Усі в селі знали, що Юлька «зіпсована»: коли вона навчалася у дев’ятому класі, приїжджий перекупник м’яса затягнув її до покинутого складу. Про це перешіптувалося все село, особливо після того, як той торговець купив батькам Юльки нову машину, а вони забрали заяву. Справу зам’яли, батько Юльки роз’їжджав селом на новенькому автомобілі, мати відводила очі, коли її запитували, як Юлька, а сама дівчина перестала ходити до школи. Пізніше їй усе-таки дозволили скласти іспити за дев’ятий клас і видали атестат.
Той день Юлька вирішила стерти зі своєї пам’яті. Було й було. І той інший теж. Найбільше у світі вона хотіла піти з батьківського дому, тому швидко вийшла заміж — за першого, хто покликав. А покликав її сусід Анатолій — на п’ятнадцять років старший, який щойно повернувся з місць позбавлення волі. Юлька його не боялася, але й не кохала: був він похмурий, багато пив і все просив спадкоємця.
Рано-вранці Анатолій прокидався й ішов на риболовлю, приносячи до обіду кістлявих карасів. Юлька смажила їх у розпеченій олії, обвалявши в борошні, так що кісточки ставали м’якими й рибу можна було їсти цілком, якщо вона була дрібна.
А потім Анатолій не повернувся з риболовлі. Юлька відчула полегшення, хоча чоловіка їй було шкода. Але самій виявилося простіше: тепер у неї був власний будинок, власне життя. Щоправда, у сусідньому будинку жили батьки. Які все норовили командувати Юлею. Батько взагалі запропонував:
— Повертайся додому, а сюди Егора з дружиною поселимо.
Брат одружився два роки тому — привіз дружину із сусіднього села. Вона ось-ось мала народити, і всі вважали, що звільнити молодим будинок — обов’язок Юльки. Але вона не хотіла повертатися до дому, який ненавиділа, і до людей, яким не могла пробачити.
— Егоїстка! — кричала через паркан мати.
Вони зустрілися випадково: Юля йшла з магазину, навантажена пакетами з борошном і цукром. Як і багато хто в селі, Юлька працювала в корівнику, і в день зарплати завжди робила запаси. До магазину зазвичай ходила кілька разів: не могла відразу багато всього донести.
— Давай машиною відвезу, — пропонував батько.
Але Юлька жодного разу не сіла в цю прокляту машину. І не збиралася. Коли почула, як її наздоганяє автомобіль, подумала, що це батько. Але то був Михайло — однокласник, якого вона не бачила вже років три.
— Сідай, підвезу, — сказав він.
Юлька похитала головою. Тоді Михайло заглушив двигун, залишив машину, забрав у неї пакет і пішов поруч пішки, ніби так і треба. «Нива» залишилася стояти посеред дороги з відчиненими дверцятами.
— Викрадуть, — сказала Юлька.
— Хто? Твій батько, чи що? У нього ж своя є.
Сказавши це, він сам затнувся. Юлька нічого не відповіла, лише зручніше перехопила другий пакет. Михайло довго йшов мовчки, сопів, а потім почав розповідати, що три роки працював закордоном на будівництві, жив у вагончику з узбеками та українцями, заробив на цю «Ниву», а повернувся тому, що в матері відмовили ноги. Тепер возить молоко з ферми на завод у районний центр.
— Значить, до вас щоранку заїжджатиму, — сказав він. — Ти ж на фермі?
— На фермі.
— Ну от.
Біля хвіртки він віддав пакети й пішов назад до машини. Мати стояла у своєму дворі з тазом білизни й усе бачила.
— Це хто ж тебе проводжає? — крикнула вона. — Пів року як удова, а вже за своє!
Юлька занесла борошно в сіни й зачинила двері.
Михайло справді почав приїжджати щоранку. Молоковоз зупинявся біля ферми о пів на сьому, Михайло під’єднував шланг, курив і дивився, як доярки женуть корів. З Юлькою заговорював при всіх, голосно й просто, ніби вони тільки вчора сиділи за однією партою. Доярки переглядалися. Юлька відповідала коротко. Вона знала, що про неї говорять, і знала, що тепер говоритимуть ще й про Михайла, і сердилася на нього за те, що він цього не розуміє. Потім зрозуміла, що він усе чудово розуміє, просто йому байдуже, і перестала сердитися.
Того ж місяця на фермі важко телилася первістка. Викликали ветеринарку з району, Ніну Петрівну, велику жінку з вусами. Поки та їхала, Юлька сиділа біля корови, а потім дві години підтримувала її, допомагала, подавала необхідне, і телятко народилося живим. Ніна Петрівна мила руки під краном і сказала, не обертаючись:
— Руки в тебе хороші. Не смикаєшся. Тобі б учитися, а не гній кидати.
— Куди мені вчитися? У мене дев’ять класів.
— До коледжу в районі після дев’ятого і беруть. На ветеринарний напрям. Я там щосереди викладаю.
Юлька кивнула й забула. Ні, не забула. Увечері, коли все одно не спалося, вона знайшла в старому телефоні сайт цього коледжу, довго його читала, а потім сховала телефон під подушку, ніби її застукали.
Михайло з’явився в неї в суботу: привіз сітку й сказав, що бачив, як її кури пробираються до сусідів. Мати тоді кричала через паркан, що Юльчині кури риють їй грядки. Михайло дві години встановлював стовпчики, Юлька подавала йому цвяхи, а потім запросила обідати, раз уже так вийшло. Насмажила картоплі із салом. Михайло їв швидко, жадібно, як їдять чоловіки, які довго жили без власної кухні, і розповідав про вагончик, про те, як узимку в них лопнула труба і вони тиждень милися снігом, про виконроба, який не заплатив за останній місяць.
— Я там зрозумів, — сказав він, витираючи хлібом пательню, — що хочу мати щось своє. Щоб був власний куточок, щоб ніхто над вухом не хропів. У матері дві кімнати, вітчим, сестра з дитиною повернулася. Я на веранді сплю.
Юлька це запам’ятала. Вона багато чого про нього запам’ятовувала, хоча сама не знала навіщо.
Через тиждень Михайло приніс карасів. Став на ґанку, гордий, із повним відром: зранку сходив на ставок, клювало неймовірно добре. Юлька подивилася на відро й не змогла відразу взяти його до рук. Карасі були такі самі, як у Анатолія, дрібні, кістляві, зі ставка за очеретами. Вона все-таки взяла відро, почистила рибу, обваляла в борошні й посмажила в розпеченій олії, як завжди, щоб кісточки стали м’якими. Михайло з’їв пів пательні і нахвалював, а Юлька не з’їла жодного.
— Ти чого не їси?
— Не хочу.
— Смачно ж.
— Я знаю, що смачно.
Він уважно подивився на неї, але запитувати не став. Саме це Юльці подобалося в ньому найбільше: він не запитував.
Мати Михайла, тітка Валя, розповідала по селу, що Юлька причарувала її сина. Михайло переказав це зі сміхом.
— А ще що говорить? — запитала Юлька.
— Та нічого.
— Каже, що я зіпсована.
Михайло почервонів до самих вух, увесь, разом із шиєю.
— Ми тоді ще малі були, — сказав він недоречно. — Я ж не знав, що робити. Ніхто не знав.
— Усі знали, — сказала Юлька. — Усі все знали.
Більше вони про це не говорили.
На початку червня Михайло залишився в неї на ніч. Нічого особливого не було: він засидівся, почався дощ, «Нива» не завелася, він поліз під капот, промок, вона дала йому сорочку Анатолія, а потім він стояв у цій сорочці посеред кухні, і вона сама підійшла до нього. Сказала лише:
— Світла не вмикай.
Уранці «Нива» стояла біля її хвіртки. До обіду про це знало все село.
А ввечері прийшла мати. Не кричати через паркан, а прийшла через хвіртку, з пирогом із капустою, загорнутим у рушник. Востаннє вона приходила з пирогом на поминки Анатолія.
— Ну, розповідай, — сказала мати й сіла за стіл. — Михайло, значить.
— Нема чого розповідати.
— Та годі, нема чого. Хлопець хороший, не п’є, робота в нього є. Валька, звісно, язиком меле, але Валька завжди меле. Ти його тримай. Другий раз так може й не пощастити.
Юлька різала пиріг і мовчала.
— Тільки де ви житимете? — продовжувала мати, ніби між іншим. — У Вальки тісно. Але це питання можна вирішити. Михайло чоловік роботящий, руки має, прибудову зробить. А сюди б Егора зі Світланою. Світлана ось-ось народить, а в нас і так ніде повернутися. Ти ж розумієш.
— Розумію, — сказала Юлька.
Мати пішла задоволена. А Юлька довго сиділа над пирогом. Її навіть не розлютило, що мати знову заговорила про будинок. Її розлютило те, що мати вперше за п’ять років говорила з нею по-доброму, і було через що.
Михайло прийшов наступного вечора, веселий, із пляшкою лимонаду й тортом із районного центру.
— Я тут подумав, — сказав він із порога. — Восени перекрию тобі дах, шифер зовсім нікудишній. І веранду можна добудувати, бо в сінях холодно. Матері скажу, що переїжджаю до тебе. Вона покричить і перестане.
Юлька поставила торт на стіл.
— Ти мене запитав?
— Так я ж і запитую.
— Ти не запитуєш. Ти дах перекриваєш.
Михайло розгубився, засміявся, перевів усе на жарт. Вони пили лимонад, їли торт, і все було начебто добре, але Юлька того вечора зрозуміла, що навколо її будинку ходять усі. Мати ходить, батько ходить, Єгор зі Світланою, а тепер ось і Михайло. І кожен дивиться не на неї, а на шифер.
Світлана народила наприкінці червня хлопчика. Назвали Віктором, на честь дідуся. Батько святкував три дні, їздив машиною до району по пляшку й подарунки, сигналив на всю вулицю. Через тиждень Світлана привезла дитячий візочок до Юльчиної хвіртки.
— Пусти посидіти, — сказала вона. — У вас там кричать. То свекруха, то свекор, то Єгор. А цей, — вона кивнула на візочок, — тільки засне, вони знову починають.
Юлька впустила її. Вони сіли на лавці біля ґанку. Світлана була огрядна, світлошкіра, з товстою косою, руки червоні від прання. Юлька її майже не знала: за два роки вони перекинулися лише кількома словами.
— Мені твоя мати щоранку пояснює, як сповивати, — сказала Світлана. — Я у себе вдома трьох молодших сповивала, а вона мені пояснює. І годувати, каже, неправильно, і у візочку кладу не так. Я там скоро з розуму зійду.
— Зійдеш, — погодилася Юлька.
Світлана подивилася на неї скоса.
— Я знаю, що про тебе говорять. Мені байдуже, правда. У нас у селі теж усяке було. Мені ось що не байдуже: жити ніде.
Помовчали. Дитина у візочку захникала, Світлана погойдувала його ногою.
— Скільки ти хочеш за будинок? — раптом запитала вона. — Тільки не кажи, що не продаєш. Усе продається, питання в ціні. Грошей у нас немає, але Єгор візьме кредит або мої допоможуть. Ти скажи, скільки.
Юлька хотіла сказати, що нічого не хоче, що будинок не продається і нехай вони всі залишать її в спокої. І тут же подумала: а куди їй самій із цим будинком? Сидіти в ньому до старості через паркан від матері, ходити на ферму, слухати, як тітка Валя розповідає про всілякі чари? Щовечора бачити, як батько ставить машину біля воріт? Вона подумала про коледж, про Ніну Петрівну, про той сайт, який читала вночі.
— Скільки хочу? — перепитала вона.
— Ну так.
— Нехай батько віддасть машину.
Світлана відкрила рота.
— Ти ж не водиш.
— Продам.
— Він не віддасть, — сказала Світлана, подумавши. — Він її щонеділі миє. Він її більше, ніж свекруху, любить.
— Тоді живіть, як живете.
Світлана ще трохи посиділа, погойдала візочок і пішла. Юлька не стала запитувати її, чи розуміє вона, чому йдеться саме про машину. З обличчя Світлани було видно, що розуміє.
Батько прийшов того ж вечора. Не до хвіртки, а до паркану між дворами, де мати зазвичай кричала. Він був напідпитку, але не сильно.
— Що ти Світлані наговорила?
Юлька вийшла на ґанок.
— Що віддам будинок за машину.
— А машина тут до чого? — Батько вчепився в дерев’яний паркан. — Я її за свої…
— Не за свої, — сказала Юлька.
Батько замовк. За його спиною на ґанок вийшла мати, витираючи руки об фартух.
— Юлю, ну що ти, Господи, — сказала мати. — Машину-то за що?
— Ви знаєте, за що.
Стало так тихо, що було чути, як у Світланиному будинку плаче дитина. Батько відкрив рота, закрив, потім плюнув собі під ноги, розвернувся й пішов до сараю. За хвилину машина заревіла, вилетіла з двору й помчала вулицею в бік траси. Повернувся він після опівночі. Юлька не спала й чула, як грюкнули дверцята.
Михайло дізнався наступного дня. Підійшов до неї на фермі, поки шланг перекачував молоко, і тихо, щоб доярки не чули, запитав:
— Ти що, будинок віддаєш?
— Віддаю.
— А ми?
— А ми — це хто?
Він дивився на неї так, ніби вона його вдарила.
— Я думав… — почав він і не закінчив. — Я ж до матері на веранду не повернуся. Я ж уже сказав їй.
— Я тебе не просила цього казати.
Михайло від’єднав шланг, кинув його в кузов так, що той дзенькнув, і поїхав. Тиждень він не приходив. Молоко забирав мовчки, на Юльку не дивився. Доярки, звісно, усе бачили й обговорювали під час доїння, уже не знижуючи голосу: «Михайло її кинув». Юлька доїла корів, прибирала, носила корм і думала, що, мабуть, так і треба. Що вона для нього не будинок. А якщо й будинок, то не цей.
Батько весь цей тиждень мовчав. Мати через паркан теж мовчала, хоча Юлька бачила, як вона стоїть біля вікна. Машина стояла у дворі, вимита, батько нікуди на ній не їздив.
У неділю пізно ввечері прийшов Єгор. Постукав, хоча двері були відчинені, зайшов і довго стояв у сінях, не роззуваючись. Він був схожий на батька: такий самий широкий, із тією самою звичкою сутулитися й дивитися в підлогу.
— Батько погодився, — сказав він.
Юлька поставила чайник.
— Як це?
— Я сказав, що ми зі Світланою поїдемо до її матері. І онука він бачитиме лише на свята. Мати до півночі голосила, а він погодився.
— А ти б поїхав?
Єгор знизав плечима.
— У Світланчиної матері ще гірше. Там п’ятеро в двох кімнатах. Але він цього ж не знає.
Він нарешті сів за стіл, крутив у руках коробку сірників.
— Я на цій машині Світлану возив, — раптом сказав він. — Сватався на ній. Іспит на права на ній складав. Ти не думай, я… — Він помовчав. — Я знав. Мені сімнадцять було, я знав. Батько сказав, що так усім буде краще. І тобі також.
— Мені, — повторила Юлька.
— Ну.
Чайник закипів. Юлька налила йому чаю, він випив, обпікаючись, ніби поспішав піти.
— Документи на будинок у мене в серванті, — сказала вона. — Нотаріус усе оформив ще взимку. У п’ятницю поїдемо в район. Нехай батько теж їде, з документами на машину.
Єгор кивнув, підвівся й уже біля дверей сказав:
— Дякую.
Юлька не відповіла. Вона не знала, за що він дякує: за будинок чи за те, що вона нічого йому не сказала.
У п’ятницю вона поїхала до району першим автобусом. Батько з Єгором поїхали машиною. У багатофункціональному центрі було душно, стояла черга з талончиками. Спочатку оформили дарчу на будинок. Юлька розписувалася там, де показувала дівчина у віконці, Єгор розписувався поруч, і в нього тремтіла рука. Потім пішли до відділення ДАІ через дорогу.
Батько весь час ішов попереду й жодного разу не обернувся. Договір купівлі-продажу склали на десять тисяч гривень, як батько сказав, «для порядку», і Юлька віддала йому ці десять тисяч прямо там, біля віконця, купюрами по п’ятсот. Батько взяв, не дивлячись, і засунув у кишеню. Потім поклав ключі на стійку, а не їй у руку.
— Задоволена? — запитав він.
— Ні, — сказала Юлька.
Він подивився на неї вперше за весь день і, здається, хотів ще щось сказати. Але не сказав.
Машину назад до села пригнав Єгор і залишив біля Юльчиної хвіртки. А батько поїхав автобусом. Тим самим, що й Юлька, денним, о пів на третю. Він сів попереду, біля водія, вона — позаду. Сорок хвилин вони тряслися трасою та ґрунтовою дорогою, а Юлька дивилася на його потилицю, на коротко підстрижену сиву шию й думала, що жодного разу в житті не бачила батька в автобусі. На зупинці він вийшов першим і, не озираючись, пішов до будинку.
Машина простояла біля її хвіртки тиждень. Срібляста, ще не стара, хоча вже й не нова, з іконкою на панелі приладів, яку колись повісила мати. Усе село ходило повз і дивилося. Юлька поклала ключі в сервант, туди, де раніше лежали документи на будинок. Одного ранку вона побачила, як батько, проходячи повз, зупинився й рукавом витер пил із бічного дзеркала. Постояв. І пішов далі на роботу.
Михайло прийшов у суботу. Став біля хвіртки, подивився на машину, потім на Юльку.
— Продаватимеш?
— Продаватиму.
— Я в районному центрі одного чоловіка знаю, він машини перепродає. Ціну не завищить, але й сильно не обдурить. Ми в нього «Ниву» брали.
— Ну, давай.
Він м’явся біля хвіртки, не заходив.
— Мати каже, що ти правильно зробила, — сказав він. — Уявляєш, мати.
— Тітка Валя?
— Ага. Каже, хоч одна в Сергієвих із головою. — Він почухав потилицю. — Я не через будинок, Юлю. Ну, тобто… не тільки через будинок.
— Я знаю, — сказала Юлька. — Що не тільки.
У понеділок Михайло взяв відгул, і вони поїхали. Михайло сів за кермо, а Юлька довго стояла біля пасажирських дверцят і не відчиняла їх. Він чекав, не квапив. Потім вона відчинила й сіла. Усередині пахло батьковою «Примою», запах якої в’ївся в оббивку, і ще чимось солодким — ялинкою, ароматизатором, який давно вивітрився. Сидіння було продавлене під батькову спину, і Юльці було незручно. Іконка погойдувалася на панелі приладів. Юлька опустила скло до упору й усю дорогу тримала руку на ручці дверцят. Михайло мовчав, лише одного разу запитав, чи не дме, і вона сказала, що ні.
Перекупн, огрядний чоловік у спортивному костюмі, тричі обійшов машину, постукав по колесах, заглянув під капот. Чоловік відрахував гроші у своїй будці купюрами по сто доларів, Юлька перерахувала двічі, і Михайло теж перерахував. Вона забрала з машини іконку, сама не знаючи навіщо, і поклала в сумку. Назад вони їхали автобусом, бо «Нива» залишилася в районному центрі, і Юлька всю дорогу тримала сумку на колінах обома руками.
Через тиждень вона відвезла документи до коледжу. Ніна Петрівна сиділа в приймальній комісії, упізнала її, схвально хмикнула й сказала: «Ну ось». Юльці дали місце в гуртожитку, у кімнаті на трьох. Вона підрахувала: якщо не витрачати зайвого, грошей вистачить на три роки, а на четвертий щось придумає. Підробіток, практика, мало що може трапитися.
На фермі її відпустили без зайвих розмов. Іконку Юлька віддала матері мовчки, через паркан. Мати взяла її, подивилася на іконку, потім на Юльку й сказала:
— Гроші-то не розтрать. Не тримай усе в одному місці.
Це було все, що вона сказала. Юлька кивнула.
Єгор зі Світланою мали переїхати в перших числах вересня, коли Юлька поїде. Останній тиждень Світлана приходила майже щодня з візочком і вимірювала кроками кімнати: куди поставити дитяче ліжечко, куди шафу. Юлька не ображалася. Вона зібрала дві сумки й коробку, решту залишила: посуд, пательню, на якій смажила карасів, сорочку Анатолія, у якій Михайло тоді стояв посеред кухні. Нехай Світлана сама вирішує, що викинути.
Тридцять першого серпня Михайло під’їхав на «Ниві» до хвіртки. Юлька винесла сумки, він закинув їх у багажник. Мати стояла на своєму ґанку, батько був на роботі. Єгор помахав із вікна батьківського будинку.
Юлька сама сіла в «Ниву», не роздумуючи. Михайло завів двигун, і той завівся з першого разу.
— У суботу приїхати? — запитав він, коли вони виїхали за село.
— Приїжджай, — сказала Юлька. — Тільки карасів не вези.