— У кафе з дівками? — Марина застигла в дверях, стиснувши в руках кухонний рушник так, ніби це був прапор капітуляції. — Мамо, ти жартуєш? Тобі шістдесят п’ять! Які «дівки»? Які кафе?
Тетяна спокійно поправила на плечі яскраву шовкову хустку і глянула на себе в дзеркало. Вона виглядала чудово: легка помада, випрямлена спина і вогник в очах, якого дочка не бачила вже років десять.
— Звичайні дівки, Марино. Люда з бухгалтерії та Софія з сусіднього під’їзду. Ми йдемо пити лате і їсти тістечка з маракуєю. І ще називається бабусею… Соромно тобі вже має бути за такі слова.
— Мені соромно?! — голос Марини злетів на октаву вище. — Це мені має бути соромно, що моя мати замість того, щоб посидіти з онуком, поки я закрию квартальний звіт, біжить на побачення з подружками? Ти подивися на себе!
Спідниця вище колін, парфуми на весь коридор. Сусіди що скажуть? «Дивіться, он Тетяна Степанівна на старість з глузду з’їхала»?
Тетяна повільно обернулася. Її голос був тихим, але в ньому бриніла сталь:
— За що соромно, доню? За те, що я нарешті купила собі сукню, яка мені подобається? Чи за те, що я не хочу провести залишок життя, витираючи пил з твоїх підвіконь?
— Та при чому тут пил! — закричала Марина, загороджуючи прохід. — Є поняття обов’язку! Ти — бабуся. Твоє місце — тут, з родиною. Хто зварить суп? Хто забере малого з гуртка? Я розраховувала на тебе!
— Ти розраховувала на безкоштовну хатню робітницю, — відрізала Тетяна. — Ти думаєш, у 65 років жінки вже старі? Що ми стаємо прозорими і в нас зникають бажання? Це я від твоїх претензій скоро постарію, бо ти бачиш у мені лише зручний додаток до своєї плити.
— Це егоїзм! — Марина тупнула ногою. — Справжній, чистий егоїзм. Батько б цього не схвалив. Він завжди казав, що сім’я — це самопожертва.
— Твій батько сорок років не знав, де в цьому домі лежать його шкарпетки, — Тетяна зробила крок вперед, змушуючи дочку потіснитися. — І я принесла достатньо жертв на вівтар вашого комфорту. Тепер я хочу просто кави. Не розчинної з банки, поки малий спить, а справжньої, у гарному горнятку.
— Ти нікуди не підеш! — Марина розставила руки. — Я не встигаю, розумієш? У мене дедлайн, у мене голова розколюється! Ти не можеш просто так піти, коли ти мені потрібна!
— Я можу, — Тетяна взяла сумочку. — І я піду. Бо якщо я не навчу тебе поважати мій час зараз, то через десять років я буду сидіти в цьому ж коридорі й чекати дозволу вийти на балкон. Давай іди назад і дай мені пройти.
— Отак, значить? — очі Марини наповнилися слізьми образи. — Тобі тістечка дорожчі за рідну дочку? Ти просто кидаєш мене напризволяще?
— Я кидаю тебе в реальність, де дорослі люди самі планують свій графік, — Тетяна ніжно, але впевнено відсторонила дочку з дороги. — Суп у холодильнику. Онука забереш сама — прогулянка на свіжому повітрі тобі не завадить. І не дзвони мені кожні п’ять хвилин запитати, де сіль. Сіль — на місці. Я — теж на своєму місці. У своєму житті.
Вона відчинила двері й відчула свіжий подих весняного вітру. На порозі вона на мить зупинилася і додала:
— І знаєш що? Купи собі теж яскраву хустку. Може, тоді ти зрозумієш, що 65 — це не вирок, а лише початок другого акту. Бувай!
Двері зачинилися, залишивши Марину в тиші квартири, де вперше за довгі роки панував не запах борщу, а ледь відчутний аромат дорогих парфумів і свободи.
Кава з присмаком свободи
Дзвіночок над дверима кондитерської «Монпасьє» весело задзеленчав, сповіщаючи про нову гостю. Тетяна вже сиділа біля вікна, насолоджуючись виглядом вечірнього міста. Перед нею стояло горнятко з високою пінкою та витончене тістечко, прикрашене золотистою крихтою.
— Ну що, дівчата, — усміхнулася Софія, поправляючи окуляри в стильній оправі. — Наша Таня сьогодні — справжня революціонерка. Як там тил? Не взяли в облогу?
— Тил залишився здивованим, — відгукнулася Тетяна, роблячи перший ковток. — Марина досі впевнена, що після шістдесяти жінка має перетворитися на безсловесну функцію з приготування голубців.
— О, знайома пісня! — вигукнула Люда, енергійно розмішуючи цукор. — Мій син минулого тижня заявив: «Мамо, навіщо тобі ті курси італійської? Краще б пішла на аквааеробіку для суглобів». Я йому й відповіла: «Для суглобів мені корисно буде дати тобі під потилицю, якщо не припиниш вказувати, як мені розважатися».
Жінки вибухнули сміхом, але раптом двері кафе знову відчинилися. На порозі стояла Марина. Вона виглядала розгубленою: волосся трохи розкуйовджене, куртка застебнута не на той ґудзик, а в руках — дитячий рюкзак.
— О, дивіться, — прошепотіла Люда, — делегація з вимогою капітуляції прибула.
Марина повільно підійшла до столика. Тетяна спокійно підняла погляд, не виказуючи жодного хвилювання.
— Мамо… — почала Марина, але запнулася, побачивши трьох усміхнених жінок, які виглядали куди щасливішими, ніж вона сама після робочого дня.
— Сідай, доню, — Тетяна відсунула вільний стілець. — Тільки якщо ти прийшла розповідати про квартальний звіт або про те, що дитина не хоче їсти броколі — то краще відразу йди додому. Тут у нас зона, вільна від побутового гніту.
Марина мовчки сіла. Вона озирнулася навколо: тепле світло ламп, запах кориці, тиха музика. Це було так несхоже на її захаращену іграшками кухню.
— Я… я заїхала за малим, — тихо сказала вона. — І зрозуміла, що забула ключі від його шафки в садочку. Потім я хотіла тобі подзвонити й нагримати, що через тебе все шкереберть… А потім побачила тебе у вікно.
— І що побачила? — примружилася Тетяна.
— Побачила жінку, — Марина зітхнула, і її плечі нарешті опустилися. — Не «бабусю», не «маму», а просто красиву жінку, яка п’є каву. Мені стало… завидно. Соромно, але завидно.
Софія підсунула Марині меню:
— Обирай, дитино. Тут є шоколадний фондан, який лікує будь-яку депресію і навіть квартальні звіти.
— Мамо, вибач мені, — Марина накрила руку Тетяни своєю. — Я просто так звикла, що ти — мій надійний берег, що зовсім забула: берег теж хоче іноді бути океаном.
— Океаном — це добре, — засміялася Тетяна. — Тільки дивися, щоб тебе не змило моєю хвилею свободи. Офіціанте! Ще одне лате і найбільший десерт для цієї втомленої дівчини.
Вечір тривав. Сварка, що почалася в тісному коридорі, розчинилася в ароматі ванілі. Марина вперше за довгий час не дивилася на годинник. Вона слухала, як Люда розповідає про італійські дієслова, а Софія — про плани записатися на танго. І раптом вона зрозуміла: шістдесят п’ять — це зовсім не фініш. Це просто час, коли кава стає смачнішою, бо ти нарешті знаєш їй ціну.
Це був би класичний фінал для старого роману, але життя Тетяни Степанівни зробило крутий віраж саме тоді, коли вона зрозуміла: «справжня бабуся» — це не та, що розчиняється в онуках, а та, яка вчить їх любити життя на власному прикладі.
Нова роль Тетяни Степанівни
Минув тиждень. Марина, заходячи ввечері до матері, очікувала побачити звичну картину: Тетяну в фартусі, що ліпить вареники під серіал. Але на кухні було порожньо. З вітальні доносився дивний шум, схожий на звуки джунглів і… дитячий регіт.
Марина зазирнула в кімнату і остовпіла. Посеред підлоги був споруджений справжній намет із індійських шовкових хусток Тетяни — тих самих, дорогих.
Шестирічний Артемко у масці тигра полював на «здобич», а бабуся… Тетяна Степанівна сиділа в наметі в навушниках, малюючи щось у блокноті, і лише іноді підігравала малому:
— Тигре, обережно! За три кроки від тебе — отруйні змії з моїх намист!
— Мамо! — вигукнула Марина, сплеснувши руками. — Що тут коїться? Ти подивися на свої хустки! Вони ж пом’яті! І чому дитина не в ліжку? Вже восьма вечора!
Тетяна спокійно зняла навушники й подивилася на дочку.
— А я якраз зрозуміла, Марино, що пора зупинятися. Пора ставати справжньою бабусею.
— Ну нарешті! — з полегшенням видихнула Марина. — То завтра ти зможеш запекти качку і посидіти з ним спокійно, поки я буду в перукарні?
— Ти не зрозуміла, — Тетяна вийшла з намету, граційно переступивши через іграшкову залізницю. — Бути справжньою бабусею — це не означає бути нянькою чи кухаркою. Це означає бути тою людиною, з якою онуку цікавіше, ніж з планшетом. Я більше не буду «зупинкою для перетримки». Я буду його провідником у світ.
— Тобто качки не буде? — розчаровано запитала Марина.
— Качку замовимо з ресторану, — відрізала Тетяна. — А завтра ми з Артемом йдемо в планетарій, а потім — у ту саму кондитерську. Він має знати, що жінка в будь-якому віці — це особистість, а не автоматична роздача пиріжків.
— Ти знову за своє? — Марина почала злитися. — Це ж просто дитина! Йому потрібен режим і нормальна їжа, а не твої філософські походи!
— Йому потрібна щаслива бабуся, а не загнана конячка, яка бурчить на всіх через утому! — голос Тетяни знову налився тією самою впевненістю.
— Я зупинилася, Марино. Зупинилася бігти за твоїми вимогами. Тепер я просто живу. І Артемкові це подобається куди більше. Скажи, малий?
— Бабуся — капітан піратів! — прокричав Артемко, вистрибуючи з-під хусток. — Вона дозволила мені малювати на шпалерах… але тільки на тих, що за шафою!
Марина закрила обличчя руками:
— Ти його зіпсуєш. Ти просто перетворюєшся на дитину! Соромно має бути…
— Соромно — це бути нудною в шістдесят п’ять, — Тетяна підійшла до дочки й м’яко обійняла її. — Перестань воювати зі мною. Я нарешті знайшла баланс. Я люблю вас, але я більше не буду «зручною». Я буду справжньою. Живою. А тепер іди пити чай, ми з «тигром» якраз збиралися ділити здобич — шоколадні цукерки.
Марина подивилася на намет, на сяючі очі сина і на маму, яка виглядала молодшою за неї саму. Вона раптом зрозуміла, що ця «нова» бабуся — набагато краща за ту, що мовчки мила посуд.
— Можна і мені до вашого намету? — тихо запитала Марина.
— Тільки якщо здаси зброю — свій телефон і список справ, — підморгнула Тетяна.
Цього вечора в домі вперше не було сварок. Була лише кава, цукерки та велика бабусина таємниця: життя прекрасне, якщо не боятися бути собою.
Олеся Срібна
