— Вадим Сергійович думає не головою, а… — вона обірвала себе. — Слухай мою команду. Меню міняємо, повертаємо класику. Соуси — ті самі, на вершках та горіхах. Нормальне м’ясо. Люди платять гроші за їжу, а не за пташиний корм. Ольга хотіла як найкраще, але її звільнили з ресторану, де вона працювала понад 10 років.
— Ти стала важкою, Олю, нестерпно душною, як закрита кімната, де десять років не відчиняли хвіртку. Я поряд із тобою задихаюся.
Вадим навіть не дивився на неї, коли говорив це. Він крутив у руках келих з водою, залишаючи на запотілому склі відбитки своїх доглянутих пальців, тих самих пальців, які Ольга стільки разів цілувала, які витягувала з неприємностей, якими направляла, підсовуючи потрібні документи на підпис. Вона сиділа навпроти, пряма як струна, у своєму бездоганному костюмі і відчувала, як під шаром тонального крему обличчя перетворюється на гіпсову маску.
— Важка? — перепитала вона. Голос не здригнувся. Роки тренувань. Керуюча рестораном «Монарх» не має права на тремтячий голос, навіть якщо світ руйнується. — Це ти називаєш професіоналізмом, Вадиме, відповідальністю. Саме завдяки чому твій бізнес ще на плаву, а не пішов на дно, як усі твої попередні геніальні стартапи.
Він нарешті підвів очі. В них було те, чого вона боялася найбільше. Не злість — жалість.
— Ти знову свариш мене, як мама школяра. А мені п’ятдесят два, Олю. Я хочу дихати, хочу легкості. І Ніка, вона дає мені цю легкість.
“Ніка”— ім’я клацнуло в повітрі, як батіг. У цю мить у кабінет впорхнула вона сама. Двадцять шість років, джинси з дірками, якийсь недотепний топ і телефон у руці, який, здавалося, приріс до долоні.
— Вадику, котику, там постачальники привезли ці, як їх, устриці чи мідії. Коротше, смердять сильно. — Вона хихикнула, не помічаючи або роблячи вигляд, що не помічає напруження, від якого в кабінеті дзвеніло повітря. — Ой, Ольго Петрівно, здравствуйте. А у вас туш трохи потекла в куточку.
Ольга інстинктивно потягнулася до ока, але зараз же відіпхнула руку. Туш не могла потекти. Це була водостійка формула за великі гроші. Це була брехня. Маленька жіноча хитрість, щоб збити пиху.
— Здрастуйте, Вероніко, — льодяним тоном відповіла Ольга. — Це такі устриці і вони повинні пахнути морем.
— Ну, вам видніше. — Ніка знизала плечима і плюхнулася на підлокітник крісла Вадима, по-господарськи обіймаючи його за шию. — Вадику, ну ми їдемо. Ти обіцяв показати мені місце для фотозони.
Вадим глянув на Ольгу провинувато, але руки Ніки не прибрав.
— Так, підемо. Олю, розберись там з усім. Гаразд? І не треба більше цих сцен. Ми ж дорослі люди.
Вони пішли. Ольга залишилася сама в кабінеті, який створювала п’ятнадцять років. Кожна деталь тут, від дубових панелей до вибору сорту кави в машині, була її рішенням. Вадим був лише вивіскою, красивим обличчям, власником, який любив роздавати інтерв’ю та частувати друзів за рахунок закладу. Всю брудну, складну, реальну роботу робила вона. Вона встала, підійшла до дзеркала. У відображенні на неї дивилася доглянута жінка сорока семи років. Ідеальна зачіска. Жодного сивого волоска. Костюм сидів як друга шкіра, але в очах стояла така туга, що хотілося забути.
— Легкість, — прошепотіла вона, пробуючи слово на смак. Воно гірчило.
Все почалося півроку тому, коли Вадим привів Ніку «креативним директором». Смішно. Дівчина, чий досвід обмежувався веденням блогу про косметику, тепер вирішувала, як виглядатиме головний ресторан міста. Ольга спочатку терпіла, думала — захват. Вадим завжди був падкий на молодиць, але завжди повертався до неї, до Ольги, бо Ольга — це тил, це стабільність. Вони ж майже родина, хай і живуть у різних квартирах. Але місяць тому він оголосив про заручини.
З цього моменту Ольга втратила сон. Вона приходила до ресторану першою, йшла останньою. Вона перевіряла кожен крок Ніки, шукала помилки, переробляла її розпорядження. Ніка хотіла неонову вивіску. Ольга губила кошторис. Ніка пропонувала ввести в меню боули та смузі. Ольга переконувала шеф-кухаря, що це вб’є концепцію закладу. Це була суперечка, тиха, отруйна.
Ввечері того ж дня Ольга сиділа в кабінеті косметолога. Світло лампи било в очі, пахло спиртом і антисептиком.
— Ще тут, — Ольга ткнула пальцем у носогубну складку, — і от тут, біля очей. Щоб натягнулося.
— Ольго Петрівно, ми ж кололи дві тижні тому, — обережно зауважила лікарка. — Буде ляльковість, обличчя стане нерухомим.
— Коліть, — відрізала Ольга. — Мені не потрібно, щоб воно рухалось. Мені потрібно, щоб воно не падало.
Вона хотіла стерти ці двадцять років різниці, витравити їх філерами, випалити лазером. Їй здавалося, що якщо вона прибере зморшки, то Вадим знову побачить у ній ту дівчину, з якою вони починали бізнес у дев’яностих, торгуючи джинсами на ринку. Стільки років вони разом, але одружені так і не були. Якось не до цього було.
Жінка не розуміла, що змагається не з віком Ніки, а з її енергією. Ніка була хаосом. Вона забувала перетелефонувати клієнтам, плутала дати, але люди до неї тягнулися. Персонал, який боявся Ольги до ікоти, з Нікою сміявся. Офіціанти бігали курити з директоркою на заднє подвір’я. Це виводило Ольгу найбільше. Вона втрачала контроль.
Апогей настав через тиждень. Готувався грандіозний банкет, ювілей банку ключового партнера. Вадим нервував, бігав залою, поправляв серветки. Ніка, як не дивно, проявила ініціативу і повністю розробила концепцію вечора. Еко-стиль. Мох на столах, дерев’яні спилення замість тарілок, меню без глютену та лактози. Ольга дивилася на ці приготування, ніби це було щось неприємне.
— Це провал, — цідила вона у шефа на кухні. — Банкіри хочуть стейки і фуа-гра, а не пророщену пшеницю. Ми станемо посміховиськом.
— Але Вадим Сергійович затвердив, — несміливо почав кухар.
— Вадим Сергійович думає не головою, а… — вона обірвала себе. — Слухай мою команду. Меню міняємо, повертаємо класику. Соуси — ті самі, на вершках та горіхах. Нормальне м’ясо. Люди платять гроші за їжу, а не за пташиний корм.
Вона знала, що робить. Вона хотіла врятувати вечір. Ну, так вона казала собі. Десь у глибині душі, в темному липкому куточку свідомості пульсувала інша думка. Коли Ніка побачить, що її меню прибрали, вона влаштує істерику. Вадим побачить, яка вона непрофесійна ідіотка, і все зрозуміє.
Перша година пройшла ідеально. Ольга стояла в тіні портьєри, спостерігаючи, як гості з апетитом їдять її затверджені страви. Тріумф. Вона бачила, як Вадим розслабився, як він сміється. Вона перемогла. І ось за головним столом почалася метушня. Голова правління банку, чоловік із червоним обличчям, раптом почав хапати ротом повітря. Він схопився за горло, перекинувши келих із вином. Червона пляма розповзлася по білосніжній скатертині, як зловісне передвістя.
— Лікаря! — закричала його дружина. — У нього алергія. Горіхи! Тут є горіхи!
Світ Ольги завмер. Звуки зникли. Залишилося лише биття власного серця в вухах. Горіхи. У затвердженому Нікою меню горіхів не було. Там усе було вивірено до міліграма саме під цього клієнта. Ніка дізнавалася список алергенів особисто. А Ольга повернула класичний соус. Хаос, сирени швидкої допомоги, ноші, перелякані обличчя гостей. Вадим, білий, як крейда, щось пояснює дружині банкіра. Ніка, плачуча в кутку.
Коли швидка поїхала, Вадим увірвався на кухню. Він ніколи не кричав. Ольга за п’ятнадцять років жодного разу не чула, щоб він підвищував голос, але зараз він не кричав, він ричав.
— Я хотіла як краще, — голос Ольги зірвався на віск. — Вадиме, цей її еко-стиль — це ж убогість. Я рятувала рівень. Я не знала про алергію. Я просто…
— Ти не рятувала рівень, — перебив він. — Ти намагалася знищити Ніку. Ти ледь не вбила людину через свою хворі ревнощі.
— Ревнощі?
Ольга ступнула до нього, втрачаючи останки самовладання.
— Та я створила тебе! Цей ресторан — це я, а ця малолітка…
— Ти звільнена, — сказав Вадим. — Ти звільнена, Ольго. Іди геть. Зараз же, щоб духу твого тут не було. Ти божевільна.
Він відвернувся. Вона стояла посеред кухні, слухаючи гул витяжки. Ніхто з персоналу не дивився на неї. Ті люди, яких вона роками штрафувала, вчила, муштрувала, кого вважала своєю командою, — вони всі відводили очі. Ніхто не вступився. Вона вийшла чорним ходом під дощ, забувши забрати з кабінету сумочку та пальто.
Наступні два тижні пройшли, як у тумані. Ольга лежала на дивані у своїй квартирі, не вмикаючи світло. Телефон вона розбила об стіну на другий день, коли побачила у соцмережах пост про трагічну помилку менеджменту і вибачення від імені ресторану. Вона була не просто звільнена — вона була скасована. У їхній вузькій професійній сфері плітки поширюються швидше за пожежу. Її кар’єра, яку вона будувала цеглинкою, рухнула за один вечір. На третій тиждень вона подивилася у дзеркало. Філери ще трималися, але обличчя осунулося. Під очима залягли тіні.
— Хто я? — запитала вона відображення.
Відповіді не було. Була тільки старіюча, безробітна жінка з амбіціями, яким уже нікуди було дітися. Їй потрібно було бігти туди, де ніхто не знає, що таке набряк Квінке та мішленівські зірки. У неї залишився будинок від тітки у старому дачному селищі, кілометрах за сто від міста. Вона не була там сім років. Думала продати, та руки не дійшли.
Будинок зустрів її запахом сирості та мишей. Ділянка заросла кропивою по пояс. Паркан перекосився. Перші два дні вона просто спала. Завернувшись у стару ватну ковдру, яке пахло пилом та дитинством. Тут не ловив інтернет. Це було благословенням.
Потім закінчилася їжа. У холодильнику було стерильно пусто. Навіть миші б заплакали. Довелося, скрегочучи зубами, заводити машину. Бензину залишалося на дні, але до сільського ларька мало вистачити. Магазин зустрів її запахом дешевого прального порошку та нудьгою продавщиці.
— Хліба нема, — байдужно кинула Таня, відриваючись від кросворду. — Дачники все змели. Завезення завтра після обіду.
Ольга стояла посеред торгової зали, відчуваючи, як всередині все закипає. «Чекати до завтра». Погляд упав на полицю з бакалією. Пакет борошна, пакетики сухих дріжджів, сіль. Вона згребла все це в обійми. Вибору не було.
Жінка замісила тісто. Вода була крижана з колодязя, руки ломило, тісто липло до пальців, це її виводило.
— Та щоб тебе! — лаялася вона вголос, віддираючи липку масу від манікюру, що вже давно облупився. Але потім… потім щось змінилося. Вона перестала вкладати в рухи свою образу. Злість на Вадима, на Ніку, на себе. Тісто стало податливим, гладким, теплим, живим. Воно пахло життям. Вона поставила його до грубки.
Довелося навчитися топити дров’яну піч, спаливши половину старих газет. Коли хліб випікся, він був кривим, підгорілим з одного боку. Але запах! Ольга відламала гарячу паляницю, обпекла пальці. Смак був простим, хлібним, справжнім. Вона сиділа на підлозі, їла цей хліб і плакала. Сльози змивали ту саму гіпсову маску.
Місяці злилися в один довгий, спокійний день. Ольга підстригла волосся під хлопчика, перестала фарбуватися. Місцеві, спочатку косо дивилися на міську «фіфу», прийняли її після того, як вона допомогла сусідові з документами на пенсію. А потім пішла слава про хліб. Сарафанне радіо спрацювало краще за будь-який маркетинг.
До літа за її «Бородинським» приїжджали навіть із елітного селища. Руки згрубіли, вкрилися опіками, зате обличчя розгладилося без усякого ботоксу. Зник той зневажливий вираз, з яким вона жила роками. Вона навчилася говорити з людьми просто, без оцінки їх статусу. І вони посміхалися їй у відповідь: щиро, тому що вона їх годувала.
Через рік, коли за вікном вже моросила осінь, у двері постукали. На порозі стояв Вадим, потертий, посірівший, у дорогому піджаку. Ольга витерла борошняні руки об фартух і з подивом зрозуміла: серце мовчить, нічого не відгукується, жодних почуттів.
— Чай будеш? — спитала вона так просто, наче він зайшов по сіль.
Він жадно їв хліб з маслом, кришив на стіл і скаржився. Ніка втекла, залишивши борги та хаос. Персонал розбігся, кухня зупинилася. Він дивився на неї тим самим поглядом побитої собаки, що колись працював безвідмовно.
— Повертайся, Олю. Зарплата подвійна, частку дам. Ти ж профі, без тебе все руйнується. Прости мені, ідіота.
Ольга дивилася і бачила не мрійного чоловіка, а слабку людину, що шукає, на кого б перекласти відповідальність. Колись вона його лякала, тепер стала зручною.
— Ні, Вадиме.
— Мало? Дам більше грошей.
Він нервово усміхнувся.
— Олю, це ж твій рівень. Ти тут з нудьги здохнеш. Тобі масштаб потрібен.
— Я тут уперше дихаю, — усміхнулася вона м’яко, як дитині. — Пам’ятаєш, ти казав, що я душна? Був правий. Я там задихалася, а тут — повітря. Хліб візьми із собою в подарунок.
Він пішов, сутулячись, так і не зрозумівши, як можна проміняти владу на борошно. Ольга вийшла на ґанок. Пахло опалим листям та димом. Вона вдихнула на повну. Ніякої вагості, ніякого болю — тільки свобода. На кухні підходило тісто. Завтра приїдуть люди. Вони чекають на її хліб. І це було важливіше за всі банкети світу.
