В юності дві подруги, Таня та Ірина, загадали бажання в конверті й заховали його на десять років. Тетяна згадала про це випадково, під час переїзду. Тільки не всі бажання дівчат здійснилися.
Таня заклеїла останню коробку з посудом скотчем, перевірила шафи — чи не залишилося чогось, — і вийшла з кухні.
— Ну що тут у вас? — запитала вона, заходячи до кімнати.
Діма стояв на табуретці й знімав книжки з найвищої полиці книжкової шафи, складаючи їх на зігнуту руку, мов дрова. Остання книжка була явно зайвою — злізаючи з табуретки, Діма її впустив.
Даша одразу підбігла й підняла її, але, вдихнувши пил, чхнула — і книжка випала з рук. Дівчинка помітила, що між сторінками стирчить білий куточок, потягнула за нього й витягла конверт.
— Тут якийсь лист! — крикнула вона й помахала конвертом.
Маневруючи між коробками, Таня пробралася до доньки й забрала в неї конверт.
— Тань, що там? Прощальний лист твоєї мами з координатами скарбу, закопаного в лісі? — пожартував Діма, перев’язуючи мотузкою стос книжок.
— Не смішно, — відповіла Таня, склала конверт навпіл і засунула в задню кишеню джинсів.
Вона знала, що лежить у конверті, і це не було призначене для чужих очей. Діма уважно подивився на дружину, чекаючи пояснень.
— Це ми з Іркою ще в школі дуріли. Нічого серйозного, — сказала Таня.
У цей момент у двері подзвонили.
— Грузчики приїхали, — сказала вона й пішла відчиняти.
— Ну що, готові? Тоді спочатку виносимо меблі… — скомандував старший бригади, і робота закипіла.
За годину квартира спорожніла.
— Ну що, нічого не забули? — Діма зазирнув до кімнати.
— Ні. Поки ви вантажите речі в машину, я помию підлогу. Не залишати ж бруд новим мешканцям. Дашка з вами? — запитала Таня.
— Так, нема чого їй тут пилюкою дихати. Відправлю машину й зайду за тобою, — сказав Діма й вийшов.
Помивши підлогу, Таня витерла піт з чола й вилізла на підвіконня — перепочити. Сісти більше не було на що. Вона з сумом оглянула порожню кімнату.
У цій квартирі вона народилася, жила з батьками. Потім пішов батько, померла мама. Останні роки тут жили вони з Дімою, сюди Таня принесла з пологового будинку Дашу сім років тому…
Таня дістала з кишені конверт. «Відкрити 23.12.2024», — прочитала вона, розглядаючи рівні, округлі літери. В Ірки завжди був гарний, акуратний почерк. А в Тані літери виходили гострі, з довгими хвостами під рядком.
Треба було відкрити конверт ще минулого року — так вони з Іркою домовлялися. Але Таня забула про нього. А от Ірка не забула б.
Одинадцять років тому вони з подругою написали свої заповітні бажання й запечатали їх у конверт, домовившись відкрити через десять років і перевірити, чи здійснилися вони. Таня пам’ятала, що написала на своєму аркуші. Усі бажання справдилися, крім одного. А тоді вона не повірила, скептично поставилася до слів подруги.
Цікаво, що ж написала Ірка?
Задзвонив телефон.
— Ми все завантажили, машина поїхала. Ти готова? Тоді спускайся, я чекаю тебе в машині, — сказав Діма.
Таня зіскочила з підвіконня, засунула конверт у кишеню й пішла одягатися. Потім повимикала всюди світло й замкнула квартиру. Вона востаннє спускалася знайомими сходами старого будинку, намагаючись не розплакатися.
— Ну що, поїхали в світле майбутнє? — запитав Діма, коли Таня сіла на пасажирське сидіння. — Сьогодні ми будемо… Тань, що з тобою? — Він уважно подивився на дружину.
— Трохи сумно. Господи, потім ще все розпаковувати, розкладати по шафах… — зітхнула Таня.
— Сьогодні відпочинемо, а завтра все зробимо. Зате Різдво зустрінемо в новій квартирі. Тепер у нас багато місця, поставимо велику ялинку — аж до стелі. Правда, Дашко?
— Так! — весело озвався дзвінкий голосок із заднього сидіння.
Вони виїхали з подвір’я, а Таня все думала про конверт. Тоді, одинадцять років тому, їй усе це здавалося жартом, дитячою забавкою…
— У чому ти підеш на шкільний вечір? — запитала Ірішка.
Подруги сиділи в Таниній кімнаті. За вікнами вже стемніло.
— Я не піду. Сьогодні мамі знову викликала швидку, — відповіла Таня.
— Ти що? Це ж останній день у школі перед зимовими канікулами. Свято буде! Я що, сама піду? — вередливо надула губи Ірішка.
— Чому сама? Весь клас буде. Думаю, Дімка не дасть тобі нудьгувати. Він тільки й мріє, як танцюватиме з тобою, — усміхнулася Таня.
Вона лукавила. Йти на вечір не хотіла не через мамину хворобу, а тому, що їй просто не було в чому піти. Таня соромилася зізнатися в цьому навіть подрузі.
Мама часто хворіла, її ледь не звільнили через постійні лікарняні, але пожаліли. А на що б вони тоді жили? Аліменти батько переводив мізерні. Після оплати комунальних, купівлі ліків ледве вистачало на їжу — про нову сукню не могло бути й мови. Треба було дотягнути до літа: Таня отримає атестат, влаштується на роботу — тоді стане легше.
— Смієшся? До чого тут Діма? — здивувалася Ірішка.
— Він у тебе закоханий. Хіба ти не помічаєш, як він на тебе дивиться? — сказавши це, Таня опустила очі.
Діма подобався їй ще з сьомого класу. Але він був закоханий у її подругу. Ірішка була справжньою красунею — у неї закохалися майже всі хлопці класу. Куди Тані до неї.
Ось іще одна причина, чому Таня не хотіла йти на вечір. Діма обов’язково запросить Ірішку танцювати, і Тані не вистачить сил на це дивитися. Якби він так дивився на неї — на Таню — вона була б найщасливішою у світі.
У Ірішки тато й мама працювали в торгівлі, купували доньці модний одяг. Колись і в Тані була дружна родина, як у подруги. А потім батьки почали часто сваритися. Не раз Таня заставала маму в сльозах.
А потім батько зібрав речі й пішов. Одного разу Таня бачила його з іншою жінкою — молодою, рудою. Та фарбувала губи яскравою помадою під колір волосся, дзвінко й заразливо сміялася, показуючи великі, рівні зуби — білі, мов цукор. Таке порівняння Таня колись прочитала в книжці.
Після відходу батька мама замкнулася в собі, стала млявою, відстороненою, часто хворіла. Таня дуже за неї переживала й боялася…
— Не потрібен мені твій Діма. Побачиш, я вийду заміж за іноземця, поїду в Париж або навіть в Америку, — перервала її думки Ірішка.
— І де ти зустрінеш іноземця? У наше місто вони не приїжджають, — скептично зауважила Таня.
— А я поїду в Київ вступати до театрального училища, — заявила Ірішка.
— Ти гарна. Але крім краси потрібен ще й талант.
— Нудна ти, Танько. Не вступлю — так швидше заміж вийду. З іноземцем можна й в інтернеті познайомитися. Слухай, я нещодавно читала, що треба робити, щоб здійснилося найзаповітніше бажання.
— І що ж? — зацікавилася Таня.
— Спочатку треба точно знати, чого ти хочеш. Потім правильно це сформулювати. Потім записати… А давай напишемо наші бажання? Що написано пером…
— Усе це дурниці. Щоб бажання здійснилося, треба щось робити, старатися, працювати над цим. А просто написати його на папірці й нічого не робити…
— Ох, Танько, я ж кажу — нудна ти. Є ж книжки, техніки, як отримати бажане. Дай аркуш паперу.
— Будь ласка, — Таня вирвала з зошита аркуш і простягла Ірішці.
Подруга склала його навпіл, довгим нігтем провела по згину, потім розірвала аркуш на дві половинки й одну віддала Тані.
— І що далі?
— Напиши на ньому своє найзаповітніше бажання. Тільки реальне, не типу «хочу полетіти на Місяць». Ми запечатаємо наші бажання в конверт, відкриємо років через п’ять… ні, краще через десять — і прочитаємо. От тоді й перевіримо, здійснилося воно чи ні.
— І все?
— Ну так. Якщо бажання справді заповітне, ти так чи інакше щось робитимеш для його здійснення. Ну що, готова?
— Гаразд, — зітхнула Таня й сіла за стіл.
Ірішка вмостилася на дивані, підклавши під аркуш підручник з літератури.
Таня замислилася. Вона, звісно, дуже хотіла, щоб мама одужала, не хворіла й жила довго-довго. А ще…
— А можна написати лише одне бажання? — запитала вона.
— Думаю, можна кілька. Але все одно вибери найголовніше — те, чого ти хочеш найбільше, — сказала Ірішка.
— Написала? — спитала Іра хвилин за десять. — У тебе є конверт? Чудово.
Таня дістала з шухляди столу конверт. Ірішка склала туди їхні з Танею записки й заклеїла. Зверху написала: «Відкрити 23.12.2024»
— А тепер сховай його подалі.
Таня засунула конверт між сторінками книжки й поставила її на найвищу полицю книжкової шафи. І забула.
Про конверт Таня забула, а ось яке заповітне бажання написала тоді, пам’ятала добре. Її найзаповітніше бажання здійснилося — вона вийшла заміж за Діму, він її любить, у них росте донька, якій уже сім років. І вона чекає дитину, але Діма ще не знає. Вона скаже йому в різдвяну ніч…
Коли вони приїхали до нової квартири, машина з меблями вже стояла біля під’їзду. Вантажники почали розвантажувати машину та заносити меблі в квартиру. Таня командувала, куди ставити, а Даша бігала по порожніх кімнатах.
На розпаковку коробок уже не залишилося сил. Таня на швидку руку зробила бутерброди, заварила чай. Діма заснув відразу, як тільки його голова торкнулася подушки. А Таня не могла заснути. Вона обережно піднялася, взяла джинси і пішла на кухню. Там дістала з кишені конверт і довго дивилася на нього. Не гарно читати чужі бажання. Але Ірішка навряд чи дізналася б про це, тому не ображалася б. Таня ножем обережно розрізала конверт.
Вона розгорнула свій листок. Два її заповітні бажання здійснилися. Таня вийшла заміж за Діму, вступила на заочне відділення інституту, закінчила іноземні мови і працює в школі викладачем англійської мови. А ось третє бажання не здійснилося. Мама не одужала — вона пішла через два роки після того, як подруги писали бажання.
Таня довго не наважувалася прочитати Іришкин листок. Потім усе ж розгорнула.
«Вийти заміж за іноземця і переїхати у Париж. Бути вічно молодою і красивою».
Трохи нижче акуратним округлим почерком було написано: «Погуляти на Таниному з Дімкою весіллі».
На тремтячий у руках листок покотилися сльози.
— Ірка, Ірка, навіщо потрібно було загадувати таке бажання?! Ось і залишилася ти вічно молодою, — всхлипнула Таня.
Подруга поїхала до Києва, до театрального училища її не взяли, але вона познайомилася з французом, представником якоїсь приватної фармацевтичної компанії, вийшла за нього заміж і поїхала до Франції, як і мріяла. На весіллі у Тані з Дімкою вона так і не побувала. У чоловіка виникли якісь проблеми, і Ірішка не змогла приїхати. А через рік її не стало, через якийсь нещасний випадок.
Таня знову всхлипнула. Про це їй розповіла мама Ірини.
— І навіщо вона поїхала за кордон? Навіть на її могилку не можу сходити, — плакала мама Ірини.
У батьків не було грошей, щоб привезти й поховати доньку в Україну. Як і хотіла, Ірішка залишилася назавжди у Франції. Що називається: остерігайся своїх бажань.
Виходить, метод Ірки спрацював: заповітні бажання здійснилися, хоч і не всі, і не так, як хотілося. Щоб щось отримати, щось доводиться втратити. За все в житті треба платити… Так воно і є? Таня довго сиділа на кухні й тихо плакала, згадуючи невгамовну подругу, світову несправедливість…
Через два роки після від’їзду Ірки в Київ Таня випадково зустріла Діму на вулиці. Вони поговорили, обмінялися новинами. Про Ірку він не питав. Через три дні подзвонив і запросив у кіно. Вони почали зустрічатися. А ще через рік він зробив Тані пропозицію. А потім не стало Ірішки…
Таня розірвала конверт із листочками на дрібні шматочки й викинула в сміттєве відро. За вікном падав сніг. Завтра вони з Дімою розпакують коробки, розкладуть речі по шафах, нарядять ялинку…
Таня зябко стиснулася. Вона вимкнула світло й повернулася в кімнату, залізла під ковдру і притулилася до теплого боку чоловіка. Через кілька днів — Різдво. Тепер Таня знала, яке бажання вона загадає, щоб у них із Дімою народився син. Для щастя їй більше нічого не треба.
