Анна хотіла вийти заміж. І Марина теж хотіла заміж. До своїх сорока п’яти років вони були цілком успішними жінками — подругами, у яких усе було: гарна робота, власна квартира, машина. Не було тільки любові та надійного чоловіка поруч.
Від першого шлюбу в Ані залишився неприємний осад і доросла донька Варвара, яка вже вийшла заміж і жила окремо. У Марини — двоє дорослих дітей і вудки. До того ж обидві були досить симпатичними й доглянутими пані. Тож у кавалерах браку не було — ті зліталися, наче мухи на мед:
— Люба, хочеш, я завтра до тебе переїду?
— Навіщо ти мені потрібен? — сумно думала одна з жінок, дивлячись на чергового залицяльника. І тут же пропонувала. — А давай краще я до тебе переїду!
— Як це? — дивувався кавалер. — У мене ж немає куди!
— То що, ти живеш на смітнику, у коробці з-під телевізора? — усміхалася жінка.
— Ну, житло у мене, звісно, є! Але там — мама, перша дружина, діти, — відповідав чоловік, підкреслюючи потрібне.
«Ну й усе: навіщо мені таке циганське щастя?» — вирішувала жінка.
— Просто ми нікого з них не любимо! — заявляла Ані її найкраща подруга Марина. — Якби любили — переступили б через усе!
— А за що їх любити? — відповіла Анна. — Можна подумати, вони нас люблять! Вони наші квартири люблять і зарплати!
— Але, в принципі, у нас же все є! І ми можемо висувати їм мінімальні вимоги! — мріяла Марина.
— І що з того, що у мене все є? — протестувала Анна. — Я хочу, щоб і в нього щось було — мені ж не шістнадцять років, щоб стрімголов кидатися у вир! До того ж я вже пробувала так у першому шлюбі.
— А якщо він подарує тобі неземне кохання? — запитала мрійливо Марина.
— У неземне кохання можна повірити в юності. А в моєму віці краще, щоб воно опиралося на щось земне й матеріальне! І взагалі, кавалери тепер не ті! — відповіла Анна.
— Та то просто ми, жінки, стали іншими. А чоловіки перестали дотягувати до наших вимог! — пояснила подруга.
Обидві жінки весь час намагалися влаштувати особисте життя, але у них нічого не виходило. Спроб було безліч, але до офіційної реєстрації стосунків у подруг справа так і не доходила: образно кажучи, до їхнього берега припливало то колода, то гілка.
— Може, нам менше перебирати? — пропонувала вихід Марина.
— Та я й не перебирала: просто він на першому ж побаченні поцікавився, яка у мене квартира! Значить, свого нічого немає, якщо чуже цікавить!
— Може, зніяковів і не знав, про що говорити? — запитала Марина.
— Ага, зніяковіння так і лилося з нього з усіх шпарин! «Давай, — каже, — поїдемо до тебе: відразу й квартиру покажеш!» Уявляєш — «відразу»!
— І що ти?
— А я сказала, щоб ішов!
— А він?
— Пішов!
І так було майже щоразу.
Та раптом Анна закохалася. Знайомство відбулося в ресторані, на ювілеї колеги — вони були там разом із Мариною. І подруга теж «поклала око» на симпатичного Олександра: він настільки вирізнявся на тлі решти чоловіків — маминих синків і безпорадних нікчем, що просто сяяв. І не лише зовнішністю: у спілкуванні — запрошуючи жінок на танець по черзі.
Жодних недоречних розпитувань — лише легка, світська бесіда без особистих питань. Так говорять дипломати: про все потроху й ні про що — з дозволеною іронією.
— Звідки ж до нас такого гарного чоловіка занесло? — поцікавилася Марина у вправного танцівника.
— Звідти! — коротко відповів усміхнений чоловік, попросивши називати його Алексом. І Марину це цілком влаштувало. Хоча в іншого вона б обов’язково спробувала дізнатися більше, а тут не стала. Раптом ще втече.
— Мій буде! — шепнула подруга Ані під час перерви між танцями. — Він уже на мене клюнув, ось побачиш! Так що підсікаю. У Марини чоловік любив рибалку, то вона добре орієнтувалася у термінології.
Але Алекс несподівано запросив на «повільний» не Марину, чия черга була наступною, а саме Аню. І поки подруга кружляла в його обіймах, Марина встигла довідатися, звідки ж насправді до них занесло таке диво.
Виявилося, що чоловік, якийсь родич іменинниці. І, до речі, абсолютно вільний. Причому не «до п’ятниці», а серйозно.
— Сподобався? — запитала Марину колега по роботі. Та мовчки кивнула. — Сашко всім подобається, ще б пак!
Вдівець, викладає у школі, має власну квартиру й дорослого сина. Про такого супутника життя можна було тільки мріяти! Надійний і симпатичний! Такий не стане намагатися оселитися у жінки.
Алекс і справді не поспішав брати ініціативу у свої руки: жінки робили це замість нього. І в цьому він не бачив нічого поганого.
— Уявляєш, він узяв мій номер телефону! — захоплено прошепотіла Аня подрузі.
— Дуже добре уявляю! — несподівано різко відповіла Марина. І додала. — Бо взяв і мій! Обидві жінки визнали це несправедливістю: ну як же так — він мав обрати якусь одну! Але нічого: попереду ще був кінець банкету. Цікаво, кого ж із них він піде проводжати? І що це обов’язково станеться — були впевнені обидві. Ось тоді й з’ясується!
Та цього не сталося: Алекс раптово поїхав на таксі разом зі своєю родичкою-іменинницею. На прощання він лише блиснув усмішкою й сказав:
— Дякую, дівчата, за чудовий вечір!
І, подивившись то на одну, то на іншу, додав:
— Зідзвонимося!
Аня й Марина теж поверталися на таксі й усю дорогу мовчали: це була їхня перша серйозна сварка за весь час дружби. Анна думала, що дарма взяла із собою Марину: запрошували ж її одну! І навіщо було тягти подругу, яка вмить обернулася на суперницю? А в тому, що відтепер вони стануть суперницями, сумнівів не було: чоловік один, а їх двоє!
Марина ж міркувала: Аня ж бачила, що мені сподобався Алекс, а все одно сміялася з ним під час танцю! Навіщо? Звісно ж, щоб мені насолити!
Наступного дня подруги зателефонували одна одній, хоча не надто й хотіли: обидві прагнули дізнатися, чи не дзвонив Алекс суперниці. Не дзвонив!
Алекс озвався лише за тиждень і запропонував зустрітися. Причому зателефонував обом. Що це було і навіщо — хто його знає? Та кожна вирішила приховати це від подруги. Так мудро вирішили обидві й, вбравшись, у радісному передчутті подалися на зустріч.
Чоловік вирішив не вигадувати нічого й приніс дамам по одній троянді. Обидві несподівано прийшли вчасно й, побачивши одна одну, оторопіли:
— А ти як тут опинилася?
Вечір було зіпсовано: стало ясно, що чоловік запросив їх обох. А так учинити міг тільки не дуже розумний чоловік. Ну так, пожартував вчасно, де треба — усміхнуся, вставив відому цитату — і ось тобі розмова!
А зараз навіщо було кликати їх обох? Невже не зміг вибрати між подругами? Це було малоймовірно: жінки навіть зовні були абсолютно різними! Можливо хотів їх посварити, але навіщо? Перевірити, як вони поводитимуться одна з одною й обрати більш порядну? Про це доводилося тільки здогадуватися.
Подругам стало соромно — і за себе, і за Алекса: невже через таку дрібницю вони ледь не посварилися? А чоловік поводився, ніби нічого не сталося — може, у нього є якийсь діагноз, а вони не в курсі? Він простягнув жінкам по квітці й, усміхаючись, спитав:
— Ну що, куди рушимо, дівчатка?
Першою не витримала Аня:
— Здається, ви вже достатньо зрушили!
А потім, помовчавши, сказала подрузі слова, зовсім не зрозумілі чоловіку:
— Дарую — підсікай! Ця риба твоя!
— Почекай, і я з тобою! — озвалася Маринка після секунди паузи й додала:
— Навіщо мені така риба? Та й сьогодні, здається, не четвер!
— Я чогось не знаю? — поцікавився їхній спільний кавалер, усміхаючись й дивлячись на подруг.
І спробував пожартувати:
— Рибки захотілося? Фосфору бракує?
— Фосфору — хоч відсипай! — відрубала Марина. — Нормальні чоловіки перевелися!
І подруги, сунувши назад приголомшеному чоловікові його троянди, пішли.
А Марина сказала:
— Напевно, треба на першому побаченні вимагати від них довідку від лікаря.
— На першому — пізно! — відповіла Анна. — Хай подають заздалегідь!
Як же добре, що в тебе є подруга, яка розуміє тебе з пів слова…
