивши, що після пологового Наталка зовсім втратила свою привабливість. Це була правда.
Проблему з фігурою вона вирішила тільки через п’ять років, коли син пішов до школи, а вона змогла влаштуватися на хорошу роботу. Саме в цей час вони й познайомилися з Андрієм, тому він нічого не знав про її опасіння мати дітей.
В Андрія теж був син, тож за розумінням Наталці легко можна було обійтися й без спільної дитини. Він і сам розповідав, що з першою дружиною все розладилося саме тоді, коли в них з’явився син.
— Невдоволена така стала, — скаржився Андрій. — Усе їй здавалося, що я на роботі сильно затримуюся, часу їй мало приділяю. А я, не повіриш, за рік на хокей жодного разу не сходив!
Хокей — це було головне захоплення Андрія, він жодного матчу улюбленої команди не пропускав, тож аргумент був вагомий. З іншого боку, Наташа пам’ятала, як сама була такою ж незадоволеною, коли за день навіть поїсти нормально часу не було, а чоловік приходить і каже, що втомився! Це він утомився? Спробував би він хоча б один день її життям пожити! І вона розуміла, що в них з Андрієм може стати все так само, якщо погодиться на спільну дитину.
А Наталка намагалася бути іншою — жодного разу за десять років не підвищила на нього голосу, жодного разу не посперечалася з ним серйозно, навіть говорила завжди з ним на півтона нижче, ніж, наприклад, із сином чи з подругами.
Андрій хоч і нарікав, що спадкоємців іще треба, сильно на Наталку не тиснув. Він брав активну участь у житті свого сина, допомагав жінці виховувати її сина, тож дітей у їхньому житті вистачало. Ще й мати Андрія, наче третя дитина — п’ять разів на день зателефонує, щоб її любий Андрійко приїхав і допоміг їй то рибку з акваріума виловити, то перевірити, чи немає під шафою миші, бо всю ніч там хтось шкребеться.
Син Наталки називав його батьком. Та й вона сама звикла вважати, що для Андрія і рідний син, і її — обидва хлопчики однаково дорогі. Він, якщо одному велосипед купував, тут же й іншому брав, якщо з одним ішов у кіно, то на другий день другого вів. Хлопці між собою не особливо ладнали — син Андрія був старший і хоч відкрито не висловлював протесту, Наталка завжди відчувала, що той трохи ревнує батька до неї та до Вадика. Та що там, Наталка навіть була впевнена, що Андрій більше її сина любить — усе ж таки, той на його очах росте, та й кажуть же, що чоловік любить дітей коханої жінки, а вже чиї це діти, вже не важливо.
І ось тепер виходило, що весь цей час на ній були рожеві окуляри. Не любив він ні її саму, ні її сина. Тому що, якби любив, не писав би такого в заповіті.
Руки в Наталки тремтіли. Вона не знала, що їй тепер робити. І навіщо вона тільки вирішила прибрати в його кабінеті! Краще б вона нічого не знала. Ці слова вона сказала подрузі, якій зателефонувала за півгодини, коли змогла опанувати свій голос.
— Ну, ти даєш! — обурилася Соня. — Що значить, нічого не знала? Ти страус, чи що, голову в пісок ховати? Проблему треба вирішувати! І швидко. А то залишишся біля розбитого корита.
Наталка вже все обдумала. І вирішила — вони з Андрієм ще молоді, тож краще не думати про те, що буде потім. Адже зараз у них усе добре — жодного разу за ці десять років вона не помітила, щоб він був із нею жадібним, варто їй тільки заїкнутися, що щось потрібно, він одразу купував. І не сварилися вони, і ні в чому поганому він не був помічений. Тому вона просто зробить вигляд, наче нічого не бачила. Але душу пекло, і хотілося з кимось поділитися. От вона й зателефонувала Соні.
— Так. Говорити йому, що ти засунула носа в заповіт, не потрібно. Але треба терміново оформити ваші стосунки, зрозуміла? Терміново! Ти не дівчинка вже, постав питання руба. А я поки з юристом пораджуся, подивимося, що він скаже, в мене є один знайомий.
Вони сперечалися цілу годину. І врешті Наталка зробила вигляд, що погодилася й поговорить із ним про шлюб, а сама вирішила — жодного слова не скаже!
Звісно ж, чоловік одразу відчув, що щось не так. Прийнявся питати:
— Що з тобою? На роботі щось сталося? Чи Вадик знову набешкетував?
Син, який навчався на другому курсі інституту, наче впав у підлітковий вік, який дивом удалося проскочити без якихось явних проблем, і останнім часом, і справді, викидав коники. З’їхав до друга в квартиру, сказав, що хоче окремо жити, а то дістали його своїми повчаннями. Але прикриватися сином вона не стала.
— Голова важка, — збрехала Наталка.
Вистачило її ненадовго. Два дні вона терпіла, робила вигляд, що все добре. На роботі виходило, але оскільки працювала вона неповний день, повертаючись після обіду додому, їй ставало зовсім знесила. І на третій день вона зібрала трохи речей у сумку й залишила йому записку — мовляв, я прочитала заповіт і дуже ображена на тебе, поїхала жити в готель.
Наталка чекала на його дзвінок. І загадала — якщо він почне наїжджати й казати, що вона не має рації, то одразу покладе слухавку й не стане з ним більше говорити. А якщо спробує помиритися, погодиться хоч на якісь поступки, то вона не стане вередувати — в перші ж пів години після заселення в готель їй стало зрозуміло, що без Андрія вона жити не хоче.
— Алло, — промовила вона рівним голосом, намагаючись не розплакатися в першу ж мить і не попросити приїхати й забрати її.
— Отже, прочитала, — наче з образою спитав він.
— Прочитала, — відповіла Наталка.
— І одразу втекла.
За його тоном поки не було зрозуміло, чи збирається він висловлювати їй претензії, чи миритися. І Наталка вирішила зачекати. Нічого не відповіла, чекала, що він зараз скаже.
— Мама мала рацію, — протягнув Андрій.
Від несподіванки Наталка забула про те, що збиралася зважувати кожне своє слово.
— Мама? А мама тут до чого? — вирвалося в неї.
— Та до того. Вона завжди казала, що тобі тільки гроші мої й потрібні. Ось так і виявилося.
— До чого тут гроші! — скипіла Наталка. — Справа ж не в грошах! А у ставленні. Я що, така погана дружина, що ти все своєму синові залишаєш?
— Заспокойся, нічого я йому не залишаю. Це перевірка була.
— Перевірка?
Наталка зовсім перестала стримуватися. Що ще за перевірка така? За кого він її має?
— Та зачекай, дай я все поясню, на тому тижні…
Наталка не дослухала й кинула слухавку. А потім для вірності заблокувала номер його телефону. Не допомогло. Години за дві зателефонувала його мама. Наталка хотіла взяти слухавку й висловити все, що про неї думала після таких заяв, але потім здогадалася, що це Андрій може телефонувати. І заблокувала й цей номер.
З готелю вона з’їхала — одної ночі їй вистачило, щоб зрозуміти, що так жити вона не зможе. Та й заїжджала вона в нього з думкою, що приїде Андрій і забере її, а тепер виходило, що ніхто її забирати не буде. Наталка зателефонувала Соні, і та поділилася телефоном рієлтора. Надвечір вона зняла маленьку квартиру недалеко від подруги, в якої й заночувала. А вранці зателефонував Вадик.
— Мам, ну ти куди поділася?
Голос його був схвильований. Наталка вирішила, що п’ять йому гроші потрібні — приїхав додому, а її там немає. Як же не хотілося нічого йому пояснювати…
— Я в тітки Соні, — почала була вона, але він перебив її.
— Тато в лікарні…
Вона й не пам’ятала, як добралася до лікарні. Усе було як у сні. Навіть думка дурна майнула — може, це чергова перевірка?
Але це була не перевірка. Виявилося, що вже місяць він приховував від неї свою хворобу, тільки мамі своїй і сказав. Хвороба була непроста — у випадку, якщо лікування не допоможе, він міг стати непрацездатним, і мама йому сказала, що тоді Наталка його залишить. А він не повірив, і тоді вона й придумала цей заповіт. Щоб перевірити її.
Наталка не стала питати в нього, що йому дала ця перевірка. І з його матір’ю сваритися не стала — на літній жінці обличчя не було. Натомість вона зателефонувала Соні — в тієї в будь-якій сфері були знайомі, повинні ж бути й лікарі. Та, звісно, прийнялася казати, що він не заслуговує такого ставлення, але Наталка її слухати не стала. Для неї зараз головне було з хворобою його розібратися, а вже з заповітом вона потім якось розбереться…
Минуло кілька тижнів, які злилися для Наталки в один довгий день — лікарня, аналізи, консультації, дзвінки, пошуки лікарів. Вона ніби знову опинилася в тому житті, де немає часу на образи, де є тільки одне — витягнути близьку людину.
Андрій спочатку тримався відсторонено. Дякував сухо, дивився вбік, ніби соромився. Ніби не знав, як тепер із нею говорити після всього.
Одного вечора, коли Наталка сиділа біля його ліжка і щось шукала в телефоні, він тихо сказав:
— Чому ти тут?
Вона не одразу зрозуміла.
— В якому сенсі?
— Після всього… — він запнувся. — Після заповіту. Після цієї «перевірки». Ти ж могла піти. І не повертатися.
Наталка повільно відклала телефон.
— Могла, — чесно відповіла вона. — І, може, навіть мала.
Він напружився, але вона продовжила:
— Але я тут не через заповіт, Андрію. І не через твої гроші. Я тут, бо десять років — це не перевірка. Це життя. І я його не перекреслю через один папірець… навіть такий образливий.
Він мовчав. Довго.
— Мама казала, що ти підеш, — тихо сказав він.
— А ти? — спитала Наталка. — Ти сам так думав?
Він не відповів. І в цій тиші було більше правди, ніж у будь-яких словах. Лікування було складним, але дало результат. Не швидко, не легко, але Андрій почав одужувати. Повертався до життя повільно, ніби вчився заново довіряти — і собі, і їй.
Його мати стала тихішою. Наче зменшилася. Вона більше не робила різких заяв, не влаштовувала перевірок. Інколи просто сиділа в коридорі лікарні й дивилася на Наталку з дивною сумішшю провини й вдячності. Одного разу вона таки підійшла.
— Я помилилася, — сказала тихо. — Я думала… що знаю людей. А виявилося, що ні.
Наталка нічого не відповіла. Просто кивнула. Бо це вже було неважливо. Коли Андрія виписали, вони не повернулися одразу до звичного життя. Щось змінилося. І це «щось» було не про хворобу.
Одного вечора вони сиділи вдома, у тій самій кухні, де ще місяць тому все було звичним і простим.
— Я переписав заповіт, — сказав Андрій.
Наталка знизала плечима.
— Мені вже байдуже.
— А мені ні, — тихо відповів він. — Бо справа не в грошах. Ти була права. Справа в ставленні.
Вона подивилася на нього вперше за довгий час без внутрішнього захисту.
— І ще… — він зробив паузу. — Я хочу, щоб ми одружилися.
Наталка усміхнулася. Ледь-ледь.
— Через десять років?
— Ні, — похитав він головою. — Не через час. А тому що я нарешті зрозумів, хочу, щоб ти була завжди поруч.
Вона мовчала кілька секунд.
— Я подумаю, — сказала спокійно.
І в цьому «подумаю» було більше гідності, ніж у всіх її мовчазних компромісах за попередні роки.
Вона не погодилася одразу. Бо вперше за довгий час обрала не страх втратити, а повагу до себе. І саме тоді Андрій зрозумів головне: любов — це не коли тебе перевіряють. І не коли ти когось перевіряєш. Любов — це коли поруч залишаються… навіть без гарантій. І коли вже ніхто нічого не доводить.
