Тиша у великій трикімнатній квартирі на околиці міста була для Валентини Іванівни нестерпною. Раніше тут пахнуло випічкою, чути було тупіт онуків і буркотливий, але рідний голос чоловіка, Петра. Тепер же — лише цокання старого годинника.
— Ну що, Петре, — зітхнула вона, дивлячись на портрет у чорній рамці. — Страшно мені. А як вночі прихопить? Хто двері відчинить? Хто води подасть?
Саме цей страх і штовхнув її дати оголошення: «Здам кімнату порядній жінці». Так у її житті з’явилася Христина — тиха, заклопотана жінка років тридцяти, та її п’ятирічний син Максимко.
Валентина Іванівна спочатку зраділа: «Ось воно! І копійка зайва, і жива душа поруч. Може, і мені стакан чаю принесуть, як занедужаю».
Минув місяць. Життя текло за правилами: вранці Христина бігла на роботу, закидаючи малого в садочок, ввечері — швидка вечеря і тиша.
Але одного вівторка Христина не повернулася вчасно. Натомість пролунав телефонний дзвінок.
— Валентино Іванівно… це я, — голос Христини був ледь чутним. — Я в лікарні. Будь ласка… Максима забрала вихователька, вона чекає біля садочка. Мені нема до кого звернутися. Благаю, заберіть його!
Валентина Іванівна відчула, як у неї підкосилися ноги. — Як це — в лікарні? Христино, а як же я? Я ж сама ледь ходжу!
Але в трубці вже було чути лише короткі гудки. Жінка сіла на табурет, важко дихаючи. — Ну ось тобі і «догляд», Валю, — гірко промовила вона сама до себе. — Хотіла, щоб про тебе дбали? Тепер сама ставай на ноги.
Вечір перетворився на хаос. Вона забрала переляканого Максимка, який всю дорогу схлипував: «Де мама? Я хочу до мами!».
— Не плач, козаче, — вмовляла вона його, хоча самій хотілося плакати від безсилля. — Мама скоро буде. Давай ми з тобою какао зваримо.
Наступного ранку замість відпочинку Валентина Іванівна збирала передачу в лікарню. Наварила бульйону, напекла сирників. Спина нила, коліна «крутило» на погоду, але перед очима стояв блідий вид Христини, у якої справді не було нікого в цьому місті.
У лікарняній палаті Христина виглядала зовсім маленькою під білим простирадлом.
— Пробачте мені, — прошепотіла вона, коли Валентина Іванівна виставляла баночки на тумбочку. — Я таку проблему вам створила. Ви ж нас виселите тепер, правда?
— Та куди ж я тебе виселю, горе ти моє? — буркнула Валентина Іванівна, поправляючи їй ковдру. — Їж давай, бо сили не буде малого виховувати. Максимко у мене, не переживай. Ми з ним уже мирну угоду підписали: він їсть кашу, а я йому казки читаю.
Два тижні пролетіли як один день. Валентина Іванівна, яка раніше цілими днями лежала перед телевізором, тепер бігала: садочок, лікарня, магазин, кухня. Вона раптом помітила, що… перестала думати про свої хвороби. Тиск наче стабілізувався, бо просто не було часу міряти його щогодини.
Коли Христину виписали, вона ледь трималася на ногах. У квартирі на неї чекав чистий стіл і задоволений Максимко, який гордо продемонстрував мамі вивчений з «бабусею Валею» вірш.
Увечері, коли малий заснув, жінки сіли на кухні. — Ви знаєте, — тихо сказала Христина, — я так боялася самотності. Думала, якщо зі мною щось станеться, ми просто зникнемо. Дякую вам. Ви для нас як рідна.
Валентина Іванівна подивилася на свої натруджені руки і посміхнулася.
— Знаєш, Христино, я ж бо брала вас, щоб за мною доглядали. Боялася, що нікому буде стакан води подати. А виявилося, що мені не вода була потрібна, а те, щоб я сама була комусь потрібна. Це найкращі ліки від старості.
Вона підійшла до вікна. Темрява більше не лякала її. У сусідній кімнаті сопів малий Максимко, на кухні грілася чайка, і в цьому великому домі знову оселилося життя.
Виявилося, що страх зникає не тоді, коли про тебе дбають, а тоді, коли в твоєму серці знову з’являється місце для турботи про інших.
Минув рік. Квартира Валентини Іванівни, яка колись здавалася пусткою, тепер нагадувала вулик. Тиша, якої жінка колись так прагнула і водночас боялася, назавжди поступилася місцем дитячому сміху, пахучим пирогам і вечірнім розмовам.
Одного суботнього ранку Валентина Іванівна за звичкою прокинулася раніше за всіх. Але замість того, щоб болісно прислухатися до стукоту власного серця, вона поспішила на кухню.
— Бабусю Валю, ви вже встали? — з коридору визирнув заспаний Максимко, який за цей рік помітно підріс. — Встала, золотий мій, встала. Йди вмивайся, будемо млинці пекти. Мамі сьогодні на зміну, треба її нагодувати як слід.
Христина вийшла на кухню пізніше, застібаючи ґудзики на робочому піджаку. Вона виглядала зовсім інакше: зникла ота вічна тривога в очах, з’явився рум’янець.
— Валентино Іванівно, ну навіщо ви знову зранку біля плити? — лагідно дорікнула вона. — Я б сама щось перехопила. Вам би відпочити, тиск знову підніметься.
— А що мені той тиск? — відмахнулася господиня. — Він мене боїться, бо знає, що в мене справ багато. Ти краще сідай, Христинко. Ось, дивись, я тобі ще з собою лоточок зібрала. Знаю я ваші обіди на роботі — одна кава.
Христина сіла за стіл, на мить затримавши руку на долоні Валентини Іванівни. — Знаєте, я вчора дзвонила тій жінці, у якої раніше кімнату знімала.
Вона питала, чи не хочу я переїхати ближче до центру, там звільнилося місце.
Валентина Іванівна на мить завмерла з ополоником у руці. Серце тьохнуло. — І що ти? — якомога спокійніше запитала вона, не повертаючись. — А я сказала, що в мене вже є дім. Справжній дім. І сім’я.
Валентина Іванівна полегшено видихнула і нарешті повернулася до квартирантки, яка давно перестала бути просто квартиранткою. — Ну й добре… А то я вже думала, з ким же я буду сперечатися про те, як правильно борщ заправляти.
Цей рік змінив їх обох. Христина отримала підвищення на роботі — впевненість у тому, що дитина під наглядом надійної людини, дала їй крила.
А Валентина Іванівна… вона ніби скинула з плечей десяток років. Тепер її трикімнатна квартира не була «пам’ятником минулому», вона стала фортецею для майбутнього.
Раптом у двері задзвонили. На порозі стояв кур’єр з великим пакунком. — Це вам, Валентино Іванівно, — посміхнулася Христина. — Від доньки вашої, з-за кордону. Ми вчора з нею списувалися.
Валентина розпакувала коробку. Там був сучасний планшет і лист.
«Мамо, дякую, що ти нарешті не плачеш у слухавку. Христина надіслала відео, як ви з Максимом співаєте. Ми влітку обов’язково приїдемо в гості — всі разом. Місця ж тепер усім вистачить?»
Валентина Іванівна витерла сльозу краєм фартуха.
— Ну що, Петре, — прошепотіла вона, дивлячись на портрет чоловіка. — Бачиш? Життя продовжується. Не страшно мені більше. Зовсім не страшно.
Увечері, коли Христина повернулася з роботи, вони разом сіли на дивані. Максимко розклав на килимі конструктор, а жінки обговорювали плани на літо.
Валентина Іванівна зрозуміла головну істину: чужі люди стають рідними через спільну біду, яку вони змогли перетворити на спільне щастя.
— Бабусю Валю, а завтра ми підемо в парк? — запитав Максим. — Підемо, козаче. І на гойдалки, і за морозивом. Тільки обіцяй, що триматимеш мене міцно за руку, щоб я не загубилася.
— Я тебе ніколи не відпущу! — серйозно відповів хлопчик.
І в цей момент Валентина Іванівна точно знала: цей «стакан води», про який вона так переживала, тепер їй принесуть з любов’ю, а не з обов’язку.
Світлана Малосвітна
