– Якщо чесно…, – подруга на секунду замовкла, ніби боялася сказати зайве, – я досі не розумію: як ти на це наважилася? Це ж за межею, Лізо!
– За межею чого? Добра чи зла?
– Ну, знаєш, це як подивитися.
– Тут як не дивись, люба, – усміхнулася Ліза, – важливий результат. А результат у мене – прекрасний. Я отримала те, що хотіла!
– Все одно, – насупилася сусідка, – негативні наслідки обов’язково будуть…
– А ти не накаркай! – спалахнула Ліза, – коли будуть – тоді й будемо вирішувати. А зараз у мене – період радості й справжньої перемоги! Тож не псуй мені свято!
Сусідка скривджено знизала плечима й відвернулася, вдаючи, що її страшенно зацікавив краєвид за вікном…
Все почалося того вечора, коли чоловік Лізи, повернувшись із роботи, сказав, намагаючись приховати зніяковілість:
– Нам треба поговорити…
Ліза вся всередині стиснулася. Давно чекала, коли Ігор нарешті наважиться. І ось воно, почалося.
– Говори, – кинула вона, перевертаючи котлети, які готувала на вечерю.
– Може, ти сядеш, нормально вислухаєш? – у голосі Ігоря прозвучало нетерпіння, – чи мені з твоєю спиною розмовляти?
– Сидіти ніколи, любий, – спокійно відповіла Ліза, – зараз Олег згадає про мене й почнеться крик: мама, то, мама, се. Тож давай не гаятимемо часу. Що ти хотів мені сказати?
– Я…, – Ігор завагався, насильно добираючи слова, – я зустрів іншу жінку…
– І? – Ліза навіть не повернулася до чоловіка, займаючись котлетами, – що далі?
– Та вимкни ти цю сковорідку! – гримнув Ігор, не в силах стримати роздратування, – ти чуєш, що я кажу?! Я кохаю іншу жінку!
– Чую, – Ліза нарешті повернулася до чоловіка, – я тебе вітаю.
– Що?! – здивуванню Ігоря не було меж. Він чекав чого завгодно, тільки не цієї байдужості та привітань.
– Не кричи, будь ласка, дітей налякаєш, – Ліза, як і раніше, зберігала спокій і, здавалося, зовсім не здивована.
– Ти знала? – видихнув Ігор.
– Ні, не знала, – Ліза легенько похитала головою, – але здогадувалася.
– Здогадувалася?
– Звичайно. А ти б не здогадався, якби я запізнювалася з роботи на кілька годин? Сиділа б у телефоні й постійно ховала б його в кишеню? Перебралася б спати в іншу кімнату, знайшовши безглузду причину? І потім… Ігоре, будь-яка людина відчуває, люблять її чи вже ні…
– То чому ж ти мовчала, якщо все зрозуміла? – спитав Ігор, трохи заспокоївшись.
– Ну, знаєш, – Ліза хитро примружилася, – пропозицію мені робив ти, і руйнувати сім’ю – теж тобі.
– Навіщо ти так?
– А як? Якби ти хотів просто погуляти, розважитися, то приховував би свої походеньки й далі. Якщо почав цю розмову – значить, уже прийняв якесь рішення. Тож не мучайся, викладай…
Ігор дивився на дружину і не впізнавав її. Стільки витримки, спокою, самоповаги. Він думав, що на нього чекає звичайна жіноча істерика.
– Коротше, у мене є пропозиція…
– Це цікаво…, – Ліза присіла на табурет і пристально подивилася на чоловіка.
– Я тут прикинув… У нас же іпотека… Ти навряд чи зможеш її платити навіть з урахуванням аліментів…
– А питання розлучення ми вже обговорювати не будемо? – у голосі Лізи залунав метал, якого Ігор, звичайно ж, не помітив.
– А що тут обговорювати? – кинув він недбало, – зрозуміло ж, що ти мене не пробачиш.
– Ну так…, – Ліза всміхнулася, – ти ж знаєш мене як облуплену…
– Так от, – Ігор знову не помітив підступу, – буде краще, якщо ти переїдеш у свою однокімнатну квартиру, а я залишуся тут.
– А діти?
– Що діти? З тобою поїдуть, звичайно, – відповів чоловік зі здивуванням.
– Значить, я з двома дітьми житиму на вісімнадцяти метрах, а ти зі своєю новою любов’ю, я так розумію, у нашій трикімнатній квартирі?
– Ну так. Ти ж не зможеш платити іпотеку. Це ж очевидно. Я й до цього сам її оплачував, – упевнено пояснив Ігор, дивуючись, що Ліза, схоже, цього не розуміє.
– Зрозуміло, – Ліза встала, – мені треба подумати.
Вона вийшла на балкон.
– Ну-ну, давай, – з глузуванням кинув їй услід Ігор, а про себе подумав: «Подумає вона. Ох уже ці жінки. Чим там думати?»
Поки Ліза була на балконі, Ігор поклав собі в тарілку пару котлет, теплої картоплі з мультиварки і жадібно накинувся на їжу.
Доїсти не встиг.
– Я згодна, – оголосила Ліза, ступивши на кухню, – але за однієї умови.
– За якої ще умови? – поблажливо всміхнувся Ігор.
– Ти залишишся в цій квартирі зі своєю пасією і з нашим сином. А ми з дочкою переїдемо.
– Що?! – обличчя чоловіка витягнулося від подиву, очі полізли на лоб, – ти хочеш… поділити дітей?!
– Так. А що тут такого? – спокійно відповіла Ліза, – діти в нас спільні, відповідальність – однакова. От нехай син, про якого ти так мріяв, живе з тобою. А дочка – зі мною. По-моєму – це справедливо.
– Ти нормальна взагалі? Як можна ділити дітей?! Вони ж не меблі!
– Ну, звичайно, – Ліза була непробивною, – тому я маю тягти їх на собі до кінця життя, а ти – розважатися. Ну вже ні. Так не буде.
– Я ж платитиму аліменти! І допомагатиму. По можливості…
– Зрозуміло. Ти платитимеш мені, я – тобі. Планували дітей разом, і роститимемо разом. Не хочеш сина, бери дочку. Вона старша, з нею буде простіше. Бачиш, я готова піти тобі назустріч.
– Ні, ну я знав, що ти хвора на всю голову, але щоб наскільки! – вигукнув Ігор, – хочеш мені помститися, використовуючи дітей?!
– Не тіш себе марними сподіваннями, Ігоре. Ти не вартий того, щоб я тобі мстилася. Я просто хочу, щоб усе було справедливо. Тобі – трикімнатна з іпотекою і син. Мені – однокімнатна і дочка. Ну, і взаємні аліменти. Тільки так ми розлучимося, як кажуть, полюбовно. Інакше – воюватимемо. Я не поступлюся тобі ані ложкою. Думай. І думай десь в іншому місці.
Ігор пішов.
Порадився зі своєю подругою, з мамою, з сестрою.
Усі в один голос його заспокоювали, казали, що Ліза блефує. Що жодна нормальна мати не віддасть дитину за якісь метри. Тож Ігор може сміливо погоджуватися. Все одно, не мине й трьох днів, як Ліза забере дитину.
Що стосується коханої жінки Ігоря (її звали Оксаною), то та взагалі була в захваті. Ще б! Трикімнатна квартира в центрі! Про такий подарунок вона не могла навіть мріяти!
Те, що в придачу до цієї самої квартири вона отримає чотирирічного хлопчика, Оксана якось випустила з уваги.
Словом, за кілька днів Ігор сказав Лізі, що згоден на її умову.
– Чудово, – кинула Ліза у відповідь і буквально наполягла, щоб Ігор завтра ж подав на розлучення.
– Чому я? – намагався опиратися він.
– Тому що ти чоловік. І тому, що тобі простіше це все оплатити.
Аргумент видався Ігорю логічним, і він подав на розлучення.
Чекати довелося три місяці. За домовленістю подружжя, Ігор перебрався до Оксани.
Ліза готувалася до переїзду і… самовіддано відбивала атаки всіх рідних і знайомих.
Ігор уже розніс по всьому світу, що Ліза вирішила поділити дітей через квартиру і віддає йому сина.
– Як ти можеш?!
– Що ти за мати така?!
– Нема в тебе ні сорому, ні совісті!
– Як можна розділяти дітей?! У тебе немає серця!
Це найм’якше, що слухала Ліза на свою адресу.
Слухала.
Іноді відповідала.
Іноді мовчала.
Іноді просто йшла, щоб не чути, не відповідати, не відмовчуватися.
Навіть дванадцятирічна дочка Катя кинула Лізі дорік:
– Я думала ти нас любиш…
Ліза, не зважаючи ні на кого, терпляче чекала на розлучення…
Нарешті, воно відбулося.
Суддя дуже здивувалася:
– Ви хочете залишити сина з батьком?
– Так, – спокійно відповіла Ліза, – адже відповідальність за дітей у нас однакова. До того ж тато не проти. Навіть радий. Правда, Ігоре?
Ігор кивнув.
І питання було вирішене.
Так, як запропонувала Ліза.
Ігор з полегшенням видихнув…
Даремно.
Все тільки починалося…
Ліза все підготувала до свого від’їзду. Зібрала речі: свої й доччині. Забрала найнеобхідніше.
І підготувала шпаргалки для Ігоря.
Розписала:
що любить Олег,
що не любить,
у який садочок ходить,
як звати виховательку,
на які продукти в нього алергія,
які мультики дивиться,
де знаходиться поліклініка тощо.
Пробігши папірцем очима, Ігор присвиснув:
– Ну ти даєш! Навіщо це? Ми чудово впораємося самі! Правда, синку? – він узяв хлопчика на руки, підкинув під стелю.
Олег заверещав від захвату.
– Ну все, нам пора, – Ліза перервала веселощі, – якщо що, телефонуйте.
Щойно вони з дочкою пішли, Ігор зателефонував Оксані:
– Все! Шлях вільний! Приїжджай!
Того ж вечора Оксана виклала в соцмережі пост: «Початок нового життя!» і прикріпила фото, де вони з Ігорем схилилися над ліжечком сина…
Ну, а далі почалося пекло для Ігоря і терпляче очікування з неабиякою витримкою для Лізи.
Реальність виявилася дуже далекою від ілюзій.
Олег уже наступного дня влаштував істерику, вимагав покликати маму.
Відмовлявся їсти те, що готувала Оксана.
Категорично не хотів із нею залишатися.
Ранкові збори до садочка виводили Ігоря з себе. Хлопчик не хотів одягатися, вередував. Верещав усю дорогу і пручався з усіх сил, коли вихователька забирала його до групи. Ігор постійно запізнювався на роботу.
Потім Олег захворів.
Температура, кашель, висип.
Ігор не знав, що робити.
Лікувати сина виявилося складніше, ніж він думав.
Потім знову садочок. Потрібно було встигати за дитиною ввечері. Доводилося раніше йти з роботи. Начальство почало скоса поглядати.
Оксана раптово поїхала у відрядження. Потім зникла зовсім, написавши смс: «Я не готова покласти своє життя до ніг твоєї дитини».
Мати Ігорю допомагати відмовилася, пославшись на здоров’я.
Ліза приїжджала суворо раз на тиждень на дві години. Після її відходу Олег виносив мізки батькові кілька годин.
Грошей на іпотеку вистачало, але Ігор ніяк не очікував, що так багато доведеться витрачати на дитину.
Він забув про відпочинок. Роздратування і втома накрили з головою. Він із жахом зловив себе на думці, що ненавидить власного сина.
Словом, приблизно за три місяці Ігор зателефонував колишній дружині:
– Лізо, треба поговорити. Терміново.
Ліза приїхала.
– Що сталося? – спитала вона з деяким співчуттям, відзначивши неважливий вигляд колишнього чоловіка.
– Благаю, забери його, – тихо промовив Ігор, – я більше так не можу.
– Що так?
– Я втомився, Лізо. Оксана мене кинула. Син – мізки виносить. На роботі проблеми. Начальник грозиться знайти іншого фахівця.
– Розумію, – Ліза дуже постаралася приховати усмішку, – тільки…
– Лізо, будь ласка, жодних «тільки». Забери Олега. І квартиру в придачу.
– У якому сенсі?
– Переїжджайте сюди, живіть усі разом. А я піду. Зніму житло. Платитиму аліменти на дітей і іпотеку.
– А потім пред’явиш мені претензії?
– Жодних претензій, Лізо. Оформимо квартиру на тебе. Я сам усе зроблю. Тільки позбав мене від усього цього. Інакше я не витримаю.
– Невже так складно впоратися з чотирирічним хлопчиком? – усміхнулася Ліза, – ти ж казав, що я нічого не роблю, що обнагліла. Адже я теж працювала, Ігоре.
– Вибач. Я просто не думав… То що, ти згодна?
– За умови, що все буде оформлено юридично.
Ігор подивився на колишню дружину довгим поглядом…
– Не знав, що ти така меркантильна…
– Учителі хороші були, – відповіла Ліза.
Слово своє Ігор стримав.
Квартиру оформив на Лізу.
Платить іпотеку.
Аліменти – на двох дітей.
Кожних вихідних, за рідкісним винятком, відвідує їх.
Не забуває прихопити букет для колишньої дружини…
Як подяку.
За те, що пішла назустріч.
А ще дозволила жити у своїй однокімнатній квартирі й оплачувати тільки комуналку. Доти, доки Ігор не купить собі житло…
Тепер усі подруги й родичі співчувають Ігорю і вважають Лізу матір’ю-їхидною. Мовляв, сина маленького не пошкодувала, безсердечна.
А вона поки насолоджується перемогою.
Ні про що не шкодує.
І в жодні негативні наслідки не вірить…
