«Увімкни гучний зв’язок, любий, я хочу, щоб усі почули, куди вам тепер іти!» — сказала Таня чоловікові.
— Таню, ти поводишся як собака на сіні, — Зінаїда Львівна акуратно промокнула губи серветкою, залишивши на ній яскравий слід дешевої помади. — Олегові потрібен старт. Ривок. А ти вчепилася в цю бабусину «однушку», як кліщ.
Я стояла біля раковини, змиваючи жир із деки. Вода була крижаною — знову профілактика, — але я навіть не відчувала холоду. Мене трясло зсередини.
— Це не «однушка», Зінаїдо Львівно. Це моя дошлюбна квартира. І я сказала Олегові ще місяць тому: продавати її я не буду.
Олег сидів за столом, нервово катаючи хлібний м’якуш по клейонці. Він не дивився на мене. За десять років шлюбу я вивчила цей погляд: так він дивився, коли розбив мою машину, і так само — коли його «попросили» з попередньої роботи за недостачу.
— Ти не розумієш, — буркнув він, не підводячи очей. — Тема вірна. Хлопці возять запчастини з Китаю. Вкладення відіб’ються за три місяці. Я тобі розписку напишу, якщо ти мені не віриш.
— Розписку? — я вимкнула воду й повернулася. — А чим ти віддавати будеш, якщо прогориш? Своєю колекцією пивних кришок?
— Не смійся! — свекруха ляснула долонею по столу. — Син діло каже. Ми ж родина! Чи ти вже запасний аеродром собі шукаєш? Дивися, Тетяно, залишишся біля розбитого корита. Чоловікові підтримка потрібна, крила, а ти гирі на ноги вішаєш.
У кухні пахло пригорілою цибулею й солодкими, задушливими парфумами свекрухи. Цей запах в’їдався в штори, в шпалери, в моє життя.
— У мене зміна завтра о сьомій ранку, — тихо сказала я. — Розмову закінчено. Квартира залишиться за мною.
Олег схопився, стіл зі скрипом проїхав по плитці.
— Ну недотепна! — кинув він і вийшов, голосно грюкнувши дверима спальні.
Зінаїда Львівна повільно підвелася, оправила неосяжну кофту з люрексом.
— Даремно ти так, дочко. Ох, даремно. Олег же не залізний. Знайдеться та, яка повірить і підтримає. А ти лікті кусатимеш.
Тиждень ми жили в режимі очікування. Олег спав у вітальні на дивані, демонстративно розмовляв по телефону, виходячи на балкон, і повертався звідти з загадковою посмішкою.
Я працювала старшою медсестрою у відділенні. Надивилася всякого. Але те, що відбувалося вдома, лякало мене більше, ніж нічні чергування у свята. Я відчувала: кільце стискається. Олег став надто сіпаним. Він вимагав паспорт, то просив, то погрожував.
— Завтра ювілей, — сказав він у п’ятницю ввечері, дихнувши на мене характерним запахом. — Сорок років. Мати стіл накриває. Будуть тітка Люба з чоловіком і Вадик. Поводься пристойно. І документи на квартиру приготуй. Мати знайшла покупця, дають готівкою, хороші гроші й без торгу.
— Я не продаю квартиру, Олеже.
— Обговоримо завтра, — він криво всміхнувся. — При гостях ти не будеш такою сміливою.
У суботу квартира гула. Зінаїда Львівна господарювала на моїй кухні як у себе вдома, переставляла банки, командувала, куди й як різати ковбасу.
— Олів’є — це не салат, а каша, — повчала вона, кришачи інгредієнти в таз. — Вчися, поки я жива.
О шостій вечора підтягнулися гості. Тітка Люба — гучна жінка із золотими зубами, її мовчазний чоловік і Вадик — шкільний друг Олега, який завжди позичав у нас «до зарплати» й рідко коли віддавав.
Стіл ломився. Холодець, оселедець під шубою, графин із прозорою рідиною. Олег сидів на чолі столу, почервонілий, задоволений. Він уже встиг прийняти «для хоробрості» й тепер промовляв тост сам за себе.
— …і головне, щоб тил був надійний! — віщав він, розмахуючи виделкою з наколотим огірком. — Щоб дружина розуміла де її місце!
— Золоті слова! — підтакнула свекруха. — Танюшо, ти чуєш? За чоловіком треба йти, а не впоперек ставати. До речі, ми тут із нотаріусом домовилися на понеділок. Угода століття, можна сказати.
Я сиділа, стиснувши руки під столом так, що нігті впивалися в долоні. Вони все вирішили. Вони вже поділили гроші від моєї квартири.
— Олеже, — почала я спокійно. — Ми це обговорювали.
— А ми переобговорили! — перебив він, наливаючи собі ще. — Я чоловік, я приймаю рішення. Я беру відповідальність!
У цю мить його телефон, що лежав на столі екраном догори, ожив. Різка, неприємна мелодія перекрила шум застілля. На екрані висвітилося ім’я: «Анатолій Автосервіс».
Олег зблід. Рука з чаркою завмерла в повітрі. Він схопив телефон, намагаючись скинути дзвінок, але пальці тремтіли.
— Відповідай, — сказала я. — Раптом щось термінове з машиною.
— Ні… не зараз. Помилилися, мабуть, — пробелькотів він, метушливо намагаючись запхати телефон у кишеню джинсів.
Та «Анатолій» був наполегливий. Телефон задзвонив знову.
— Та відповіси ти, людина дзвонить, може, щось сталося! — гукнула тітка Люба.
Я простягнула руку й перехопила телефон у чоловіка.
— Віддай! — верескнув Олег, але я вже натиснула зелену кнопку.
— Увімкни гучний зв’язок, любий, я хочу, щоб усі почули, куди вам тепер іти! — сказала я, натискаючи на іконку динаміка.
Тиша за столом повисла миттєво. Чутно було тільки важке дихання свекрухи.
— Ну що, знайшов бабки? — пролунав із трубки грубий, прокурений чоловічий голос. Ніякий не Анатолій. — Лічильник цокає. Ти сказав, сьогодні дружину допреш на хату. Якщо до вечора грошей не буде — ми твоїй мамаші дачу підредахтуємо. Адресу знаємо.
Зінаїда Львівна схопилася за серце й важко осіла на стілець.
— І кралі своїй скажи, — продовжував голос, — нехай не істерить. Борг у тебе, Олеже. Час до дев’ятої вечора.
Голос відключився. Короткі гудки лунали в тиші як постріли. Олег сидів білий, як скатертина. Він зіщулився, втягнув голову в плечі, став схожим на цуценя, який нашкодив.
— Борг? — тихо перепитала я. — Запчастини з Китаю, значить? Стартап?
— Синочку… — прохрипіла свекруха. — Це правда? Про дачу… правда?
— Мам, вони на лічильник поставили… Я віддати хотів… — заскиглив Олег. — Таню, ну продай ти цю бісову квартиру! Мене ж вони не залишать у спокої! Або маму… Ти що, не розумієш?
Я встала. Спокійно підійшла до дверей, відчинила їх навстіж.
— Геть.
— Що? — Олег підвів на мене очі, повні сліз і злоби. — Ти мене виганяєш? До аферистів?
— Геть звідси. Обоє. Усі.
— Ти не маєш права! Я тут прописаний! — загорлав він, схоплюючись. — Це моє житло!
— Помиляєшся, — я дістала з кишені халата зв’язку ключів. — Поки ви тут за моєю спиною свої справи обговорювали, я майстра викликала. Замок у вхідних дверях новий. Ключі тільки в мене. А твої речі я ще вдень зібрала, вони на балконі в чорних мішках. Можеш забрати.
— Ах ти зміюко! — верескнула Зінаїда Львівна, миттєво забувши про серце. — Ти все знала! Готувалася!
— Звісно знала, — я всміхнулася. — Мені тиждень тому з банку телефонували, де ти, Олеже, мій номер як контактний залишив. Прострочення в тебе по мікропозиках. Я просто чекала, коли ти сам зізнаєшся.
Олег кинувся до мене:
— Віддай ключі!
Я не ворухнулася.
— Тільки спробуй.
Вадик і тітка Люба з чоловіком бочком, намагаючись не шуміти, прошмигнули в коридор і вислизнули за двері. Олег застиг. Він зрозумів, що я не жартую. У його очах я бачила страх.
За п’ять хвилин у квартирі стало тихо. Я виставила пакети з їхніми речами на сходи. Олег намагався щось кричати про суди, свекруха проклинала мене до сьомого коліна, обіцяючи, що я залишусь в самотності.
Я зачинила двері. Клацнув новий замок — м’яко, надійно. Повернулася на кухню. На столі стояв недопитий графин, завітрювався олів’є.
Завтра буде тяжко. Будуть дзвінки колекторів, погрози, розлучення, поділ старого телевізора. Доведеться міняти номер телефону. Можливо, навіть тимчасово пожити в подруги. Та це буде завтра. А зараз я налила собі чаю. Звичайного, з пакетика. Сіла на підвіконня й відчинила хвіртку.
З вулиці пахнуло свіжим осіннім повітрям. Я зробила ковток і подивилася вниз. Біля під’їзду дві постаті вантажили баули в таксі. Машина Олега залишилася стояти у дворі — ключі від неї лежали в моїй кишені, адже кредит за неї платила я, і оформлена вона була на моє ім’я.
