Вадим стояв під старим, облупленим будинком на вулиці Шевченка, де повітря завжди пахло вологою землею після дощу і далеким димом з сусідніх пекарень.
Кожного вечора, як тільки сонце ховалося за хмарами, він приходив сюди, ніби на побачення з примарою. Його пальто, потерте на ліктях, шелестіло від легкого вітру, а в руках він тримав маленьку коробочку з шоколадними цукерками – завжди ті самі, з вишнею всередині, бо колись Олеся сказала, що любить саме такі.
Він не заходив усередину, не дзвонив у домофон. Просто стояв, дивлячись на вікно на третьому поверсі, де іноді миготіло тепле світло.
А потім, коли ніч остаточно огортала місто, повертався до своєї порожньої квартири на околиці, де стіни здавалися ще холоднішими, а тиша – нестерпною.
Вадиму було тридцять п’ять. Він працював інженером на заводі, де дні минали в шумі машин і запаху металу. Життя його було простим, як пряма лінія: робота, дім, і цей щовечірній ритуал.
Чому Олеся? Вони познайомилися п’ять років тому в кафе “Зоря”, куди Вадим зайшов випадково, щоб сховатися від зливи.
Вона сиділа за столиком біля вікна, читаючи книгу. Її волосся, каштанове і хвилясте, падало на плечі, а очі, зелені, як ліс після дощу, дивилися на світ з такою цікавістю, що Вадим не втримався і підсів.
“Вибачте, – сказав він тоді, намагаючись звучати впевнено.
Олеся підняла погляд, усміхнулася здивовано.
Вони проговорили цілий вечір. Виявилося, що Олеся – вчителька літератури в школі, любить поезію Шевченка і сучасні романи.
Вадим розповів про свою роботу, про мрії стати письменником, але життя склалося інакше.
Вони обмінялися номерами, почали зустрічатися. То були найкращі місяці його життя: прогулянки парком, кіно, довгі розмови до ночі.
Але потім все зруйнував той нещасний випадок. Вадим мав дружину – колишню, звісно. Вони розлучилися за рік до зустрічі з Олесею, але колишня, Ірина, не відпускала.
Вона дзвонила, приходила, влаштовувала сцени. Одного вечора, коли Вадим і Олеся були разом, Ірина увірвалася в квартиру з криками: “Ти мій! Ти не можеш просто піти!”
Олеся злякалася, пішла. “Вадиме, – сказала вона на прощання, – розберися зі своїм минулим. Я не хочу бути в цьому трикутнику.”
Він намагався. Змінив номер, переїхав. Але Олеся зникла. Не відповідала на дзвінки, заблокувала в соцмережах.
Вадим дізнався її адресу від спільних знайомих і почав приходити щовечора. Не для того, щоб турбувати – просто щоб бути ближче. Може, одного дня вона побачить його з вікна і зрозуміє.
Його квартира була справді порожньою. Стіни голі, меблі старі, на столі – самотня чашка кави. Вадим сідав на диван, дивився в стелю і згадував.
“Олесю, – шепотів він сам до себе, – чому ти не даси мені шанс?”
Друзі намагалися його відволікти. “Вадику, – казав йому найкращий друг Петро, – ти ж не можеш так жити. Знайди іншу. Скільки можна мучитися?”
“Петре, ти не розумієш, – відповідав Вадим. – Вона – єдина. Коли я з нею, світ стає яскравішим. Без неї… все сіре.”
Петро зітхав, плескав по плечу. “Добре, але хоч би не стояв там щовечора. Люди подумають, що ти якийсь дивний”
Але Вадим не слухав. Кожного вечора – те саме. Дощ, сніг, спека – нічого не зупиняло.
Одного разу, десь через два місяці, він побачив її з вікна. Олеся стояла на балконі. Вадим завмер, серце калатало. Вона подивилася вниз, але чи помітила його? Не впевнений. Пішла всередину, і світло згасло.
“Може, завтра, – подумав він, повертаючись додому. – Завтра точно.”
Але дні минали, і нічого не змінювалося.
І ось, одного осіннього вечора, коли листя шаруділо під ногами, а небо було важким від хмар, доля посміхнулася. Вадим стояв, як завжди, тримаючи коробочку цукерок.
Раптом двері під’їзду відчинилися, і вийшла вона – Олеся. В плащі, з сумкою через плече, волосся розпатлане від вітру. Вона зупинилася, побачивши його.
“Вадиме? – сказала вона здивовано, підходячи ближче. – Що ти тут робиш?”
Вадим завмер. Серце стукало так, ніби хотіло вистрибнути. Він не думав, просто сказав те, що сиділо в душі роками: “Олесю, виходь за мене заміж.”
Вона засміялася, але не злісно – з подивом. “Ти жартуєш? Ми не бачилися стільки часу, а ти одразу з пропозицією? Що з тобою?”
Вадим ступив крок вперед, простягаючи коробочку. “Ні, не жартую. Я приходжу сюди кожного вечора. Чекаю. Думаю про тебе. Без тебе життя – пустка. Будь ласка, вислухай мене.”
Олеся взяла коробочку, подивилася на неї. “Цукерки з вишнею… Ти пам’ятаєш. Добре, ходімо кудись сядемо. Не стояти ж на вулиці.”
Вони пішли до найближчого кафе – того самого “Зоря”, де все почалося. Сіли за столик біля вікна. Офіціантка принесла каву і тістечка.
“Розкажи, – сказала Олеся, розмішуючи цукор. – Чому ти приходиш? Це ж божевілля.”
Вадим зітхнув, дивлячись їй в очі. “Після того, як Ірина увірвалася… Я все змінив. Розлучився офіційно, порвав усі зв’язки. Але ти зникла. Я шукав тебе, але ти не відповідала.
Тоді знайшов адресу. Не хотів турбувати, просто… бути поруч. Думав, може, одного дня ти вийдеш, і ми поговоримо.”
“Вадиме, – відповіла вона м’яко, – я злякалася тоді. Твоя колишня… Вона кричала, що ти її не любиш, але не відпустиш. Я подумала, що це надто складно. Пішла, щоб не мучитися. Почала нове життя. Зустрічалася з кимось, але нічого не вийшло. А ти… Ти справді приходив кожного вечора?”
“Так, – кивнув він. – Навіть у заметіль. Петро казав, що я божевільний, але я не міг інакше.”
Олеся усміхнулася. “Петро? Твій друг, той, що завжди жартує? Як він?”
“Добре. Одружився недавно. Запрошував тебе шукати, але я відмовився. Сказав, що сам.”
Вони проговорили годину. Олеся розповіла про свою роботу – тепер вона не тільки вчителька, а й пише статті для журналу про літературу. “Недавно опублікувала есе про Шевченка. “Кобзар” – це вічне.”
“Я читав, – зізнався Вадим. – Бачив у мережі. Гордився тобою.”
“Ти стежив за мною?” – здивувалася вона.
“Трохи. Не нав’язливо. Просто хотів знати, що ти щаслива.”
Олеся замовкла, дивлячись у вікно. “Вадиме, чому одразу пропозиція? Ми ж не знаємо одне одного тепер.”
“Знаємо, – відповів він. – Я не змінився. Люблю тебе так само. А ти? Є хтось?”
Вона похитала головою. “Ні. Після останнього розриву… Вирішила, що краще одна. Але бачити тебе тут… Це зворушливо. І страшно.”
“Чому страшно?”
“Бо якщо скажу “так”, то що далі? Життя не казка.”
Вадим взяв її руку. “Давай спробуємо. Почнемо з побачення. Завтра ввечері?”
Олеся засміялася. “Добре. Але без цукерок. Я на дієті.”
Наступного дня Вадим чекав її біля будинку з квітами – букетом троянд, червоних, як її улюблена помада. Олеся вийшла в сукні, яку він пам’ятав з їхніх перших зустрічей.
“Вау, – сказав він. – Ти прекрасна.”
“Дякую, – усміхнулася вона. – Куди йдемо?”
“До парку. Там фестиваль музики.”
Вони гуляли, слухали джаз, їли морозиво. “Пам’ятаєш, як ми вперше поцілувалися? – запитав Вадим. – Під тим самим деревом.”
“Так, – кивнула вона. – Ти був таким нервовим.”
“І зараз нервую. Боюся, що це сон.”
Олеся зупинилася, подивилася на нього. “Вадиме, я теж боюся. Але… давай спробуємо.”
Минали тижні. Вони зустрічалися щодня. Вадим водив її в кіно, на виставки. Одного вечора, в його квартирі – тепер уже не такій порожній, бо Олеся принесла квіти і подушки – вони готували вечерю.
“Смаж картоплю, – сказала вона. – А я салат.”
“Добре, шеф, – жартував він. – Але ти знаєш, я не кухар.”
“Навчишся. Якщо одружимося, доведеться.”
Вадим завмер з ножем у руці. “Ти серйозно? Про одруження?”
Олеся почервоніла. “Може. Але спочатку познайом мене зі своїми друзями.”
Вони влаштували вечерю з Петром і його дружиною Марією.
“Олесю, нарешті! – вигукнув Петро, обіймаючи її. – Вадим стільки про тебе розповідав. Думав, ти міф.”
“Я реальна, – засміялася вона. – А ти – той, хто радив йому забути мене?”
“Винен, – зізнався Петро. – Але бачу, що помилявся. Ви ідеальна пара.”
Марія додала: “Розкажи про себе. Вадим каже, ти пишеш.”
Олеся розповіла про свої статті, про мрію видати книгу. “Це буде збірка оповідань про кохання в сучасному світі.”
“Клас! – сказав Вадим. – Я допоможу. Я ж мріяв бути письменником.”
“Ти? – здивувалася Марія. – Не знала.”
“Так, – кивнув він. – Але життя… Завод.”
“Може, почнеш знову? – запропонувала Олеся. – Разом напишемо.”
Той вечір минув у сміху і розмовах. Повертаючись додому, Олеся сказала: “Твої друзі чудові. Я рада.”
“А я радий, що ти з ними познайомилася.”
Потім були труднощі. Одного дня Олеся захворіла. Вадим доглядав за нею: варив чай, купував ліки.
“Вадиме, ти ангел, – шепотіла вона. – Дякую.”
“Для тебе – все.”
Коли вона одужала, сказала: “Знаєш, я думала про нас. Може, справді одружимося?”
Вадим мало не впав. “Серйозно?”
“Так. Але спочатку познайом мене з батьками.”
Вадимові батьки жили в селі, за сто кілометрів. Вони поїхали на вихідні.
“Мамо, тату, це Олеся, – представив він.”
Мати обійняла її. “Доню, ласкаво просимо. Вадим стільки про тебе говорив.”
Батько додав: “Виглядаєте щасливими. Це головне.”
Вони гуляли садом, їли пиріжки. “Пам’ятаєш, як ти дитиною лазив по деревах? – сміялася мати.”
“Мамо, не треба, – червонів Вадим.”
Олеся сміялася: “Розкажи! Хочу знати все.”
Повертаючись, Олеся сказала: “Твої батьки – золото. Тепер мої.”
Її батьки були в місті. Вечеря в ресторані.
“Олесю, хто цей молодий чоловік? – запитав батько строго.”
“Тато, це Вадим. Ми кохаємо один одного.”
Мати усміхнулася: “Бачу. Він дивиться на тебе, як на зірку.”
“Пане, – сказав Вадим. – Я люблю вашу доньку. Хочу одружитися.”
Батько кивнув: “Якщо вона щаслива – так.”
Після того Олеся сказала: “Так, Вадиме. Виходжу за тебе.”
Весілля було скромним, але теплим. В церкві, з друзями і родиною.
“Обіцяю любити тебе вічно, – сказав Вадим, надягаючи кільце.”
“І я тебе, – відповіла Олеся.”
Потім банкет. Петро тост: “За Вадима, який не здавався! І за Олесю, яка повернулася.”
Вони танцювали, сміялися.
Після весілля переїхали до нової квартири – не порожньої, а повної тепла.
“Вадиме, – сказала Олеся одного вечора. – Дякую, що чекав.”
“А ти – що прийшла.”
І так почалося їхнє щасливе життя. Звичайно, були сварки – про дрібниці, як хто миє посуд.
“Твоя черга! – казала вона.”
“Ні, твоя! – жартував він.”
Але завжди мирилися.
Олеся видала книгу, Вадим почав писати. Разом.
Через рік – дитина. Син, назвали Тарасом.
“Він схожий на тебе, – сказала Олеся.”
“На нас, – відповів Вадим.”
І кожного вечора, дивлячись на сім’ю, Вадим дякував долі.
Юлія Хмара
