— Вадиме, — Олена не знала, як почати важку розмову, — я хочу забрати дітей Марини до нас. У них тепер ні мами, ні тата. Я не хочу, щоб вони опинилися в дитячому будинку! Вони ж зовсім маленькі… Ти чому проти? Вадиме, невже у тебе до них немає ні краплини жалю?

— Вадиме, — Олена не знала, як почати важку розмову, — я хочу забрати дітей Марини до нас. У них тепер ні мами, ні тата. Я не хочу, щоб вони опинилися в дитячому будинку! Вони ж зовсім маленькі… Ти чому проти? Вадиме, невже у тебе до них немає ні краплини жалю?

Олена поспішно йшла вулицею, намагаючись швидше потрапити додому. Було вже пізно, громадський транспорт припинив рух, і жінці довелося добиратися пішки. На щастя, дім, у якому вона жила разом із хлопцем Вадимом, був не надто далеко від її роботи. Через п’ятнадцять хвилин вона вже була на місці.

Олена двічі натиснула на дзвінок, і двері відчинив Вадим. Він узяв сумки з рук жінкиі невдоволено протягнув:

— Ну і чого ти так довго? Я тебе вже зачекався! Годину тому ще повернутися мала, я зголоднів.

— Багато клієнтів, — відповіла жінка, — я сьогодні падаю з ніг. Потоком йшли, один за одним. Цілий день на ногах. Ще приходили найпримхливіші.

Олена плюхнулася на диван і витягла втомлені ноги. Вставати не хотілося, але треба було — вечеря сама себе не приготує, і посуд сам себе не вимиє. На Вадима в цьому плані надії було мало. Її молодий чоловік не дуже турбувався про господарство.

Олена працювала офіціанткою в одному з численних кафе міста. Вона влаштувалася туди нещодавно, змінивши перед тим безліч місць. А поки дівчина старанно вислуговувалася перед клієнтами і намагалася справити враження на начальство, невтомно працюючи цілими днями. Жінку важкі будні не лякали — до важкої, а часом і виснажливої праці вона давно звикла. Працювати почала ще в дитинстві, коли її мама опинилася прикутою до ліжка. Дівчина роздавала листівки на міських вулицях, допомагала сусідам за невелику плату і тим самим заробляла на хліб і ліки для хворої матері.

Олена до останнього сподівалася на диво. Кожного вечора вона бігла додому і уявляла, як мама, здорова і сповнена сил, як раніше, метушиться на кухні, готуючи її улюблені оладки. Але мама з ліжка не вставала. Вона лише слабко посміхалася, тонкою, висохлою рукою гладила доньку по голові і тихенько плакала.

Помучилася мама майже три роки. Дива так і не сталося — єдина близька людина маленької дівчинки її покинула, залишивши Олену саму в цьому світі. Батька в неї не було, принаймні, вона його ніколи не бачила і майже нічого про нього не знала. Її визначили в дитбудинок, де вона продовжила навчання. І несподівано подружилася з Мариною.

Марина була її найкращою подругою з того часу, як вона потрапила до установи. Вони були з нею одного віку і вчилися в одному класі. Так вийшло, що Марині важко давалися гуманітарні науки, а Олена, навпаки, була сильною в них. Вони допомагали одна одній з домашнім завданням і непомітно подружилися так сильно, що попросили вихователів поселити їх разом в одній кімнаті. Вони разом мріяли про те, що їх колись хтось забере звідти, і в них знову з’являться сім’ї, де їх будуть любити, дарувати подарунки, читати вночі книжки і цілувати перед сном. Але час минав, а бажаючих взяти дівчаток так і не було…

Вони прожили разом до повноліття. Олена не стала продовжувати навчання і одразу вирішила влаштуватися на роботу, а Марина вступила до коледжу на бухгалтера. Вони продовжували спілкуватися і після того, як влаштувалися в житті і знайшли собі супутників. Марина вийшла заміж за колегу по роботі Максимом, а Олена познайомилася з Вадимом, коли працювала адміністратором в готелі. Так їхня дружба пройшла перевірку часом, відстанню і соціальним станом.

Олена і Вадим планували одружитися через пару місяців. Хлопець працював слюсарем в автосервісі і мріяв одного дня відкрити власне підприємство. Олена ж було досить і того, що вона мала зараз. Втім, одна мрія все ж була у неї: вона дуже хотіла дітей. Вадим же, навпаки, планував заводити дітей тільки після того, як остаточно стане на ноги. Тільки в цій думці пара не сходилася.

Олена казала Вадимові, що дітей заводити вже давно час:

— Вадю, у Марини вже двоє! Чого ми тягнемо, я не розумію? Вік підганяє, чим старшою я стаю, тим складніше мені буде виносити дитину. Я не розумію, що нам заважає стати батьками?

Вадим лише кривився:

— Лізо, як ти можеш нас порівнювати? Невже тобі не зрозумілий простий факт: у нас можливостей куди менше! У них грошей побільше, їм можна хоч десяток дітей мати. А в нас з тобою що? І я вважаю, що поспішати нам нікуди! Є ще час.

Справедливості заради, Вадим у чомусь мав рацію — вони й справді жили небагато. У спадок від мами Олені дістався старий приватний будинок, який потребував постійних вкладень. Інтер’єр теж не можна було назвати розкішним, але жінка вважала, що це зовсім не головне.

— Все це — наживне, — заспокоювала вона саму себе, — заробим, купимо, відбудуємо. А ось діти… найбільше для мене щастя — взяти рідну дитину на руки.

Ось тільки Вадим не дуже-то хотів дитину. І не забував про це регулярно нагадувати жінці.

Чоловік дістав з пакета якийсь журнал і простягнув його Олені. Та взяла його і побачила, що це каталог весільних суконь.

— Вибери, яка подобається, — сказав Вадим, — а то скоро весілля, а в нас ще нічого не готово.

В Олени загорілися очі, і вона взялася перегортати каталог. Сукні були якісь не такі. Бракувало в них іскринки що лише. Так нічого і не вибравши, дівчина вирішила порадитися з Мариною. Марина вже проходила через це, і її досвід був дуже доречний. Олена відклала каталог убік і вирішила подзвонити Марині. Потім подумала, що добре б справу це відкласти до ранку.

Вранці наступного дня вона подзвонила Марині, але номер був недоступний. Олена здивувалася: куди вона поділася? Після обіду Марина сама подзвонила їй і сказала, що вони з чоловіком вирушили до сусіднього міста з якимись справами.

Зв’язок був поганий, і Олена так і не дізналася, що в них там були за справи.

— Передзвони пізніше, є серйозна розмова, — попросила подруга і поклала трубку. Це був останній раз, коли вона чула Марину.

Ввечері Олені подзвонили з невідомого номера і запитали, чи знає вона Марину Свиридову. Олена без задньої думки сказала:

— Так, знаю, звісно. Це — моя близька подруга. А ви, власне, хто?

— Марина і її чоловік… їх немає вже… несподівано все сталося, — сказав голос і додав, — у них, здається, залишилися діти. Ви не могли б придивити поки за ними?

— Так, звісно, — видавила Олена.

Марина, чоловік, діти… Думки стрибали в голові Олени, вона спочатку не могла збагнути, що мав на увазі той чоловік. Марина не могла так піти з життя, вона ж нещодавно з нею розмовляла! Маринка… Як вона могла її залишити?!

Олена плюхнулася в крісло, закрила руками обличчя і гірко, вголос, розридалася. У неї щойно сталося горе.

Через півгодини з роботи повернувся Вадим. Він хвилин десять дзвонив у дзвінок, і, не витримавши, почав колотити кулаками у двері. Олена нарешті отямилася і відчинила йому. Вадим побачив її біле, як крейда обличчя і перелякався:

— У чому річ? Олено, тебе хтось образив? Не мовчи, скажи мені правду!

— Марина, Вадю… Нема її більше. Померла вона, Вадику…

Ноги Олени підкосилися і вона впала перед майбутнім чоловіком, тремтячи від ридань.

Вадим накапав Олені заспокійливого і її трохи відпустило. Воан згадала, що їй сказав «голос»:

— Вадю, треба поїхати і забрати дітей. Вони ж зовсім самі. Я уявляю, що вони зараз відчувають…

Вадим заявив:

— Я поїду. А ти полежи трохи, відпочинь.

Олена застогнала:

— Вадю, я тут одна з розуму зійду. Я з тобою поїду.

У Олена був запасний ключ від квартири Марини. Дітей ніде не було. Вадим пішов до сусідки — діти опинилися у неї. Сусідка запитала:

— Що трапилося? Куди ви їх забираєте?

— Марини більше немає, — глухо промовила жінка і ледь знову не заридала.

Вона швидко вибігла на вулицю і сіла в машину, посадивши собі на коліна двох малюків. Вадим спустився вниз, сів у машину і завів мотор. Додому їхали мовчки.

Ввечері Вадим запитав жінку:

— Олено, а що з дітьми тепер буде? Куди ми їх визначимо?

Вона знизала плечима.

— Нехай поки залишаться у нас, — відповіла вона, — спочатку треба вирішити з похоронами. Там уже вирішимо.

Олена  нагодувала дітей і повела їх у спальню. З незвички укладала довго, кожного гладила по голові і тихенько розповідала казки, змахувала сльози. Діти були ще занадто малі, щоб знати правду.

Після похорону Марини і її чоловіка, Олена вирішила поговорити з Вадимом про усиновлення дітей подруги. Не могла вона допустити, щоб малюки її улюбленої подруги жили так само, як і вони з Мариною колись.

— Не хочу, щоб вони опинилися в дитбудинку, як їхня мама. Як я, зрештою, — сказала Олена, колихаючи на руках маленького Максимка.

Його сестричка Віра в цей час посапкивала у своєму ліжечку. Вадим подивився на Олену, потім на дітей, і сказав:

— Я не знаю! Навряд чи ми потягнемо одразу двох. Де взяти стільки грошей? Адже чим старшими вони будуть ставати, тим більше грошей знадобиться. Не знаю, Олено, правда. Не знаю.

Але жінка була категоричною.

— Ні, не дозволю, щоб вони хоч день провели в дитбудинку. Ти був там? Ні! А я була і знаю, що це за місце! Не віддам дітей!

Вадим промовчав. А що він міг сказати?

З того часу стосунки Олени й Вадима дали тріщину. Чоловік більше не піднімав тему весілля, все частіше і частіше ігнорував свою наречену і намагався якнайрідше бувати вдома. Олена намагалася поговорити з ним, але він ухилявся від розмови. А якось вночі, коли вона і діти спали, тихо встав, зібрав найнеобхідніші речі і пішов. Олена дзвонила йому, але він скидав її дзвінки.

Жінка опинилася в пастці. Вона залишилася зовсім сама, без підтримки коханої людини, без опори і захисту. Дівчина попросила свою подругу Наталку, з якою познайомилася на попередній роботі, придивити за дітьми в її відсутність. Грошей хотіла дати, але та відмовилася:

— Ще чого! Не буду я брати з тебе гроші, — сказала Наталка, — тобі самій-то ледь вистачає.

І це було правдою — Олена ледве виживала від зарплати до зарплати. Без допомоги Вадима доводилося важко. Тепер нікому було ремонтувати старий будинок, і той похилився ще більше. Але всі проблеми і тривоги жінки відійшли на другий план, коли вона бачила тепер уже своїх дітей. Так, Олена щиро вважала доньку і сина подруги рідними. Дівчина пройшла сім кіл пекла, щоби добитися над ними хоча б опіки.

Тільки Олена зітхнула, як її спіткало ще одне важке випробування. Одного разу у Максимка піднялася висока температура. Жінка викликала лікаря, і той призначив йому жарознижувальне. Але температура ніяк не спадала, і Олена занепокоїлася. Вона відвезла його до лікарні, де в нього взяли аналізи. Лікар дуже довго розглядав папірці, а потім назначив лікування.

Максимка йшов на поправку швидко. Олена поволі почала відпускати ситуацію. Діти росли, жінка пішла працювати. Життя налагоджувалося. Рівно до того моменту, поки на порозі одним вечором не з’явився Вадим. Олена відчинила двері і здивувалася:

— Чим зобов’язана? Навіщо прийшов?

— Та я… — Вадим переступав з ноги на ногу, — Олено, я хочу одразу сказати, що тоді вчинив неправильно. Не по-людськи… Я зараз не розумію, що на мене тоді накатило. Зібрав речі, втік, як щур з корабля… Ось, візьми. Тут тридцять тисяч гривень. Я розумію, що це — крапля в морі, щоб підняти дітей… Але я буду потроху допомагати.

— Заходь. Чого на порозі-то стояти, — запропонувала жінка.

Розмовляли довго.

— Не йди, — сказала тихо Олена, — нам дуже тебе не вистачає.

Весілля зіграли пишне. Вадим тепер уже законній дружині запропонував пройти процедуру усиновлення. Олена справді щаслива, адже її найзаповітніша мрія здійснилася. Так, не вона народила цих малюків. Але вона їх виховає.