Це був звичайний вечір вівторка, поки Галина Петрівна не вирішила «скинути маски». Сергій сидів на кухні, стискаючи в руках чашку вже холодного чаю.
Слова тещі все ще відлунювали в голові, як удари церковного дзвона: «Ти тут ніхто, Сергію, і житимеш за моїми правилами, або не житимеш тут взагалі».
Півтори години тому все почалося з дрібниці — немитої сковорідки. Але тепер Сергій розумів: це була лише іскра.
Галина Петрівна стояла в дверях, схрестивши руки. Її погляд міг би розрізати бетон.
— Ти думав, що якщо одружився з моєю донькою, то автоматично отримав право на мій спокій? — почала вона низьким, тремтячим від удаваного гніву голосом.
— Галино Петрівно, я просто не встиг помити посуд перед роботою. До чого тут «право на спокій»? Я працюю на двох роботах, щоб ми могли закрити іпотеку за цю квартиру! — відповів Сергій, намагаючись тримати голос рівним.
— Іпотеку? — жінка видала короткий, сухий смішок. — Ця квартира оформлена на мене. Ти вкладаєш гроші в стіни, які ніколи не будуть твоїми. Ти — квартирант із підвищеними привілеями, не більше.
Сергій відчув, як у скронях почало пульсувати.
— Тобто як це? Ми ж домовлялися з Оленою, що це наше спільне майбутнє! Ви самі казали, що допоможете молодій сім’ї!
— Казала, щоб ви швидше з’їхали від твоїх батьків-невдах! — вигукнула теща, зробивши крок уперед. — А тепер слухай сюди, «господарю». Відсьогодні твій кабінет стає моєю гардеробною. Твої інструменти з балкона лежать у сміттєвому баку. А якщо Оленка дізнається про твої претензії — я зроблю так, що вона обере маму. Вона завжди обирає маму.
Сергій підхопився зі стільця. Стільчик з гуркотом відлетів до стіни.
— Ви зараз серйозно? Ви викинули мої речі? Там був перфоратор мого батька! Це ж просто підло!
— Підло — це прийти в чужий дім і вважати себе левом, будучи общипаним горобцем! — Галина Петрівна не відступала. — Ти нуль, Сергію. Ти прийшов сюди з однією валізою і амбіціями міністра. А на ділі — ти просто додаток до моєї доньки.
— Ваша донька кохає мене! — вигукнув він. — І вона жахнеться, коли почує, що ви зараз верзете! Ви ж маніпуляторка! Ви руйнуєте наше життя просто заради втіхи!
— Я руйную? Я створюю порядок! — вона перейшла на крик, але без жодного лихого слова, що робило її мову ще гострішою.
— Ти не здатен забезпечити їй той рівень, до якого вона звикла. Ти — баласт. І я цей баласт відчеплю. Або ти стаєш шовковим, виконуєш кожну мою вказівку і мовчиш про документи на квартиру, або завтра твої речі будуть біля під’їзду.
— Ви не маєте права!
— Право має той, у кого печатка в паспорті про власність, а не той, хто вміє гарно обіцяти! — Галина Петрівна підійшла впритул, її очі горіли холодним вогнем.
— Олена вже вірить, що гроші на перший внесок дала тільки я. Я так їй сказала. І знаєш що? Вона мені повірила. Бо хто ти такий проти рідної матері?
Сергій відчував, як земля йде з-під ніг. Це був не просто сімейний скандал — це був ретельно спланований переворот.
— Ви — страшна людина, Галино Петрівно. Ви готові зробити власну доньку нещасною, аби тільки відчути владу. Ви не матір, ви — наглядач у тюрмі, яку самі побудували!
— Називай як хочеш, — холодно відрізала вона. — Але пам’ятай: вечеря о сьомій. І щоб я більше не бачила твого незадоволеного обличчя. Ти тепер будеш вдячним. Дуже вдячним за кожен ковток повітря в цьому домі.
Вона розвернулася і вийшла, залишивши по собі аромат дорогих парфумів і гіркий присмак поразки.
Сергій залишився наодинці зі своїм чаєм, який тепер здавався йому отрутою. В голові крутилася лише одна думка: або він знайде спосіб викрити цю гру, або його життя перетвориться на повільний кошмар під наглядом «турботливої» тещі.
Сергій стояв біля вікна, спостерігаючи, як краплі дощу повільно стікають по склу. Слова тещі про те, що Олена вже «оброблена» і вірить у мамині гроші, пекли гірше за окроп.
Але Галина Петрівна припустилася однієї помилки: вона вважала Сергія занадто слабким, щоб перевіряти факти.
Через дві години додому повернулася Олена. Її вигляд був стомленим, а погляд — уникаючим.
— Оленко, нам треба поговорити. Прямо зараз, — Сергій зустрів її в коридорі, ігноруючи силует тещі, що маячив у глибині вітальні.
— Сергію, не починай, будь ласка… Мама сказала, що ти знову незадоволений тим, як оформлені папери на квартиру. Тобі мало того, що ми тут живемо? — голос дружини тремтів від роздратування.
— «Ми» тут живемо? Олено, твоя мати щойно заявила мені, що я тут ніхто! Вона викинула мої речі! Вона сказала, що ти віриш, ніби вона внесла всі гроші за іпотеку. Це правда? Ти справді забула про мої заощадження, про продаж машини, про мої нічні зміни?
З вітальні випливла Галина Петрівна, тримаючи в руках келих.
— Оленочко, бачиш? Він знову маніпулює твоїми почуттями. Хоче виставити маму монстром, аби привласнити частину майна. Ти ж знаєш, хто насправді допомагав нам з першим внеском.
— Мамо, я… я пам’ятаю, ти казала, що твої акції вистрілили… — невпевнено промовила Олена.
— Акції? — Сергій ледь не розсміявся від обурення. — Галино Петрівно, ви геніальна актриса! Які акції? Ті, що ви програли в лотерею п’ять років тому?
— Як ти смієш підвищувати тон у моєму домі! — вигукнула теща, її обличчя вмить почервоніло. — Олено, вижени його! Він ображає твою матір! Він зазіхає на наш спокій!
Сергій дістав із кишені телефон і поклав його на стіл.
— Олено, подивись сюди. Це виписки з мого банківського рахунку за останні три роки. Кожен переказ на рахунок твоєї матері підписаний: «на іпотеку». Ось квитанція про продаж мого авто — сума пішла прямо їй на картку наступного дня. А тепер головне…
Він відкрив аудіозапис. З динаміка почувся голос Галини Петрівни, записаний дві години тому: «Ти — квартирант із підвищеними привілеями… Я зроблю так, що вона обере маму… Вона вже вірить, що гроші дала тільки я…»
У кімнаті запала така тиша, що було чути цокання годинника в сусідній кімнаті. Олена блідла на очах, переводячи погляд з телефону на матір.
— Мамо… це твій голос? — прошепотіла вона. — Ти сказала мені, що Сергій витратив свої гроші на якісь борги, про які я не знала… Ти сказала, що він хоче нас кинути!
— Оленко, це вирвано з контексту! Він спеціально мене спровокував! — Галина Петрівна вже не кричала, її голос став солодким і вкрадливим.
— Я хотіла як краще! Я хотіла убезпечити тебе від розлучення! Чоловіки приходять і йдуть, а мати — одна!
— Ти хотіла убезпечити мене? — Олена раптом випрямилася, її очі наповнилися сльозами гніву. — Ти хотіла зробити мене самотньою, як ти сама! Ти брехала мені про чоловіка, якого я кохаю, щоб я залежала тільки від тебе?
— Ти невдячне дівчисько! — спалахнула теща, зрозумівши, що маска сповзла остаточно. — Я дала тобі все! А цей пройдисвіт…
— Цей «пройдисвіт», — перебив її Сергій, — завтра йде до юриста. Олено, я не збираюся жити в «тюрмі» твоєї мами. Я забираю свої гроші через суд, або ми продаємо цю квартиру і купуємо своє, де не буде жодної Галини Петрівни.
— Ви нічого не отримаєте! Квартира на мені! — верещала теща, тупаючи ногами. — Геть звідси обоє, якщо такі розумні! Ідіть на вокзал!
— Ми підемо, мамо, — спокійно сказала Олена, беручи Сергія за руку. — Але ти залишишся тут зовсім одна. У своїй великій, порожній квартирі, де немає нічого, крім твоєї злості. І не дзвони мені. Більше ніколи.
Коли двері за подружжям зачинилися, Галина Петрівна залишилася стояти посеред кухні. Вона дивилася на немиту сковорідку, з якої все почалося.
Вперше в житті вона отримала ту владу, якої так прагнула — повну, абсолютну… і абсолютно нікому не потрібну.
Минуло три місяці. Сергій та Олена зняли невелику однокімнатну квартиру на іншому кінці міста. Грошей було впритул, адже судовий процес щодо повернення внесків за «мамину» квартиру лише розпочався, але дихалося їм легше, ніж будь-коли.
Проте Галина Петрівна не з тих жінок, що тихо в’януть біля вікна. Вона розробила план «Повернення блудної доньки», який мав на меті знищити репутацію Сергія раз і назавжди.
Одного вечора, коли Сергій затримався на роботі, у двері їхньої орендованої квартири наполегливо подзвонили. На порозі стояла Галина Петрівна — заплакана, з тремтячими руками та великим конвертом.
— Оленко, дитино, пусти… Я прийшла покаятися. Я була неправа, старість мабуть розум затьмарила, — її голос був схожий на солодкий сироп, змішаний з отрутою.
Олена вагалася
— Заходьте, мамо. Але Сергія ще немає.
— Саме тому я і прийшла! — Галина витерла хустинкою суху щоку. — Я дізналася щось страшне. Оленко, твій Сергій… він не той, за кого себе видає. Ось, подивись!
Вона висипала на стіл роздруковані скриншоти переписки Сергія з якоюсь «Мариною». Текст був однозначним: обіцянки зустрітися, плани на майбутнє та скарги на «дружину, яка нічого не розуміє».
— Це підробка! — вигукнула Олена, відчуваючи, як серце провалюється в п’яти. — Сергій не міг!
— Дитино, я найняла людей, щоб перевірити його, перш ніж віддати вам гроші за іпотеку. Я хотіла переконатися, що він надійний. А він? Поки ти на роботі, він з цією… Мариною по кав’ярнях ховається!
Саме в цей момент клацнув замок. Сергій зайшов до кухні, втомлений, але з усмішкою, яка вмить згасла при виді тещі.
— Знову ви? Що цього разу? Забули сказати, що я інопланетянин? — кинув він, розв’язуючи краватку.
— Сергію, що це? — Олена тицьнула йому під ніс папірці. Її очі були повні болю.
Сергій пробіг очима по тексту. Його обличчя стало кам’яним.
— Галино Петрівно, ви перевершили саму себе. Фотошоп чи просто знайшли когось із моїм іменем у соцмережах?
— Не виправдовуйся, зраднику! — заверещала теща, знову входячи в роль жертви. — Оленко, збирай речі! Ми їдемо додому! Квартира чекає, я вже все переоформила на тебе, тільки розлучися з цим альфонсом!
— Олено, подивись на дату на цих «скриншотах», — спокійно сказав Сергій, підходячи до дружини. — Тут написано «14 жовтня, 14:30». Згадай, де я був у цей час?
Олена насупилася.
— Ти… ти був зі мною в лікарні на УЗД. Ми чекали в черзі дві години.
— Саме так. Я тримав тебе за руку, поки цей «Сергій» нібито листувався з Мариною. — Він повернувся до тещі. — Ви навіть не спромоглися звірити графік, Галино Петрівно. Ви так поспішали нас розлучити, що припустилися дитячої помилки.
Галина Петрівна зблідла. Її губи затремтіли, але не від жалю, а від люті, що план провалився.
— Та хто тобі повірить! Ти звичайний невдаха! Олена все одно повернеться до мене, бо я — це стабільність, а ти — це знімна халупа!
— Мамо, досить, — голос Олени був холодним, як лід. — Ви щойно вбили в мені останню краплю дочки. Ви принесли бруд у мій дім. Ви намагалися очорнити людину, яка єдина була зі мною чесною.
— Олено, я ж для тебе…
— Для себе! Ви робите все тільки для себе! — Олена підійшла до дверей і відчинила їх навстіж. — Йдіть. І цього разу я змінюю номер телефону. А повістку до суду щодо моїх грошей отримаєте в понеділок. Я буду свідчити проти вас.
Галина Петрівна стояла, хапаючи ротом повітря, як риба на березі.
— Ти пошкодуєш! Ти приповзеш на колінах, коли він тебе покине! — вигукнула вона вже з під’їзду.
Сергій зачинив двері й повернув замок на два оберти. Олена притулилася до нього, тремтячи від пережитого стресу.
— Вона ніколи не зупиниться, правда? — тихо запитала вона.
— Можливо, — відповів Сергій, обіймаючи її. — Але тепер ми знаємо її правила гри. І ми більше не граємо. Ми будуємо свій світ, де її немає.
Через рік Сергій та Олена відсвяткували новосілля у власній невеликій квартирі, купленій за повернуті через суд гроші та нову іпотеку.
Галина Петрівна пробувала дзвонити з різних номерів, надсилати «прощальні» листи та навіть імітувати хворобу, але Олена була непохитною. Вона нарешті зрозуміла: іноді, щоб врятувати свою сім’ю, потрібно назавжди закрити двері перед тими, хто називає себе «рідними», але діє як ворог.
Тетяна Макаренко
