— Ти, не заговорюйся! Усе на мені тримається! — обурився чоловік.
— А я, між іншим, працюю. А потім — перу, прибираю, готую, ще й з дитиною весь час! І чим же ти так зайнятий, що навіть пропилососити квартиру не можеш? — підвищила голос жінка.
— Пропилососити? Це не чоловіча справа. Я працюю! — виправдався чоловік.
— Ну треба ж, який працьовитий, — гірко всміхнулася Надія. — Працюєш так, що й руки не підіймаються. Знаєш що? Я подала на розлучення!
— На розлучення? Ну-ну. Пожалієш, тільки пізно буде, — насупився Вадим.
Він не розумів: чого тій Надії не вистачає? Усі так живуть — і нічого. Подумаєш, їй доводиться щодня прати, прибирати, готувати. А як інакше? Він же має виглядати бездоганно: сорочки — білосніжні, без жодної складки, штани — відпрасовані, а їсти — смачно. Глава сім’ї! А коли він удома — дитині годі галасувати, бо тато відпочиває. Для чого ще потрібна дружина? І потім, що вже там важкого у домашніх справах — не мішки ж тягати!
“Надії ж напевно більше робити немає чого. Вона навіть не здогадується, яке їй щастя дісталося. Навіщо сварилася? Все одно до мене прибіжить. Отоді я й скажу їй усе, що думаю. Хай поплаче та буде пізно”, — так думав собі чоловік.
А поки Вадим будував у голові план її покаяння, його дружина тим часом не мовчала. Вона пояснювала, чому зважилася на такий крок — для неї самої несподіваний.
— Я ж не перший рік тобі кажу, що втомилася, — голос Надії тремтів. — Не можу більше так жити. Все на мені! Квартира, дитина, ще й на роботу встигаю бігати. А ти? Ти тільки їси більше, ніж заробляєш. І ще ті твої посиденьки щотижня… Знаєш, Вадиме, коли тебе не було вдома, нам з Ігорчиком було так спокійно. Ніхто не сварився, не вимагав свіжої їжі щодня. Я готувала на два дні вперед — і спокій! Я втомилася тягати важкі сумки, готувати тобі м’ясо день у день. Я вже й не пам’ятаю, коли востаннє купувала собі щось нове. Зате щодня чую, що тобі не хочеться на мене дивитись. Так от — мені самій на себе не хочеться дивитися!
— Отже, я маю рацію! — кинув Вадим. — І що ти хочеш? Забула своє місце? Жінка! Дивіться на неї, розійшлася!
— А скажи мені, — холодно перебила Надя, — ти хоч раз із сином гуляв? Не пам’ятаєш? Я нагадаю — жодного разу. Ти ніколи з ним не грався, не читав, не займався. Бо «не чоловіча це справа». Він від тебе тільки й чує: «Я втомився, не заважай мені відпочивати». Ти навіть не знаєш, у який садок ходить Ігор, у яку школу піде, що він зараз на підготовчих курсах! Ми живемо в одній квартирі, а ти нас не бачиш. Лише кажеш одне: «Місце своє знай». Та чому дитина має бачити батька, який тільки лежить на дивані з пультом? Так навіщо тоді таке життя?
Вадим махнув рукою:
— Знову почалось! Одне й те ж без кінця. Надю, годі! Як з роботи прийду — одразу твоя шарманка: докори, претензії…
Розмова нічим не закінчилася. Як жінка не намагалася допроситися чоловіка у допомозі в побуті, у неї нічого не виходило. Він був переконаним, що грошей приносить достатньо, а все інше — це справа жіноча.
Чоловік все ще хотів довести дружині, що вона без нього не зможе. Тому задоволений собою вирушив до магазину — взяти собі щось смачненьке на перекус.
Повістку до суду він сприйняв як образу. Надія виглядала підозріло добре — навіть усміхалася. Вона спокійно й упевнено пояснювала, що причиною розлучення стало те, що вона все тягнула на собі: і квартиру, і дитину, і весь побут. А сім’ї, власне, давно вже не було. Просто жили під одним дахом — і все. Ні підтримки, ні допомоги. Лише «дай поїсти та знай своє місце».
Коли слово надали Вадимові, він випрямив спину й заговорив обурено, наголошуючи на тому, що не розуміє, чого ще треба його дружині. Приємно тішило, що суддя — чоловік. «Свій», — подумав він, — «зрозуміє».
Та коли суддя поцікавився його друзями та вечірніми посиденьками, Вадим образився:
— Та це дрібниці! Я ж маю право відпочити. Відпочиваю, як умію. Я ж чоловік, мені можна!
Суддя лише кивнув, холодно дивлячись поверх окулярів.
— Суду все ясно, — сухо промовив він і призначив подружжю час для примирення.
Вадим кинув на Надію довгий погляд: «Може, передумає? Почне просити, щоб повернутися?»
Та дружина лише дивилася на нього з образою:
— Дивлюся, висновків ти не зробив.
“Але нічого”, — подумав Вадим, — “мине трохи часу, і вона сама прийде. От тоді він покаже їй, хто головний.
Минали тижні, а Надя не дзвонила, не приходила, не шукала зустрічі. Навіть випадково на вулиці не траплялася. «Значить, щось приховує!» — вирішив Вадим і почав своє «розслідування». Переглянув її сторінки в соцмережах, розпитав знайомих — та марно.
На нове засідання він ішов, наче на свято: упевнений, що жінка почне благати пробачити.
Та в суді все пішло не за сценарієм. Надя відповідала спокійно, коротко, без жодних емоцій. Так, розлучення неминуче. Ні, примирення не буде.
— Ага, — подумав Вадим, — чекає, щоб я перший попросив. Не дочекається!
Перед тим як їх офіційно розвели, суддя уточнив, з ким залишиться дитина. Надя лише знизала плечима:
— Зі мною, звісно. Батька син не цікавить.
Вадим переможно подумав: «Ось зараз суддя — чоловік — поставить її на місце!»
Але суддя раптом звернувся до нього:
— То коли у вашого сина день народження?
Вадим заметушився. «Треба було записати… хто ж знав…»
— Двадцятого січня, — нарешті буркнув він.
— П’ятого березня, — спокійно поправила Надя. — Ігорю вже шість, якщо ти забув.
Суддя лише пирхнув і зробив позначку у справі. Вадим зблід. От тобі й «свій чоловік».
Питання з місцем проживання вирішили без суперечок, а от аліменти йому зіпсували настрій остаточно. Проте думка, що Надія тепер — «розлучена жінка», навіть потішила: «Оце тепер вона точно прибіжить до мене».
Виходячи з будівлі суду, Вадим раптом побачив колишню дружину. Надія говорила телефоном й усміхалася:
— Привіт, Олю. Я нарешті вільна. І ти мала рацію — я щаслива. Заїду ввечері, відсвяткуємо!
Вадим не вірив очам. Вона — усміхнена? Радісна?!
— Значить, щаслива?! — вигукнув він, підбігши до неї. — Та я все в тебе заберу! І квартиру, і дитину! Нічого не залишу!
— Квартиру? — Надя усміхнулася куточком губ. — Вона ж від моєї тітки дісталася. А дитина… ти коли про нього згадував востаннє?
— Це ти винна! — вимовив Вадим. — Ти зруйнувала сім’ю!
Надя лише покачала головою й спокійно пішла геть, усміхаючись. Вадим дивився їй услід й казав
— Прийде мій час — прийдеш до мене назад проситися!
Минув рік. Дім Надії був тихим і затишним. Вона встигала все — і роботу, і виховання сина, і зустрічі з подругами. Вечорами вони з Ігорком пекли млинці або дивилися мультики, сміялися, і ніхто не підвищував голос, не вимагав м’яса на вечерю чи ідеально випрасуваних сорочок.
Вперше за багато років Надя почувалася спокійною. Вона навіть стала гарнішою — очі світилися, на обличчі з’явилася усмішка, якої давно не бачили. Іноді вона згадувала минуле. Просто дивувалася: як могла стільки років жити поруч з людиною, яка навіть не знала, коли день народження у їхнього сина.
А Вадим… Він усе ще чекав. Щодня, повертаючись до порожньої квартири, він мріяв, що ось-ось почує знайомий голос, стукіт у двері. Що Надя прийде просити пробачення. Але час минав, а вона не приходила.
Від колишнього «господаря дому» залишилася тільки тінь людини — з втомленим поглядом. І коли Вадим зрештою зрозумів, що ніхто більше не повернеться, було вже пізно. Бо Надя не просто пішла — вона навчилася бути щасливою без нього.
