Оксана стояла в переповненому автобусі, притиснута до вікна, як сардина в банці. Ранок у Києві був типовим для буднього дня: люди поспішали на роботу, студенти – до університетів, а пенсіонери – на ринки.
Автобус їхав повільно, хитаючись на вибоїнах вулиці Хрещатик, і повітря всередині було густе від запаху поту, парфумів і вчорашнього дощу.
Оксана, молода жінка років двадцяти п’яти, з довгим каштановим волоссям, зібраним у хвіст, трималася за поручень однією рукою, а іншою притискала сумку до себе. Вона працювала менеджеркою в маленькій IT-компанії і звикла до таких поїздок, але сьогодні щось було не так.
“Чому саме сьогодні? – подумала вона. – Чому здається, що кожен намагається мене зачепити?”
Вона подумала, що то випадково – автобус хитнувся на повороті. Але потім відчула, як чиясь рука ковзнула по її спині. Оксана озирнулася, але навколо були тільки байдужі обличчя: чоловік у костюмі з навушниками, бабуся з кошиком, група підлітків, що сміялися над якимось мемом у телефонах.
Ніхто не дивився на неї. Вона стиснула губи і спробувала відсунутися, але куди? Автобус був забитий вщент.
“Вибачте, – пробурмотіла вона, намагаючись протиснутися ближче до дверей. – Можна пройти?”
Ніхто не відреагував. Замість того, вона відчула ще один дотик – цього разу до плеча.
Серце забилося швидше. “Це не випадково, – подумала Оксана. – Хтось навмисно мене чіпає.”
Вона згадала всі ті історії, які чула від подруг: про осіб, які користуються натовпом. “Треба вийти на наступній зупинці,” – вирішила вона.
Але автобус повільно повз, і зупинка здавалися вічністю. “Гей, панночко, не штовхайся!” – раптом гаркнув чоловік позаду неї.
Він був високий, з сивою бородою, і тримав у руках пакет з продуктами. Оксана здригнулася.
“Я не штовхаюся, – відповіла вона тихо, але твердо. – Це ви мене штовхаєте.”
“Та ну, в автобусі всі штовхаються! – засміявся він. – Розслабся, красуне. Життя коротке, щоб так нервувати.”
Оксана відвернулася, відчуваючи, як щоки горять. “Красуне? Серйозно? – подумала вона. – Це ж не комплімент, це нахабство.”
Вона спробувала зосередитися на пейзажі за вікном: дерева в парку Шевченка, люди, що поспішали по тротуарах, кав’ярні, де пари пили ранкову каву.
“Приберіть руку! – вигукнула Оксана голосніше, ніж планувала. – Що ви собі дозволяєте?”
Навколо запала тиша. Кілька людей озирнулися. Підлітки замовкли, а бабуся з кошиком похитала головою.
“Що таке? – запитав чоловік з бородою, піднімаючи брови. – Я нічого не роблю. Це, мабуть, хтось інший.”
“Хтось інший? – перепитала Оксана, її голос тремтів від гніву. – Ви всі тут стоїте, як ні в чому не бувало, а я відчуваю, як мене чіпають! Це не нормально!”
Одна з підлітків, дівчина з рожевим волоссям, хихикнула. “Може, тобі здається? – сказала вона. – Автобус трясе, от і все.”
“Здається? – обурилася Оксана. – Ану, спробуй постояти тут, і подивися, чи здасться тобі!”
Дівчина закотила очі. “Та ладно, не заводься. Ми ж не в метро в годину пік.”
Але Оксана не заспокоювалася. Вона штовхнулася вперед, намагаючись дістатися до дверей. “Вибачте, пропустіть!” – крикнула вона.
Хтось буркнув: “Куди преш, як танк?” Але нарешті автобус зупинився на Майдані Незалежності. Двері відчинилися з шипінням, і Оксана вискочила назовні, вдихаючи свіже повітря.
Серце калатало, ноги тремтіли. Вона відійшла на кілька кроків від автобуса, озирнулася – і аж ахнула.
Позаду неї, на спині, чіплялася… мавпа. Маленька, пухнаста мавпочка з великими очима, одягнена в крихітний жилет. Вона трималася за її светр лапками і жувала банан, який, мабуть, витягла з чиєїсь сумки. Оксана застигла, не вірячи своїм очам.
“Що… як…?” – прошепотіла вона.
Автобус від’їхав, і люди всередині сміялися, показуючи на неї пальцями. А мавпочка, ніби нічого не сталося, стрибнула на землю і почала бігати навколо Оксани, видаючи кумедні звуки.
”
О Боже, звідки ти взялася? – вигукнула Оксана, намагаючись зловити тварину. – Це ж не може бути!”
Але мавпочка ухилилася і стрибнула назад на її плече. Оксана розгублено озирнулася. Навколо почали збиратися люди: туристи з фотоапаратами, вуличні торговці, перехожі.
“Гей, панянко, це ваша мавпа? – запитав хлопець у кепці, що продавав сувеніри. – Вона така мила!”
“Ні, не моя! – відповіла Оксана, намагаючись струсити тварину. – Вона… вона була в автобусі! Я думала, мене чіпають люди, а це… це вона!”
Хлопець засміявся. “В автобусі? Як вона туди потрапила? Може, втекла з цирку?”
Оксана згадала: вчора в новинах говорили про те, що з київського зоопарку втекли кілька тварин через несправність вольєрів.
“Мавпа… – прошепотіла вона. – Так, мабуть, з зоопарку!”
Вона дістала телефон і набрала номер подруги, Мар’яни. “Мар’яно, ти не повіриш! – вигукнула Оксана, коли подруга відповіла. – Я в автобусі думала, що мене хтось зачіпає, а виявилося, що на мені сиділа мавпа!”
“Що? Мавпа? – перепитала Мар’яна, сміючись. – Оксана, ти що, жартуєш? Де ти зараз?”
“На Майдані! Вона все ще тут, бігає навколо. Що мені робити?”
“Викликай поліцію або зоозахисників! – порадила Мар’яна. – Або почекай, я зараз приїду. Це ж сенсація!”
Оксана поклала телефон і подивилася на мавпочку, яка тепер сиділа на бордюрі і чистила банан. “Ти мене налякала, маленька бешкетнице, – сказала вона лагідно. – Але ти така кумедна.”
Раптом підбігла жінка середніх років, з сумкою через плече. “Ой, це моя Міка! – вигукнула вона. – Дякую, що знайшли її! Вона втекла з дому сьогодні вранці.”
“Ваша? – здивувалася Оксана. – Але як вона опинилася в автобусі?”
Жінка зітхнула. “Я живу біля зупинки, і Міка любить стрибати по деревах. Мабуть, залізла в автобус через відкрите вікно. Вона ручна, з цирку, але тепер на пенсії. Вибачте, якщо налякала вас.”
“Налякала? – засміялася Оксана. – Я думала..! Уявляєте, весь автобус, а я кричу на людей!”
Жінка посміхнулася. “Давайте я вас почастую кавою за клопіт. Мене звати Ірина.”
Так почалася несподівана пригода. Оксана та Ірина сіли в найближчій кав’ярні на Майдані. Міка сиділа на плечі Ірини, жуючи печиво. “Розкажіть про себе, – попросила Ірина. – Ви така молода і смілива.”
Оксана розповіла про свою роботу, про те, як переїхала до Києва з маленького містечка на Західній Україні. “Я завжди не любила громадський транспорті, – зізналася вона.
“Розумію, – кивнула Ірина. – Я сама була артисткою в цирку, з мавпами працювала. Міка – моя улюблениця. Вона розумна, як дитина. Ось, подивіться, що вона вміє.”
Ірина дала команду, і Міка зробила сальто на столі. Оксана аплодувала. “Неймовірно! – вигукнула вона. – А ви досі в цирку?”
“Ні, тепер на пенсії, – відповіла Ірина. – Але іноді виступаю на дитячих святах. А ви? Чим займаєтеся?”
Розмова затягнулася. Оксана забула про роботу, про автобус. Вони говорили про життя, про мрії. “Знаєте, – сказала Оксана, – сьогоднішній день навчив мене не поспішати з висновками. Я думала, люди погані, а виявилося – мавпа!”
Ірина засміялася. “Життя повне сюрпризів. Ось, візьміть мою візитку. Якщо захочете, приходьте на мій наступний виступ.”
Оксана повернулася додому ввечері, все ще сміючись над подією. Вона розповіла батькам по телефону. “Мамо, ти не уявляєш! – вигукнула вона. – Мавпа в автобусі!”
“Доню, ти жартуєш? – здивувалася мама. – Будь обережна в тому Києві!”
Але Оксана вже планувала нову зустріч з Іриною. Хто знає, може, це початок нової дружби? Або навіть пригоди з мавпами.
Наталія Веселка
