Увійшовши в квартиру свекрухи, Віка ахнула — там не було, ні меблів, ні техніки, ні старого серванту з сервізом. І Ольга Миколаївна була якась непривітна.

Увійшовши в квартиру свекрухи, Віка ахнула — там не було, ні меблів, ні техніки, ні старого серванту з сервізом. І Ольга Миколаївна була якась непривітна.

Віка натиснула на кнопку дзвінка й почула, як за дверима загавкав собака. Гавкіт був тонкий, маже верескливий, як у всіх дрібних порід. Бусинка, згадала Віка. Йоркширський тер’єр, якого свекруха завела два роки тому. Вона зачекала хвилину. Ніхто не відчинив.

Віка подзвонила знову. На цей раз собака загавкав голосніше, але кроків за дверима не було чути. Тоді Віка нахилилася й подивилася на вічко з іншого боку. Вічко було темним, а це означало, що хтось стоїть біля дверей і спостерігає за нею.

— Ольго Миколаївно, я знаю, що ви вдома. Відчиніть, будь ласка. Ми з Мишком дуже хвилюємося.

Минуло ще кілька секунд. Віка потяглася до телефону, щоб подзвонити чоловікові, коли замок клацнув і двері прочинилися. Свекруха визирнула в щілину й посміхнулася. Посмішка виглядала вимученою, як у людини, яка давно відвикла посміхатися й тепер насилу згадує, як це робиться.

— У мене все добре, Віко. Не переймався. Просто багато справ останнім часом.

Віка хотіла відповісти, але тут вона подивилася через плече свекрухи в глибину квартири. Там, де раніше висіло велике дзеркало в різьбленій дерев’яній рамі, тепер була пуста стіна з вицвілим прямокутником на шпалерах. Взагалі нічого не було. 

Віка відчинила двері й увійшла всередину. Свекруха спробувала її зупинити, але в неї не вистачило сил.

— Що у вас тут відбувається?

Віка стояла посеред абсолютно порожньої квартири й не могла повірити в те, що бачила. Зник диван, стінка з кришталевими вазами та сервізами. Не було ні телевізора, ні килима, ні крісел. Навіть люстра зникла, і тепер під стелею висіла самотня лампочка на дроті. Свекруха стояла в дверях і мовчала.

Шість місяців тому Ольга Миколаївна перестала відповідати на дзвінки. Спочатку це не здавалося дивним. У вересні свекруха подзвонила сама й довго розповідала про центр довголіття, який відкрився недалеко від її будинку. Вона записалася на йогу, на скандинавську ходьбу. Щоранку виходила до парку з палицями й крокувала доріжками разом з іншими пенсіонерами. Завела подруг, з якими пила чай після занять. Уперше за три роки після того, як чоловіка не стало, вона знову посміхалася.

Віка з Мишею раділи за неї, адже Ольга Миколаївна довго не могла прийти до тями. Вона перестала виходити з дому, перестала цікавитися життям сина та онука. Миша намагався навідувати її щовихідних, але він працював далекобійником і йшов у рейси на два-три тижні. Віка працювала в банку й виховувала восьмирічного Ваню.

Вони жили у Боярці, а свекруха у Березані, і дістатися транспортом з пересадками було важко. Тому коли Ольга Миколаївна сказала, що в неї з’явилося нове життя, вони видихнули з полегшенням. Нехай живе, думали вони. Нехай радіє, заводить подруг, займається собою. Ми приїдемо, коли вона покличе. Вона не кликала. 

У жовтні свекруха ще пару разів брала слухавку. Говорила коротко, що все чудово, просто багато справ. Обіцяла передзвонити й не передзвонювала. У листопаді її телефон став постійно зайнятий або вимкнений.

У грудні Миша почав непокоїтися. Він дзвонив щовечора, коли був час. Віка теж дзвонила, відправляла повідомлення в месенджер, але вони залишалися непрочитаними. Вона сама збиралася з’їздити, але щоразу щось заважало: Ванька захворів, на роботі аврал, відключили гарячу воду й треба було чекати сантехніка.

Так минули січень і половина лютого. Тиждень тому Миша подзвонив посеред ночі. Він говорив тихо й напружено, як людина, яка не може заснути, хоча втомилася до краю.

— У мене погане передчуття щодо мами, — сказав він. — Я не можу пояснити, але мені здається, що щось трапилося. З’їзди до неї, будь ласка.

Я повернуся за тиждень, але це занадто довго. З’їзди завтра. І Віка поїхала. Тепер вона стояла посеред порожньої квартири й розуміла, що передчуття Мишу не підвело.

Віка повільно пройшла кімнатами, і з кожним кроком їй ставало гірше. У спальні вона побачила матрац, кинутий просто на підлогу біля батареї. На матраці лежала стара ковдра з катишками, поруч стояла пластикова пляшка води й алюмінієва кружка з відбитою ручкою. Більше в спальні нічого не було.

На кухні Віка відкрила холодильник і побачила банку рибних консервів, три яйця та сметану. Бусинка бігала навколо Віки й гавкала без упину. Віка нахилилася й погладила собаку. Жінка випросталася й повернулася до свекрухи. Ольга Миколаївна стояла в дверях кухні й дивилася в підлогу.

— Збирайтеся, — сказала Віка.

— Куди?

— До нас. Ви поїдете до нас прямо зараз.

— Віко, не треба, я сама впораюся. Це тимчасові труднощі, скоро все налагодиться.

— Я не питаю вашого дозволу. Одягайте пальто, беріть собаку, і ми їдемо. Усе розкажете по дорозі.

Свекруха подивилася на неї, і Віка побачила, як із неї ніби виходить повітря. Плечі опустилися, голова схилилася, руки безсило повисли вздовж тіла. У неї не залишилося сил чинити опір.

Ольга Миколаївна одягла пальто й в’язану шапку. Потім узяла Бусинку й пристібнула повідець до нашийника. Вони вийшли з квартири, спустилися сходами й вийшли на вулицю. Віка взяла свекруху під руку, тому що боялася, що та впаде від слабкості, і вони пішли на маршрутку.

— Розкажіть мені все, — сказала Віка. — Від самого початку.

Ольга Миколаївна довго мовчала, дивилася в темне вікно і збиралася з думками. Потім заговорила тихо, майже пошепки, так що Віка нахилилася ближче, щоб розчути.

— У вересні до мене прийшла Даша. Вона плакала. Сказала, що її звільнили з роботи, що в неї накопичилися борги, що кредитори телефонують щодня. Вона не знає, як жити далі.

Віка слухала розповідь свекрухи й тільки хмурилася, тому що чудово знала, що за людина ця Даша. Зовиці було тридцять два роки, за все життя вона жодного разу ніде не закріпилася. Влаштовувалася на роботу й ішла за кілька місяців. Починала зустрічатися з чоловіками й кидала їх, тому що вони виявлялися бідними, нудними або недостатньо красивими. Постійно позичала гроші в друзів і не повертала, а коли друзі нагадували про борги, ображалася й переставала з ними спілкуватися.

Вона навіть не прийшла на похорон батька. Подзвонила й сказала, що її не відпускають з роботи, начальник каже, що звільне, якщо вона піде в такий важливий момент. Миша нічого не відповів, але потім він дізнався правду. Знайома його знайомих бачила Дашу того вечора в нічному клубі. Вона танцювала з подружками й викладала фотографії в соціальні мережі. Після цього Миша перестав розмовляти з сестрою. Він сказав, що для нього її більше не існує.

— Я віддала їй заощадження, — продовжувала свекруха. — Там було близько тридцяти тисяч гривень. Даша сказала, що як тільки стане на ноги, одразу все поверне.

— І все?

— Ні, вона прийшла знову. Сказала, що грошей не вистачило, що борги виявилися більшими, ніж вона думала. Попросила продати телевізор. Я продала. Потім вона попросила продати диван. Потім стінку. Потім усе інше. Вона приїжджала, забирала речі й відвозила кудись. Говорила, що це тимчасово, що скоро все поверне.

— А пенсія?

— Пенсію теж віддавала. Даша сказала, що їй потрібно платити за квартиру, інакше її виселять.

Віка помовчала, тому що боялася сказати щось таке, від чого свекруха розплачеться в автобусі. Вони помовчали, приїхали на вокзал. Подивилися розкрад й купили квитки на електричку.

— Чому ви нам не розповіли? Чому не подзвонили Миші? — через довгу паузу продовжила розпитувати невістка.

Ольга Миколаївна нарешті подивилася на Віку почервонілими очима.

— Даша просила не говорити. Вона сказала, що Миша її не любить і обов’язково все зіпсує. І що якщо я розкажу йому, вона більше ніколи до мене не прийде. А я так скучила за нею, Віко. Вона ж майже не навідувала мене, а тут стала приходити щотижня.

Віка стиснула руки, але нічого не сказала.

Вдома Віка нагодувала свекруху супом, заварила солодкий чай і вклала на диван під теплу ковдру. Ванька сидів поруч і гладив Бусинку, яка нарешті наїлася собачого корму й заспокоїлася.

— Мамо, ти куди? — спитав він, коли Віка почала одягатися.

— Мені треба з’їздити в одній справі. Побудь із бабусею, добре? Я скоро повернуся.

Вона одягла куртку, чоботи й вийшла з квартири.

Даша жила в Києві, за п’ятнадцять хвилин ходьби від метро. Жінка дісталася до потрібного будинку таксі й піднялася на четвертий поверх. Подзвонила в двері. За дверима почулися кроки, потім хтось подивився у вічко.

— А, це ти, — сказала Даша, відчиняючи двері. — Чого треба?

— Нам треба поговорити.

— Ні про що нам розмовляти.

Даша почала зачиняти двері, але Віка встигла ступити вперед і протиснутися всередину. Зовиця відступила назад і схрестила руки. Віка озирнулася й відчула, як обурення, яке вона стримувала всю дорогу, нарешті вирвався назовні.

У вітальні стояв величезний телевізор із плоским екраном, набагато більший і новіший за той, що був у свекрухи. Поруч стояв шкіряний диван, явно новий, без жодної потертості. Два крісла в тон дивану. Скляний журнальний столик. На підлозі лежав килим із довгим світлим ворсом.

— Це мамин телевізор? — спитала Віка.

— Мій.

— А диван? Теж твій?

Даша знизала плечима й посміхнулася.

— Слухай, тобі яке взагалі діло до моїх меблів? Батьки всю нерухомість переписали на Мишу. Усе, справедливо. Мені не залишили нічого, ні квартири, ні дачі. Я тут живу на пташиних правах. Тож не треба мені розповідати, що я когось обікрала.

— Ти живеш у двокімнатній квартирі в Києві безкоштовно. А твоя мати спить на матраці на підлозі. Тобі не соромно?

— Я нічого не забирала. Вона сама все віддала. Добровільно. Хотіла допомогти доньці, ось і допомогла. Якщо тобі це не подобається, розбирайся з нею, а не зі мною.

Віка дивилася на зовицю й розуміла, що розмовляти марно. Даша не відчувала ні сорому, ні провини. Вона розвернулася й вийшла з квартири. Спустилася сходами, вийшла на вулицю й глибоко вдихнула холодне повітря. Руки в неї тремтіли від обурення, але вона змусила себе заспокоїтися. Зараз їй треба було подзвонити Миші й розповісти про все, що сталося за останні пів року.

Миша повернувся з рейсу рівно за тиждень. Він приїхав пізно ввечері, втомлений і неголений після довгої дороги. Віка відчинила йому двері, і він одразу пройшов у вітальню, де на дивані сиділа Ольга Миколаївна з Бусинкою.

Миша підійшов до матері, обійняв її й довго не відпускав. Потім вони сіли на кухні й розмовляли до глибокої ночі. Ольга Миколаївна розповіла все від початку до кінця. Миша слухав мовчки, не перебиваючи. Обличчя в нього було кам’яним.

— Мамо, поживи поки в нас, — сказав він, коли свекруха закінчила розповідати. — Ми з Вікою будемо раді. Ванька теж радий, він скучив за бабусею.

— А як же моя квартира?

— Я все влаштую. Дай мені ключі, і за пару тижнів ти зможеш повернутися. Обіцяю.

Ольга Миколаївна подивилася на нього довгим поглядом, потім кивнула й дістала ключі з кишені халата.

Наступного дня Миша поїхав рано вранці й не повернувся до пізнього вечора. Віка не питала, куди він їздить і що робить. Вона бачила, як він завантажує в машину інструменти, банки з фарбою, рулони шпалер. Бачила, як він розмовляє по телефону з кимось і домовляється про доставку меблів.

Два тижні він майже не з’являвся вдома. Він приїжджав за північ, брудний, що пахнув фарбою та клеєм, падав у ліжко й засинав миттєво. Уранці прокидався рано й знову їхав. Віка один раз спитала, що він робить із сестрою.

— Розбираюся, — відповів Миша коротко. — Потім розкажу.

Більше вона не питала.

В останній день лютого вони втрьох поїхали в Березань. Ольга Миколаївна всю дорогу мовчала й нервово смикала повідець Бусинки. Вона не знала, чого очікувати, і боялася сподіватися на хороше.

Вони піднялися на третій поверх, і Миша дістав ключі. Він відчинив двері й пропустив матір уперед. Ольга Миколаївна увійшла в квартиру й зупинилася на порозі. Віка ввійшла слідом і побачила те, що Миша робив усі ці два тижні. 

Стіни були пофарбовані в теплий бежевий колір. На підлозі лежав новий ламінат, світлий, під дерево. У вітальні стояв м’який диван із подушками, два крісла й журнальний столик. На стіні висів телевізор із великим екраном. На підвіконні стояли горщики з квітами. У спальні стояло нове ліжко з ортопедичним матрацом і м’якими подушками. Поруч із ліжком стояла тумбочка з лампою. Шафа в кутку була заповнена постіллю та рушниками. На кухні стояв новий холодильник. Віка відкрила його й побачила, що всередині є все: молоко, сир, ковбаса, овочі, фрукти, йогурти, сметана. У шафках стояли крупи, макарони, консерви. На столі лежала коробка цукерок. Біля вікна стояла нова миска для Бусинки й кошик з іграшками.

Ольга Миколаївна стояла посеред вітальні й не могла вимовити ані слова. По її щоках текли сльози.

— Мамо, вибач мені, — сказав Мишко. — Вибач, що так рідко приїжджав. Вибач, що не помітив, що відбувається. Тепер я буду приїжджати щовихідних, коли не буду в рейсі. Обіцяю.

Ольга Миколаївна повернулася до сина й обійняла його. Вона плакала, уткнувшись йому в плече, і повторювала «дякую» знову і знову.

Вони пробули у свекрухи до вечора. Допомогли розставити речі, розібрати пакети з продуктами, повісити фіранки. Ванька грався з Бусинкою на килимі й сміявся. Коли вони нарешті зібралися йти, Віка вийшла з Мишком на сходову клітку й спитала:

— Що з Дашею?

Чоловік притулився до стіни й потер обличчя руками.

— Я зняв їй кімнату у Фастові. Не дорого, але жити можна. Нехай крутиться, роботу знайде.

— І Даша отак погодилася?

Мишко подивився на неї довгим поглядом.

— Сварилася, звісно, не хотіла. Однокімнатна квартира, яка їй мала бути у Вишневому, я її здав, мати буде отримувати гроші з неї. А Дашу я поставив перед вибором: або в оплачую їй кімнату в Фастові, або на вулицю.

— Чому Фастів?

— Там знайшов недороге житло, а на роботу нехай електричкою до Києва їздить, якщо там нічого не знайде. 

Віка не відчувала ні жалю, ні співчуття до зовиці. Даша отримала те, на що заслужила.