Людмила прокинулася о п’ятій ранку від того, що кіт стрибнув їй на груди. Зазвичай вона любила цю його звичку — теплий клубок шерсті, тихе муркотіння.
Але сьогодні кіт не муркотів. Він сидів, витріщивши жовті очі, і дивився на неї так, ніби хотів сказати: «Вставай, бо буде погано».
— Ну що, Мурзик, що снилося? — пробурмотіла вона, потягнувшись до телефону.
На екрані — повідомлення від банку: «Ваш кредитний ліміт вичерпано. Просимо погасити заборгованість до 10:00».
Людмила сіла в ліжку. Серце закалатало. Вона точно пам’ятала: вчора ввечері переказала всі гроші на картку, щоб заплатити за ремонт даху. Залишилося рівно стільки, щоб дожити до зарплати.
Телефон задзвонив. Номер матері.
— Мамо, ти чого так рано?
— Людмилко, ти де? — голос матері тремтів. — Твій батько… він… він у лікарні. Вночі забрали.
Світ у кімнаті на мить потемнів.
— Я зараз приїду, — сказала Людмила, уже шукаючи штани. — Яку лікарню?
— Центральну,. Людмилко… вони кажуть, що шанси малі.
Вона не пам’ятала, як одяглася, як вибігла з квартири, як їхала в маршрутці, тримаючись за поручень так міцно, що пальці побіліли. У голові крутилося тільки одне: «Тільки не зараз. Тільки не він».
У лікарні її зустріла сестра — бліда, з червоними очима.
Людмила увійшла до палати. Батько лежав маленький, змарнілий. Вона взяла його руку — холодну, безсилу.
— Тату… ти ж обіцяв, що ще побачиш моїх дітей, — прошепотіла вона. — Ти ж казав: «Я ще на твоє весілля не ходив, куди ти мене посилаєш?»
Він не відповів. Тільки монітор пищав рівно й безжурно.
О дев’ятій ранку зателефонував шеф.
— Людмило Іванівно, ви де? У нас нарада о десятій. Клієнт з Києва приїхав, великий контракт.
— Мій батько в лікарні, — сказала вона тихо.
— Співчуваю, але… ви ж розумієте. Якщо не приїдете — ми не встигнемо підписати. Це мільйони.
— Я не приїду.
Вона натиснула «відбій» і вимкнула телефон.
О десятій тридцять батько пішов. Тихо, без драматичних сцен. Просто монітор перейшов у суцільну лінію.
Людмила стояла над тілом і не могла повірити, що це вже все. Що він більше ніколи не скаже: «Донько, ти знову забула хліб купити?»
На прощання прийшло багато людей. Батько був добрим, тихим, усі його любили. Після церемонії мати підійшла до Людмили.
— Ти ж знаєш, що він заповів тобі квартиру в центрі, — сказала мати. — Але там живе твій брат з сім’єю. Вони вже десять років там. Куди їм діватися?
Людмила здивовано подивилася на матір.
— Мамо, ти що? То ж батьківська квартира. Вона на мене записана.
— Так, але… вони ж діти. Внуки. Ти ж не виженеш їх на вулицю?
Людмила відчула, як усередині щось обірвалося.
— Я не вижену. Але я теж маю право там жити.
Мати заплакала.
— Ти завжди була така вперта. А вони з дітьми. Куди їм?
Того ж вечора брат зателефонував.
— Сестро, ти серйозно хочеш нас викинути?
— Я не хочу вас викидати, Сашо. Я хочу, щоб ми домовилися. Я теж без дому, якщо чесно.
— Без дому? Та ти ж в оренді живеш, але в нормальному районі. А ми з двома дітьми в трикімнатній, де місця ледве вистачає.
— То давай поговоримо нормально. Може, я продам свою частку, а ви мені заплатите.
— Звідки в нас гроші? Ти що, не бачиш, як ми живемо?
Розмова закінчилася криком. Брат кинув трубку.
Наступного дня Людмила повернулася на роботу. Шеф зустрів її холодно.
— Ви нас підвели, Людмило Іванівно. Контракт зірвався. Ми втратили клієнта. Я змушений вас звільнити.
— Звільнити? — вона навіть засміялася — гірко, безнадійно. — За те, що батька не стало?
— За невихід на роботу в критичний день.
Вона вийшла з офісу, не сказавши ні слова. У кишені залишалося двісті гривень і картка з нульовим балансом.
Так почалися її негаразди.
Перший рік був найважчим. Вона шукала роботу — ніхто не брав. Резюме з великим досвідом, але «звільнена за порушення».
Оренду платила з останніх грошей, потім позичала в подруг. Продала машину. Продала золотий хрестик, який батько подарував на двадцять п’ять років.
Мати перестала відповідати на дзвінки. Брат надіслав повідомлення: «Не дзвони. Ти нас усіх зрадила».
Другого року вона знайшла роботу прибиральницею в офісному центрі — нічну зміну. Зарплата — мінімалка. Але платити за квартиру вистачало. Вона спала по чотири години на добу, їла макарони з кетчупом.
Одного разу, миючи підлогу в коридорі, вона почула розмову двох менеджерів.
— Бачила нову дівчину? — сказав один. — Красива, розумна. Але якась… сумна.
— Та то Людмила. Кажуть, у неї батька не стало, брат хатою не поділився, робота попливла. Життя в неї — не мед.
Людмила випустила з рук швабру. Вона вперше відчула, що хтось її бачить. Не як прибиральницю, а як людину.
Третього року вона зустріла Олега. Він працював охоронцем у тому ж офісі. Високий, тихий, з добрими очима. Одного разу приніс їй каву о третій ночі.
— Ти ж не спиш, — сказав він. — Тримай. З цукром.
Вона взяла стаканчик і заплакала — вперше за три роки.
— Дякую.
— За що?
— За те, що побачив.
Вони почали говорити. Спочатку про погоду, потім про життя. Олег розповів, що сам виховує доньку — дружину забрала недуга два роки тому.
Людмила розповіла про батька, про брата, про те, як її життя розвалилося за один день.
— Знаєш, — сказав він одного разу, — іноді здається, що двері зачинилися назавжди. Але насправді просто треба знайти інший ключ.
Четвертого року вони одружилися. Тихо, без гуляння. У них була маленька квартира в спальному районі — дві кімнати, кухня-п’ятикутник. Але там було тепло.
Донька Олега, дев’ятирічна Аліна, спочатку дивилася на Людмилу насторожено. Але одного вечора підійшла і сказала:
— Ти не схожа на маму. Але ти добра. Можеш бути моєю другою мамою?
Людмила обійняла її й знову заплакала.
П’ятий рік приніс несподіване. Брат раптом зателефонував.
— Людмилко… мама нема.
Вона поїхала на прощання. Брат стояв — худий, з сивиною. Після церемонії підійшов.
— Пробач, — сказав він. — Я був… Я боявся, що втрачу хату. А втратив сестру.
Вона мовчала довго.
— Я теж винна, — сказала нарешті. — Могла б поступитися. Але тоді я думала, що це все, що в мене залишилося.
Вони обійнялися — вперше за п’ять років.
Шостий рік — народження сина. Маленького, рудого, як Олег. Назвали Іваном — на честь діда.
Сьомий рік почався з того, що Людмила отримала лист від нотаріуса.
«У зв’язку з втратою вашої матері, ви єдина спадкоємиця. Квартира в центрі переходить у вашу власність».
Вона сиділа за кухонним столом і тримала папір у руках. Олег обійняв її ззаду.
— Ну що, — сказав він. — Повертаємося додому?
— Ні, — відповіла вона. — Ми вже вдома. А ту квартиру… продамо. І купимо щось велике. Для нас усіх. І для дітей Аліни, коли вони будуть.
Вони посміхнулися.
Того вечора Людмила вийшла на балкон. Місто світилося вогнями. Вона згадала той ранок сім років тому — кіт, повідомлення банку, голос матері.
— Дякую, тату, — прошепотіла вона в ніч. — Ти навчив мене, що двері не зачиняються назавжди. Просто треба шукати.
Мурзик потерся об її ноги. Вона підняла його на руки.
— Ну що, старий? Готовий до нового життя?
Кіт муркнув — так, ніби розумів усе.
І Людмила зрозуміла: сім років негараздів закінчилися. Не тому, що все стало легко. А тому, що вона навчилася відчиняти двері — навіть коли вони здавалися зачиненими назавжди.
Юлія Хмара
