Ми з Андрієм взяли іпотеку на третьому році шлюбу. Після орендованої двокімнатної квартири, де ночами стіни тремтіли від сусідських басів, а баба Зінаїда без кінця дзвонила з вимогою заплатити за воду, власна квартира здавалася раєм. Перший внесок нам допомогли зробити батьки Андрія — Галина Сергіївна та Михайло Петрович. Вони, звісно, не забували нагадувати про це. Моя родина допомогти не змогла: мама — пенсіонерка, тата давно немає, а я ще й молодшого брата тягнула на собі.
Галина Сергіївна швидко зробилася частою гостею. Ледь не щотижня приїжджала: то банку огірків привезе, то пиріжки. А потім починала ходити квартирою, наче генерал по плацу.
— Юлю, ну що це в тебе за неохайність? І навіщо щодня прати? Ми ж усе життя руками прали — і нічого! А у вас машинка ця… ще й у кредит! Треба економити!
Я не мовчала. Характер у мене такий, щоб пояснювати. Говорила спокійно, відповідаючи на всі її докори.
— Життя змінилося, на роботу щодня треба інший одяг надягати. І самій приємно, коли речі чисті. Якщо прати руками, збільшиться рахунок за воду, тож, все одно за що платити: за воду чи за світло. Поки пральна машина працює, я можу приготувати вечерю.
Якось Андрій захворів. І тоді Галина Сергіївна, «щоб допомогти синові», перебралася до нас «на кілька тижнів». З того моменту я відчула, що живу не у своїй квартирі. Вона ніби скрізь влазила зі своїми правилами.
— Юлю, ну як це ти моркву так ріжеш? Треба соломкою! І плита у тебе вічно брудна! А килими, пережиток минулого! Дитиною треба займатися! Ігри, що розвивають, гуртки. А відпустку де провести плануєте? У Туреччині? Краще б гроші відкладали!
Я намагалася поговорити з Андрієм:
— Андрію, вона ж постійно мене критикує! Я ніби під мікроскопом живу! Таке враження, що вона хоче жити у нашій квартирі, немов уявляє себе тут господинею.
А він у відповідь:
— Юлю, ну що тобі варто потерпіти? Мама ж хвилюється. Не хочу з нею сваритися.
Одного ранку я відкриваю шафу — а там усі мої речі перекладені! Блузки в перемішку з її светрами. Тут я вже не витримала:
— Андрію! Я більше так не можу! Треба забрати у мами ключі!
— Юлю, ти що? Образиш маму! Вона ж хоче допомогти!
Наступний місяць став справжнім випробуванням. Я відчувала, що мене поступово витісняють із власного дому. Галина Сергіївна знала, де лежить кожна дрібниця, як працюють усі прилади, що я готую на сніданок і з ким розмовляю телефоном.
— Юлю, навіщо тобі такий дорогий інтернет-тариф? Я двох дітей виростила — і нічого, без вайфаю якось обходилися!
— Мені для роботи потрібно.
— Ти маєш працювати на роботі, а вдома сім’єю займатися! — обурилася свекруха.
— Я і займаюся вдома сім’єю, просто мені потрібно іноді оновлювати бази даних, коли ніхто з працівників не працює. Затримуватися я не хочу. Ввечері це з дому роблю.
Мені здалося, що свекруха мене не зрозуміла. Я працюю програмістом у компанії, тож, маю бути завжди на зв’язку. Як пожежник, раптом, щось трапляється, я поруч. Мені подобається ця робота, і платять непогано.
Я писала про це подрузі Олені у месенджері. Вона радила ще раз поговорити з Андрієм, але він тільки відмахувався.
— Юлю, ну мамі ж немає чим зайнятися! Вона ж на пенсії! Не будь такою егоїсткою!
Коли я нарешті назбирала на посудомийну машину, Галина Сергіївна скривилася:
— Юленько, ну навіщо тобі ця техніка? Краще б гроші для дитини відкладала!
— Галино Сергіївно, це мої гроші. І я узгодила покупку з Андрієм.
З того часу, як тільки я діставала з посудомийки чисту тарілку, свекруха демонстративно витирала її рушником.
— Ну так-то краще. Якось надійніше, чи що, — пояснювала вона, хоча тарілка була сухою.
Одного разу Андрій не витримав:
— Мамо, ну досить уже!
— Ага, ось як! — образилася Галина Сергіївна. — Тепер я для вас — ніхто! Я ж тільки добра вам бажаю!
І зачинилася в кімнаті, щоб дзвонити Михайлу Петровичу й жалітися на свою долю.
Я все частіше залишалася працювати вдома. Перейшла на змішаний графік роботи. Три дні на тиждень мала з’являтися в офісі, а у понеділок та п’ятницю могла дозволити собі не тільки роботу, а й домашні справи. Стала більше прибирати, смачніше готувати та поступово давала зрозуміти свекрусі, що впораюся. А коли я їй натякнула, що у неї теж є квартира, у якій потрібно прибирати, вона образилася й поїхала.
За два дні свекруха з’явилася знову — з ключами.
— Я їх забула!
А через день у мене була важлива відеоконференція по роботі. Ми її проводили віддалено з іноземними партнерами. І ось, у самий розпал, коли я щось пояснювала співробітникам, двері відчинилися без стуку — і зайшла Галина Сергіївна з величезною сумкою.
— Юлю, я тут свої речі забула…
Я почервоніла й спробувала усміхнутися у камеру:
— Галино Сергіївно, зачекайте хвилинку, будь ласка.
Вимкнула камеру і звернулася до неї:
— Галино Сергіївно, ну можна ж хоча б постукати! Я працюю!
— А що такого? Я ж не чужа! У мене ключі є! Тут мій син живе!
— Я знаю, що тут Ваш син живе, але і я також, і Ваш онук.
Почалася нова хвиля обурення. Вона телефонувала Андрію й мало не щогодини скаржилася:
— Андрюша, вона мене зовсім не поважає! Наче я їй чужа!
— Юлю, тобі варто бути ласкавішою? Мама відчуває, що ти її відштовхуєш!
— Андрію! Вона приходить без дзвінка, роздає накази, коментує наші витрати, виховання дитини! Наче я — ніхто у цьому домі!
— Ну, у мами свої погляди. Треба терпіти, або намагатися її зрозуміти.
Увечері в нашому сімейному чаті з’явилося повідомлення від Галіни Сергіївни: «Шкодую, що допомогли вам із квартирою! Невдячні!»
Я не витримала.
— Андрію! Я більше так не можу! Це наша квартира! Ми тут живемо! Чому я весь час маю почуватися винною перед твоєю мамою?
А він у відповідь:
— Юлю, ну вона ж від щирого серця! Вона ж хоче як краще!
За кілька днів Галина Сергіївна знову прийшла без попередження — із пакетами продуктів.
— Юленько, я вам тут дещо принесла…
— Галино Сергіївно, ну скільки можна? Будь ласка, більше так не робіть!
Вона образилася й пішла. А наступного дня повернулася — вже з Андрієм.
— Я частина цієї сім’ї! — заявила вона з порога. — І допомагаю від щирого серця!
Я подивилася на Андрія:
— Андрію, а ти можеш хоч раз подумати не про почуття своєї мами, а про мене?
— Юлю, ну не будь такою егоїсткою!
— Андрію… Я втомилася.
Тоді я зробила те, що мала зробити давно:
— Галино Сергіївно! Поверніть ключі від нашої квартири!
— А ти хто така, щоб мені вказувати?!!
Я промовчала. У цей момент у двері подзвонили — кур’єр приніс наше замовлення з магазину. Поки я відволіклася на нього, Галина Сергіївна пішла. Андрій сидів мовчки, опустивши голову. І тоді я зрозуміла: якщо він і далі залишатиметься «посередині», то втратить мене.
— Я більше не хочу бути частиною цього трикутника, — тихо сказала я. — Або ти живеш зі мною і будуєш стосунки зі мною, або залишаєшся з матір’ю. Разом це більше не працює.
Він промовчав. Проте нічого не зробив. Свекрухи тиждень не було. Я навіть подумала, може щось трапилося? У сімейному чаті вона написала повідомленя:
— Ми з Михайлом поїхали до Львова відпочити.
Потім вона скидала кілька фотографій, де вона з чоловіком та фоні храмів, у кав’ярні, у ресторані та готелі. Потім з’явилися фотографії з незнайомими людьми. То були їх друзі, яких вони багато років не бачили.
“Нарешті, у неї своє життя”, — заспокоїлася я на мить.
Я вперше за довгий час відчула, як легко дихати. У домі знову настала тиша. Справжня, мирна — без чужих кроків за дверима, без постійного виправдання: “вона ж добра бажає”.
Після поїздки до Львову, свекруха написала сину повідомлення:
— Давно ми так з татом не проводили час. Добре, що він мене витягнув на ювілей Сергія, з яким дружить все життя. Мені сподобався Львів, хочу ще кудись поїхати, тож, ми з татом будемо відкладати гроші. На нашу допомогу більше не розраховуйте.
Я видихнула з полегшенням. Нарешті, у свекрухи з’явилася ціль у житті. Вона справді почала менше приїзджати. Зізнаюся, я іноді сумую за тим часом, коли вона була поруч зі своїми докорами, вимогами й порядками. Мені тоді було важко морально, але я мусила з усім вчасно справлятися, тож, старанно вела господарство. Тепер дозволяю собі іноді розслабитися. Застеляти ліжко в обід, мити підлогу раз на три дні й прати, коли заманеться. Я зрозуміла, що іноді потрібні такі свекрухи, для профілактики невісток.
