Купивши будинок у селі, ми відчули себе справжніми Робінзонами. Ремонт скільки встигнемо, у цьому році зробимо, а все інше на наступний залишимо.
Город наступного року посадимо, головне — домовитися про те, щоб нам зорали трактором, та від бур’яну обробку зробити.
Але, підготовка до зими нас не оминула. А саме, це покупка дров. В будинку у нас звісно, газовий котел, але ж ще є літня кухня, а там дров’яна піч.
Здавалося б, ну що тут складного? Поруч ліс. Замовили дрова, нам привезли вантажівку. Потрібно тільки найняти когось, хто їх може розпиляти, та розколоти на полінця. Бо ми з мамою явно з цим не впораємося…
Це просто треба зробити, як будь-яку іншу роботу. А потім звісно, веселе — складання у дровітницю. Справжній конструктор, тільки для дорослих. От спробуйте скласти це так, щоби вся ця конструкція не розвалилася! Для сільських людей, то не важко, а от для нас, хто звик у місті жити, то не так і просто. Отож…
“Ну що тут може бути складного?” – Думала я.
Але тут я зробила головну помилку, на стадії “розпиляти та нарубати”. Тому що, поруч живе повно родичів. І дядько Іван сказав:
— Та нащо ти будеш отим, з лісництва платити? Бензопила у мене є, сокира та колун. Я завтра прийду, все вам порубаю.
— Чудово! – Погодилася я. Дядько вже на пенсії, 500 гривень йому не будуть зайві. Йому гроші, нам дрова. Але, на завтра він не прийшов, бо картоплю треба копати та вибирати. Але ось післязавтра, точно!
“Ні, так не піде”. – Вирішила я через три дні. Час іде, подвір’я завалене деревом, треба щось робити, поки дощу немає. Я вирішила не чекати, а дати заробити ще одному сусіду, Михайлу Миколайовичу.
Той дійсно прийшов з самого ранку, та до вечора розпиляв колоди. Ще один день минув, і на дворі виросла купа полінець. Я складала їх у дров’яний сарай, але робота ще не підходила до кінця.
Увечері до нас у двір прийшла Світлана Сергіївна, дружина дядька Івана. Того самого родича, який мав нам дрова рубати. Сусідку дуже обурило, що ми домовлялися з її чоловіком, а потім віддали роботу іншому.
— Так не робиться, ми ж домовлялися! – З викликом і обуренням сказала вона. – Я своєму діду скажу, він завтра прийде, та за 3 дні все зробить. Зима ще не скоро. Що, не встигнеш?
Я ввічливо відповіла, що роботи тут ще вистачить. А про себе подумала “Ну, ні. Краще домовитися, щоби робочі з лісництва розпиляли та нарубали ті дрова. Воно трохи дорожче, але нерви цілі будуть. Чи я не права?”
Ну а вам скажу, що дядько Іван і через три дні не прийшов. А потім його дружинонька розповідала по селу, що я підробітку його лишила, що могла б і зачекати. Ну от що робити з такими людьми?
