Не минуло і тижня після того, як Тарас Степанович переїхав до Надії Валентинівни, як донька жінки Уляна з маленькою Настею, яка після розлучення повернулася до матері, бо не мала куди йти і грошей не мала, повернулися з прогулянки.
Біля вхідних дверей на них уже чекали їхні валізи з речами.
Уляна зупинилася, ніби вдарилася об невидиму стіну. Сонце ще не сіло, але вечірній вітерець уже шепотів у кронах старих лип, що росли вздовж вузької вулички в маленькому містечку на околиці Києва.
Настя, тримаючись за руку матері, подивилася вгору, її великі блакитні очі блищали від втоми після довгої прогулянки в парку.
— Мамо, а чому наші валізи тут? — запитала дівчинка тоненьким голосом, показуючи пальчиком на дві валізи, що стояли біля порогу.
Одна з них була рожева, з наклейками принцес, яку Уляна купила Насті на день народження два роки тому. Інша — велика, з тріщиною на боці, куди Уляна запхала всі свої речі після того, як втекла від чоловіка.
Уляна відчула, як серце стискається. Вона швидко оглянулася навколо — нікого. Двері були зачинені, вікна темні, ніби будинок уже спав.
Але ж мама мала бути вдома. Надія Валентинівна завжди чекала їх з вечерею, з теплим чаєм і розмовами про день.
— Почекай, доню, — прошепотіла Уляна, намагаючись не показати тривоги. Вона підійшла до дверей і постукала. Раз, другий, третій. Ніякої відповіді. Тоді вона натиснула на клямку — зачинено.
— Бабусю! — гукнула Настя, теж стукаючи маленьким кулачком. — Ми прийшли!
Уляна дістала ключ з кишені, але рука тремтіла. Вона вставила його в замок і повернула. Двері відчинилися з тихим скрипом.
У передпокої панувала напівтемрява, тільки слабке світло з кухні пробивалося крізь прочинені двері. Запах смаженої картоплі й цибулі ще витав у повітрі — знак, що вечеря була нещодавно.
— Мамо? — покликала Уляна, ступаючи всередину. Настя слідом за нею, тримаючись за спідницю.
З кухні почулися кроки. Надія Валентинівна вийшла, витираючи руки об фартух. Її обличчя було бліде, очі червоні, ніби від сліз.
Поруч з нею стояв Тарас Степанович — високий, сивий чоловік з густими вусами, в сорочці з закачаними рукавами. Він виглядав спокійним, але в очах блищав холодний блиск.
— Уляно, — сказала Надія тихо, але твердо. — Я чекала на тебе.
— Що це значить? — Уляна кивнула на валізи за дверима. — Чому наші речі на вулиці? Ти… ти нас виганяєш?
Надія зітхнула, опустивши погляд.
— Це не так просто, доню. Тарас… ми вирішили, що так буде краще. Для всіх.
Уляна відчула, сильне занепокоєння.
— Краще? Для кого? Для тебе і твого нового… співмешканця? Ти ж казала, що він просто знайомий, що допоможе з ремонтом!
А тепер що? Ми заважаємо?
Тарас ступнув уперед, поклавши руку на плече Надії.
— Заспокойся, дівчино, — сказав він низьким, грубим голосом. — Твоя мати — доросла жінка. Вона має право на своє життя.
Ти ж не дитина, Уляно. Тобі тридцять років, маєш доньку. Час жити окремо.
— Окремо? — Уляна ледь не задихнулася від обурення. — Куди окремо? Я ж тобі розповідала, мамо! Після того, як Віталій мене покинув, я залишилася без нічого. Він забрав квартиру, гроші — все! Я повернулася сюди, бо це мій дім. Наш дім!
Настя захникала, ховаючись за матір’ю.
— Мамо, не кричи… Я боюся.
Уляна присіла, обіймаючи доньку.
— Не бійся, сонечко. Все буде добре. Бабуся просто жартує.
Але Надія не сміялася. Вона підійшла ближче, але не доторкнулася до них.
— Уляно, я люблю тебе і Настю. Але… Тарас правий. Ми з ним плануємо одружитися. Він переїхав, бо хоче бути зі мною. А ви… ви заважаєте. Тісно, шумно. Настя плаче ночами, ти постійно скаржишся на життя. Я втомилася.
— Втомилася? — Уляна підвелася, очі блищали від сліз. — А хто тебе підтримував, коли тата не стало? Хто варив тобі їжу, коли ти була недужа?
Я! А тепер ти мене виганяєш через якогось… Тараса Степановича? Хто він взагалі такий? Звідки взявся?
Тарас усміхнувся криво.
— Я — пенсіонер. Зустрів твою матір на базарі, допоміг з сумками. А потім… закохалися. Це життя, Уляно. Не все крутиться навколо тебе.
Уляна повернулася до матері.
— Мамо, будь ласка. Дай нам час. Я знайду роботу, зніму квартиру. Але не зараз, не так раптово. На вулиці холодно, Настя замерзне.
Надія похитала головою.
— Я вже дала тобі гроші. В кишені твоєї валізи — п’ять тисяч гривень. На перший час вистачить. Знайди готель чи подругу.
— П’ять тисяч? — Уляна розсміялася гірко. — На що? На тиждень? Ти жартуєш?
Настя потягнула матір за руку.
— Мамо, давай підемо до тітки Олі. Вона добра.
Уляна згадала про сестру матері, але Оля жила в селі, за сто кілометрів. Як туди дістатися ввечері?
— Ні, доню. Ми не підемо. Це наш дім.
Вона штовхнула двері ширше і спробувала ввійти, але Тарас заступив дорогу.
— Не варто, Уляно. Ми вже змінили замки. Ключ, що в тебе, — старий.
Уляна відсахнулася, ніби обпечена.
— Ви… ви змінили замки? Мамо, як ти могла?
Надія відвела погляд.
— Це для безпеки. Тарас сказав, що так краще.
У той момент Уляна зрозуміла, що це не жарт. Серце боліло, але вона взяла Настю за руку і вийшла надвір. Валізи стояли, ніби мовчазні свідки зради.
— Добре, мамо. Якщо так, то йди до біса зі своїм Тарасом. Але запам’ятай: коли він тебе покине, як Віталій мене, не приходь плакати.
Вона схопила валізи і потягнула їх вулицею. Настя бігла поруч, хникаючи.
— Куди ми йдемо, мамо?
— Не знаю, сонечко. Але знайдемо місце.
Вони йшли вузькими вуличками, минаючи старі будинки з освітленими вікнами. Уляна думала про минуле. Як усе почалося?
Тиждень тому Надія Валентинівна, 55-річна вдова, яка працювала бухгалтером у маленькій фірмі, зустріла Тараса на ринку.
Він допоміг їй донести важкі сумки з овочами.
— Дозвольте, пані, — сказав він тоді, усміхаючись. — Не годиться такій гарній жінці тягнути все самій.
Надія почервоніла, як дівчина. Після відходу чоловіка п’ять років тому вона жила самотньо, тільки з Уляною та Настею, які повернулися півроку тому.
— Дякую, — відповіла вона. — Я Надія.
— Тарас, — відповів він. — Пенсіонер, живу один. Може, вип’ємо кави?
Так почалося. Надія розповідала Уляні про нього з блиском в очах.
— Він такий галантний, доню. Розповідає про подорожі. Каже, що хоче оселитися в тихому місці.
Уляна раділа за матір.
— Добре, мамо. Запроси його в гості.
Але коли Тарас переїхав з валізою, усе змінилося. Він одразу почав командувати.
— Надіє, чому в хаті так безлад? — казав він, оглядаючи кімнати. — Дитина розкидала іграшки, Уляна не миє посуд.
Надія кивала, ніби зачарована.
— Ти правий, Тарасе. Я поговорю з ними.
Уляна чула ці розмови крізь стіну.
— Мамо, хто він такий, щоб указувати? — запитувала вона.
— Він мій чоловік, Уляно. Скоро одружимося.
І ось тепер — валізи на порозі.
Уляна з Настею дійшли до парку, сіли на лавку. Вечір був прохолодний, Настя тремтіла.
— Мамо, я голодна, — поскаржилася дівчинка.
Уляна дістала з кишені шоколадку, яку купила на прогулянці.
— Ось, з’їж. А я подзвоню подрузі.
Вона набрала номер Ірини, шкільної подруги.
— Алло, Іро? Це Уляна. Можна до тебе на ніч? Мама… вигнала нас.
— Що? — здивувалася Ірина. — Звичайно, приходьте!.
Уляна зітхнула з полегшенням.
— Дякую. Будемо за годину.
Вони взяли таксі — останні гроші з гаманця. По дорозі Настя заснула на колінах матері. Уляна дивилася у вікно, думаючи про Віталія.
Їхній шлюб тривав п’ять років, але він виявився гравцем, програв. Коли вона подала на розлучення, він залишив її з дитиною і боргами.
— Ти слабка, Уляно, — казав він наостанок. — Ніколи не встанеш на ноги.
Але вона встала. Знайшла роботу в магазині, але зарплати не вистачало на оренду. Тому повернулася до матері.
У Ірини їх зустріли тепло. Квартира була маленька, але затишна.
— Розповідай, що сталося? — запитала Ірина, наливаючи чай.
Уляна все виклала, плачучи.
— Цей Тарас… Він її зачарував. Змінив замки, викинув нас.
Ірина обійняла подругу.
— Залишайтеся скільки треба. А завтра подумаємо, що робити.
Наступного дня Уляна пішла шукати роботу. Залишила Настю з Іриною і обійшла кілька магазинів.
— Нам потрібна продавчиня, — сказав менеджер в одному супермаркеті. — Але з досвідом.
— У мене є, — відповіла Уляна. — Працювала в “Сільпо”.
— Добре, приходьте завтра на співбесіду.
Вона повернулася з надією. Але ввечері подзвонила мати.
— Уляно, як ви? — запитала Надія тремтячим голосом.
— Як? На вулиці, мамо! Дякувати Ірині, прихистила. А ти? Щаслива з Тарасом?
Надія помовчала.
— Він… хороший. Але я сумую за Настею.
— То поверни нас! — вигукнула Уляна.
— Не можу. Тарас каже, що це помилка. Ви заважаєте нашому щастю.
Уляна кинула телефон. “Щастю? Яке щастя на руїнах родини?”
Минали дні. Уляна влаштувалася на роботу, заробляла на їжу. Настя пішла в садок. Вона вирішила дізнатися більше про Тараса.
— Іро, допоможи. Пошукай в інтернеті про Тараса Степановича.
Ірина посиділа за комп’ютером.
— Ось, знайшла. Тарас Степанович Коваль, 60 років але… є стаття. Його звинуватили в шахрайстві. Обманював вдів, брав гроші.
Уляна завмерла.
— Що? Покажи!
Стаття розповідала про чоловіка, який знайомився з самотніми жінками, переїжджав до них, а потім зникав з грошима.
— Це він! — вигукнула Уляна. — Треба попередити маму!
Вона побігла до будинку. Постукала в двері.
— Мамо, відчини! Важливо!
Надія відчинила, виглядаючи втомленою.
— Уляно? Чого ти?
— Де Тарас?
— На ринку.
Уляна показала статтю на телефоні.
— Дивися! Він шахрай! Обманює жінок!
Надія зблідла.
— Не може бути…
Але в той момент повернувся Тарас з сумками.
— Що тут відбувається? — загримів він.
Уляна повернулася до нього.
— Я знаю, хто ти! Шахрай! Залиш мою матір!
Тарас засміявся.
— Дурниці. То старі плітки.
Але Надія подивилася на нього по-новому.
— Тарасе, правда?
Він мовчав.
— Я… я просто шукав спокою, — зізнався нарешті. — Але гроші… так, брав у деяких. Але з тобою по-іншому.
Надія заплакала.
— Геть з мого дому!
Тарас зібрав речі і пішов, бурмочучи гидкі слова Уляні.
Надія обійняла доньку.
— Пробач, Уляно. Я була сліпа.
— Нічого, мамо. Головне, ми разом.
Вони забрали валізи назад. Настя раділа, стрибаючи.
— Бабусю, ти нас любиш?
— Звичайно, сонечко.
Але історія не скінчилася. Тарас не зник просто так. Через тиждень Уляна отримала дзвінок від поліції.
— Вашу матір обікрали? — запитав інспектор.
Виявилося, Тарас забрав заощадження Надії — десять тисяч доларів, заховані в шафі.
— Як? — здивувалася Надія.
— Він знав, де шукати. Я йому розповідала…
Поліція шукала Тараса, але він зник. Уляна вирішила допомогти.
— Я знайду його, — сказала вона Ірині.
Вони поїхали до його старого адреси, яку знайшли в статті.
Там, у старій квартирі, жила сусідка.
— Тарас? О, той пройдисвіт. Він поїхав до Львова, до сестри.
Уляна взяла Настю і Надію, поїхали до Львова.
— Навіщо? — запитувала Надія.
— Щоб повернути гроші. І справедливість.
У Львові знайшли адресу. Тарас відчинив двері, здивований.
— Ви?
— Поверни гроші! — вигукнула Уляна.
— Немає. Витратив.
Але Надія ступнула вперед.
— Тарасе, я любила тебе. Але ти обманув. Поліція вже їде.
Він злякався.
— Почекайте. Ось, візьміть половину.
Він дістав гроші.
— Все! — наполягла Уляна.
Він віддав усе.
— Дякую, доню, — сказала Надія по дорозі додому.
— Ми родина, мамо. Разом переможемо все.
Настя усміхнулася.
— А тепер ми щасливі?
— Так, сонечко.
Вони повернулися додому, сильніші. Уляна знайшла кращу роботу, Надія — нове хобі. Життя тривало, повне розмов і любові.
Життя в будинку Надії Валентинівни почало налагоджуватися. Уляна повернулася до роботи в супермаркеті, але мріяла про більше.
— Мамо, я хочу відкрити свій бізнес, — сказала вона одного вечора за вечерею.
— Який? — запитала Надія, накладаючи салат.
— Маленький магазинчик hand-made. Я вмію шити іграшки для Насті. Можливо, продавати онлайн.
Настя захлопала в долоні.
— Так, мамо! Зроби мені ведмедика!
Надія усміхнулася.
— Гарна ідея. Я допоможу з грошима.
Але минуле не відпускало. Через місяць Уляні подзвонив Віталій, колишній чоловік.
— Уляно, привіт. Чув про твої пригоди.
— Звідки? — здивувалася вона.
— Від спільних друзів. Хочу побачити Настю.
Уляна розгнівалася.
— Після всього? Ти нас покинув!
— Я змінився. Хочу допомогти.
Вона погодилася на зустріч у парку.
Віталій прийшов з квітами і подарунком для Насті.
— Пробач, Уляно. Я був не правий.
Настя гралася з новою лялькою.
— Тату, ти повернешся?
Віталій подивився на Уляну.
— Якщо мама дозволить.
Але Уляна похитала головою.
— Ні. Ми самі.
Він зітхнув.
— Тоді хоча б аліменти. Я заплачу борги.
Він почав платити, і це допомогло.
Тим часом Надія зустріла нового чоловіка — сусіда Петра, вдівця.
— Він не такий, як Тарас, — казала вона. — Спокійний, добрий.
Уляна схвалила.
— Головне, не поспішай.
Вони влаштували сімейне свято. Багато розмов, сміху.
— За нас! — підняла келих Надія.
— За родину! — додала Уляна.
Настя засміялася.
— За ведмедиків!
Життя стало кращим, повне надії.
Світлана Малосвітна
