Оксана сиділа на кухні свого маленького двокімнатного квартири в Києві, дивлячись, як чай у чашці повільно остигає. За вікном лив дощ, а в голові крутилася одна думка: «І гість, і риба на третій день смердять однаково».
Вона посміхнулася гірко. Ця народна мудрість, яку бабуся повторювала ще в дитинстві, тепер звучала в її житті як вирок. Бо саме на третій день перебування її сестри Лілі з чоловіком і двома дітьми в квартирі Оксани все пішло шкереберть.
Все почалося місяць тому. Лілі подзвонила ввечері, голос тремтів.
— Оксано, сестричко, ми в біді. У нас у Львові ремонт у будинку, вода залила всю квартиру. Нам ніде жити два тижні, може три. Можна до тебе? Ти ж одна, місця вистачить. Ми тихенько, не заважатимемо.
Оксана тоді не вагалася ні секунди.
— Звичайно, приїжджайте! У мене диван розкладається, дітям надувний матрац постелю. Я рада буду! Давно не бачилися.
— Ти моя рятівниця! — зраділа Лілі. — Ми завтра ж і вирушимо.
Наступного дня вони приїхали: Лілі, її чоловік Богдан, дев’ятирічний Максимко і шестирічна Соломійка. З валізою, сумками, пакетами з продуктами «щоб не їсти твоє» і великим акваріумом із золотою рибкою, бо «дітям без рибки стрес».
— Оксано, ти ангел! — Лілі обійняла сестру на порозі. — Ми тобі все відшкодуємо, чесне слово.
— Та які там відшкодування, — відмахнулася Оксана. — Головне, щоб ви були в безпеці. Проходьте, роззувайтеся.
Перші два дні були майже ідилією. Оксана приходила з роботи, а на кухні вже пахло борщем — Лілі готувала. Діти бігали, сміялися, Богдан лагодив кран у ванній, який Оксана вже рік збиралася полагодити.
— Бачиш, — казав Богдан, посміхаючись, — я ж рукастий. Тобі одній важко все тягнути.
— Дякую, Богданчику, — щиро раділа Оксана. — Ви мене просто рятуєте.
Вони вечеряли разом, розмовляли до півночі. Лілі розповідала про Львів, про школу дітей, про те, як Богдан нарешті отримав підвищення. Оксана — про свою роботу в банку, про самотність, про те, як іноді сумує за родиною.
— Ти ж у нас золота, — гладила її по руці Лілі. — Знайдеш собі хорошого чоловіка, ще й нам заздрити будемо.
Другий день минув так само тепло. Оксана навіть взяла відгул, щоб повести всіх у парк. Соломійка тягнула її за руку:
— Тьотю Оксано, ти найкраща тьотя на світі! Можна я в тебе залишуся назавжди?
— Можна, сонечко, — сміялася Оксана. — Завжди рада.
Але вже ввечері третього дня щось змінилося. Оксана повернулася з роботи втомлена — звітність, начальник кричав.
Відкриває двері — в коридорі розкидані дитячі іграшки, на кухні гора немитого посуду, телевізор гримить на повну. Лілі лежить на дивані з телефоном, Богдан дрімає в кріслі, діти кричать у кімнаті.
— Привіт, — тихо сказала Оксана.
— О, привіт, — відгукнулася Лілі, не відриваючись від екрану. — Ми сьогодні піцу замовили, тобі шматок залишили в холодильнику.
Оксана зайшла на кухню, відкрила холодильник — порожньо, тільки один шматок піци, холодний і затверділий.
— Дякую, — пробурмотіла вона і пішла мити посуд.
Коли лягала спати (їй довелося віддати свою спальню гостям, а самій спати на розкладному кріслі в вітальні), почула, як Лілі шепотіла Богданові:
— Слухай, а може ми тут подовше побудемо? Ремонт же не так швидко закінчиться. А в Оксани місця вистачає, і продукти дешевші, ніж у нас.
— Та можна спробувати, — відповів Богдан. — Вона ж не вижене.
Оксана завмерла за дверима. Серце стиснулося.
На четвертий день усе стало ще гірше. Оксана прокинулася о шостій, щоб тихо зібратися на роботу, — а в кухні вже гамір.
Богдан варив каву, діти вимагали сніданку, Лілі кричала:
— Максиме, не чіпай тьотину косметику! Соломійко, не малюй на шпалерах!
Оксана вийшла — на столі розкидані її документи, хтось пролив йогурт на її робочий ноутбук.
— Вибач, — знизала плечима Лілі. — Діти. Ти ж розумієш.
— Розумію, — кивнула Оксана, витираючи ноутбук рукавом. — Нічого, висохне.
На роботі вона весь день не могла зосередитися. Подрузі Ользі поскаржилася в обід:
— Оль, я думала, два тижні — це нормально. Але вони вже як вдома. Мої речі перекладені, мій простір зайнятий. І відчуття, ніби я в них у гостях.
— Оксано, — сказала Ольга прямо, — ти ж знаєш приказку: гість і риба на третій день смердять. Треба делікатно натякнути, що час додому.
— Але ж сестра… Як я скажу?
— А як ти мовчатимеш, то вони й на місяць затримаються.
Ввечері Оксана повернулася — квартира в хаосі. На її ліжку спав Богдан у джинсах, Лілі дивилася серіал на повну гучність, діти стрибали по дивану.
— Привіт, — сказала Оксана голосніше.
— О, ти вже? — Лілі повернулася. — Ми сьогодні в зоопарк ходили, діти втомилися. Богдане, вставай, Оксана прийшла.
Богдан буркнув щось і пішов на кухню.
Оксана сіла і тихо сказала:
— Лілі, а коли у вас ремонт закінчується? Ви ж казали, два-три тижні.
Лілі знизала плечима:
— Та знаєш, майстри тягають. Ще тиждень точно. А може й два. Ти ж не проти? Нам тут так зручно, діти до тебе звикли.
Оксана відчула, як усередині щось стиснулося.
— Лілі, я розумію, але… в мене теж життя. Робота, графік. І квартира маленька.
— Та ми ж тихенько! — Лілі образилася. — Ти що, виганяєш нас?
— Ні, просто питаю термін.
— Ну добре, добре, — відмахнулася Лілі. — Подивимося.
Того вечора Оксана лягла спати і вперше плакала в подушку.
П’ятий день. Оксана прийшла — на кухні Богдан смажив котлети, запах по всій квартирі.
— Привіт, — сказала вона.
— Привіт, — кивнув Богдан. — Ми твоє м’ясо з морозилки взяли, нічого?
Оксана подивилася — це було м’ясо, яке вона купувала на свій день народження, який мав бути через тиждень.
— Та… нічого.
Вона пішла у ванну — її шампунь закінчився, рушники всі мокрі, на підлозі дитячі шкарпетки.
Вночі Соломійка прокинулася і плакала. Оксана встала, заспокоювала, носила на руках, поки Лілі спала.
На шостий день Оксана не витримала. Зранку, коли всі ще спали, вона тихо зібрала свої речі й поїхала до Ольги на роботу раніше.
Ольга зустріла її з кавою.
— Обличчя в тебе як хмара. Що сталося?
Оксана все розповіла.
— Оль, я їх люблю, але я більше не можу. Вони поводяться, ніби це їхня квартира. Мої речі використовують, мій простір займають, а коли я натякаю — ображаються.
— Тоді говори прямо, — порадила Ольга. — Інакше вони ніколи не поїдуть.
Ввечері Оксана повернулася з рішучістю. Сіла за стіл, де всі вечеряли.
— Слухайте, — почала вона тихо, але твердо. — Я вас дуже люблю. І рада була допомогти. Але пройшло вже майже тиждень, а ви й не збираєтеся їхати. Мені потрібен мій простір назад. Я втомлююся на роботі, хочу спокою вдома.
Тиша.
Лілі поклала ложку.
— Тобто ти нас виганяєш?
— Я прошу вас дотриматися домовленості. Два-три тижні — це було тимчасово. Але зараз я бачу, що ви оселилися надовго.
Богдан кашлянув:
— Оксано, ми ж тобі допомагаємо. Кран полагодив, прибираємо…
— Ви не прибираєте, — перебила Оксана. — Я приходжу — безлад. Мої продукти з’їдаєте, мої речі використовуєте без запитання. Я вже мовчу про те, що сплю на кріслі третій тиждень.
Лілі почервоніла:
— Ти що, нам заздриш? У тебе немає сім’ї, немає дітей, а ми…
— Стоп, — Оксана підняла руку. — Те, що в мене немає сім’ї, не означає, що я маю бути готелем для вашої. Я допомогла, бо люблю вас. Але це не означає, що ви можете жити в мене вічно.
Максимко заплакав:
— Тьотю Оксано, ти погана! Ми хочемо тут жити!
Соломійка теж заревла.
Лілі встала:
— Ну гаразд. Ми поїдемо. Завтра ж. Тільки не думай, що ми тобі колись ще раз подзвонимо по допомогу.
Вони поїхали наступного ранку. Без прощань. Лілі тільки кинула на порозі:
— Дякуємо за гостинність. Більше не потурбуємо.
Оксана залишилася сама. Квартира була в безладі — речі розкидані, посуд брудний, акваріум з рибкою забули (рибка плавала сумно). Вона прибирала до ночі, плачучи.
Потім подзвонила Ользі.
— Оль, я їх вигнала. І тепер почуваюся найгіршою людиною на світі.
— Ти не вигнала, — заспокоювала Ольга. — Ти встановила кордони. Це нормально.
Через тиждень Лілі написала повідомлення:
«Ремонт закінчився. Ми вдома. Дякуємо, що прихистила. Вибач, якщо чимось образили.»
Оксана довго дивилася на екран. Потім відповіла:
«Я теж вибач, якщо була різкою. Але наступного разу — тільки на три дні. Бо справді: і гість, і риба…»
Лілі поставила реакцію «смайлик-сердечко».
А Оксана того вечора сиділа на балконі, пила чай і думала: іноді любов — це не тільки приймати, а й вміти сказати «досить». І це повага до чужого простору.
Золоту рибки вона віднесла до сусідських дітей. А собі купила нову подушку — м’яку і тільки свою.
Олеся Срібна
