Валентина закривала валізу й у сотий раз перевіряла документи. Відрядження на два тижні — це серйозно. Стільки часу з дому не виїжджала вже років п’ять. Жінка тоді не знала, чим обернеться поїздка для її сім’ї.
— Ігоре, ти там дивись, у холодильнику борщ на три дні, котлети заморозила, — гукала вона зі спальні. — І мама твоя нехай не приїжджає кожен день, а то знову почнеться.
— Та годі тобі, Валю, — відповів чоловік із кухні. — Мама просто піклується.
— Піклується, — буркнула Валентина собі під ніс. — Та годі, годі.
За двадцять років шлюбу вона вивчила усі звички свекрухи напам’ять. Варто було їй кудись відлучитися — Тамара Павлівна тут як тут. То борщ не так зварений, то підлоги не так вимиті, то з онуком вона мало часу проводить. А онук уже двадцять п’ять років як самостійний, своєю сім’єю живе.
— Таксі приїхало! — гукнув Ігор.
Валентина схопила валізу й сумку. На порозі обернулася:
— Якщо щось станеться — дзвони відразу. І мамі своїй скажи, що будинок у нас у порядку, допомога не потрібна.
Ігор кивнув, поцілував дружину в щоку:
— Не переживай. Усе буде нормально.
Але ледь за Валентиною зачинилася двері, задзвонив телефон.
— Ігоре, це мама. Валя поїхала? Я вже зібралася, приїду сьогодні ввечері. Не можна ж тебе самого залишати, ти ж пропадеш без жіночого ока.
— Мам, та я вже дорослий…
— Що ти кажеш, синку? Чоловікам завжди потрібна турбота. Ось побачиш, я тобі такі обіди готуватиму! Не те що твоя Валентина зі своїми напівфабрикатами.
Ігор зітхнув. Сперечатися з матір’ю — справа марна. Та й правда, самому якось не по собі. Двадцять років із дружиною плече до плеча, звик. До вечора Тамара Павлівна з’явилася з двома сумками й каструлею.
— Ну що, синку, показуй, як ви тут живете. Ой, а чому в передпокої такий безлад? І пил на шафі… Валентина зовсім лінується, я бачу.
— Мам, ми ж працюємо обоє…
— Працюємо! — махнула рукою жінка. — А хто дім має утримувати? Дружина! Це її прямий обов’язок. Я в твої роки і працювала, і дім вела, і тебе ростила. А ця тільки про свою кар’єру думає.
Ігор промовчав. Сперечатися не хотілося, та й стомився після роботи. Мати тим часом вже оглядала кухню:
— Ігоре, а де нормальні сковорідки? Ці що, тефлонові? Та вони ж шкідливі! Валентина що, не знає? Чи їй байдуже на здоров’я?
— Мам, ми цими сковорідками п’ять років користуємося, усе нормально.
— Нормально… — похитала головою Тамара Павлівна. — Ось я тобі завтра щось приготую в нормальній сковорідці. Відчуєш різницю.
Перші три дні пройшли тихо. Тамара Павлівна готувала, прибирала й кожен вечір розповідала синові про те, що вона виявила в домі.
— Ігорю, ти подивись на ці рушники! Сірі зовсім. Валентина їх, мабуть, місяць не прала. А холодильник? Там такий бардак, що страшно дивитись.
— Мамо, не встигли прибрати…
— Не встигли! — сплеснула руками жінка. — А коли встигати-то? Вона ж постійно на роботі. Ось скажи мені, навіщо жінці стільки працювати? Сім’я має бути на першому місці!
Ігор знизав плечима. Щось у словах матері було… правильне. Справді, Валентина останнім часом усе більше часу проводила в офісі. То проєкт терміновий, то звіт, то відрядження це.
— А пам’ятаєш, синуку, який у вас раніше дім був? Коли я частіше приїжджала? Усе блищало, порядок усюди був…
— Було, — погодився Ігор.
— Отож бо й є. А тепер що? Пил, бруд, напівфабрикати. І ти на це дивишся мовчки.
До кінця тижня Ігор уже сам почав помічати те, на що раніше не звертав уваги. Справді, у ванній давно час плитку відмити. І фіранки попрати не завадило б. А в спальні взагалі такий безлад — Валентина завжди речі розкидає.
— Мамо, а може, не варто так… критикувати Валю?
— Я не критикую! — обурилася Тамара Павлівна. — Я переживаю за тебе! Ти ж мій єдиний син. Невже я хочу тобі зла? Просто жінка має бути жінкою, а не кар’єристкою.
— Але ж вона гроші заробляє великі…
— Гроші! — відмахнулася мати. — А щастя де? А затишок? А турбота? Коли вона тобі востаннє сорочку прасувала? Або вечерю нормальну приготувала, не з магазинних напівфабрикатів?
Ігор задумався. І справді, коли? Валентина вічно поспішає, вічно зайнята. Навіть увечері часто в ноутбуці сидить.
— А ти подивись на себе в дзеркало, — продовжувала Тамара Павлівна. — Схуд, блідий якийсь. Це все від неправильного харчування. І від нервів. Жінка має створювати чоловікові спокій. Ти ж бачиш, що вдома робиться, що дружина тебе не помічає. Це на підсвідомості відкладається. Я читала в журналі — від таких речей у чоловіків тиск піднімається.
У суботу подзвонила Валентина.
— Ігоре, як справи? Мама твоя не замучила?
— Усе нормально, — буркнув чоловік. — Мама допомагає по господарству.
— Допомагає… Ну дивись там. Я в понеділок ввечері буду.
— Давай.
Валентина здивувалася холодному тону, але подумала — стомився, мабуть. Робота у Ігоря важка, плюс мати на голові.
А Тамара Павлівна тим часом перейшла до нової фази:
— Ігоре, а ти не помічав, що Валентина стала якась… холодна?
— У якому сенсі?
— Ну як жінка. Раніше вона хоч намагалася виглядати привабливо, а тепер? Вдома постійно в цих спортивних штанях ходить, не фарбується як слід…
Ігор поперхнувся чаєм.
— Мам, ми вже не молоді…
— Не молоді! А кохання що, тільки для молодих? Жінка в будь-якому віці має залишатися жінкою. Для чоловіка старатися. А твоя Валентина зовсім занедбала себе. І тебе, відповідно, теж.
— Та годі, мам…
— Жодного «годі»! Ти чоловік у розквіті сил! А живеш як… як сусід якийсь. Валентина тебе навіть не бачить як слід. Уся робота та робота.
До неділі Ігор почував себе глибоко нещасною людиною. Мати була права — дружина справді його не помічала. Дім запустила, про чоловіка не думає, тільки кар’єра в голові.
— Ти знаєш, синуку, — сказала Тамара Павлівна за вечерею, — я не хочу втручатися, але… може, варто серйозно поговорити з Валентиною? Пояснити їй, що так жити не можна?
— Поговорити…
— Ну звісно! Ти ж чоловік, господар у домі. Маєш право вимагати до себе нормального ставлення.
Валентина повернулася в понеділок близько восьмої. Ключі у замку повернула — вдома тиша якась дивна. І пахне… не так, як зазвичай.
— Ігоре, я вдома! — гукнула, ставлячи валізу в передпокій.
Із кухні вийшов чоловік. Обличчя серйозне, навіть похмуре.
— Привіт, — сказав сухо й повернувся назад.
— Ти що такий… неввічливий? — Валентина роздяглася, пройшла на кухню. — Де мама твоя?
— Мама вдома. А мені з тобою треба поговорити.
— Про що?
Ігор сів за стіл, склав руки.
— Про наше життя. Про те, як ми живемо.
Валентина насторожилася. Тон у чоловіка був якийсь офіційний, незнайомий.
— А що з нашим життям не так?
— Ти серйозно не розумієш? — Ігор підняв брови. — Валю, подивись на цей дім. Подивись на себе. На мене подивись нарешті.
— Я не розумію, про що ти.
— Отож бо! Не розумієш! — голос чоловіка став голоснішим. — Тобі взагалі до сім’ї є діло? До чоловіка? Чи тільки робота в голові?
Валентина повільно сіла навпроти.
— Ігорю, що відбувається? Два тижні не було, тебе ніби замінили.
— Два тижні! — обурився він. — А знаєш, що я за ці два тижні зрозумів? Що в мене вдома дружини немає. Є… сусідка якась. Яка приходить поспати й переодягтися.
— Ти що несеш?!
— Не несу! Говорю правду! Коли ти востаннє нормальну вечерю готувала? Коли сорочку мені прасувала? Коли взагалі цікавилася, як у мене справи?
Валентина розкрила рот, але слів не знайшла. А Ігор продовжував:
— Дім у нас перетворився на… на гуртожиток! Ти тільки роботою живеш! Кар’єра, проєкти, відрядження! А сім’я? А чоловік? А мені що — задовольнятися об’їдками твоєї уваги?
— Ігорю, заспокойся… Ми ж завжди так жили. Я працюю, ти працюєш…
— Не так! — обурився він. — Раніше ти хоч намагалася! А тепер що? Вічно в цих спортивних штанях, не нафарбована, вдома безлад…
Валентина відчула, як усередині щось похололо. Ці слова… вони звучали знайомо. Дуже знайомо.
— А ще скажи, що я тефлоновими сковорідками тебе травлю, — сказала вона тихо.
Ігор завмер.
— Звідки ти…
— Мама твоя, так? Два тижні тобі про мене плела?
— Ніхто мені нічого не плив! — схопився чоловік. — Мама просто допомогла зрозуміти те, що я й сам давно відчував!
— Ага. Відчував.
У цю мить із спальні вийшла Тамара Павлівна. У халаті, капцях, явно збиралася лягати.
— А, Валентиночка приїхала, — сказала вона з милою посмішкою. — Як відрядження, дорога?
Валентина подивилася на свекруху, потім на чоловіка.
— Тамаро Павлівно, а ви тут що, живете тепер?
— Та що ти. Просто Ігоре попросив побути подовше, допомогти по господарству. Чоловіка одного залишати не можна.
— Зрозуміло, — кивнула Валентина. — І багато чого ви тут… допомогли?
— Та я ж тільки на кухні трохи порядок навела, готувала… Ігоре так схуд без жіночого догляду.
— Жіночого догляду… — повторила Валентина повільно.
Вона встала, пройшлася по кухні. Справді, усе переставлено, сковорідки стоять не ті, якими вона користувалася, ще якась інша каструля з’явилася. Навіть рушники інші.
— Отже, так, — сказала вона, повертаючись до чоловіка. — Поки мене не було, ви тут вирішили, що я погана дружина. Дім не так веду, готую не так, виглядаю не так. Правильно розумію?
— Валю, справа не в тому…
— У чому ж справа, Ігорю? Говори прямо.
Тамара Павлівна делікатно відкашлялася:
— Діти, може, не варто при мені…
— Варто! — різко сказала Валентина. — Раз ви у наших стосунках активно берете участь, то й вислухайте.
Валентина сіла назад за стіл, подивилася на чоловіка, потім на свекруху.
— Гаразд. Давайте розберемося. Ігорю, ти незадоволений тим, що я працюю. Правильно?
— Не тим, що працюєш, а тим, що тільки роботою й живеш!
— Ага. А тим, що я на цю роботу ходжу вже п’ятнадцять років і зарплату отримую вдвічі більшу за твою — ти не незадоволений?
Ігор почервонів:
— До чого тут зарплата?
— До того! — голос Валентини став суворішим. — На мою зарплату ми цю квартиру купували! На мою зарплату машину брали! А тепер що — я маю сидіти вдома й штани тобі прасувати?
— Валентиночко, — втрутилася Тамара Павлівна, — жінка має…
— Мовчати! — гаркнула Валентина так, що свекруха аж підскочила. — Ви вже достатньо наговорили!
— Валю, не сварился на матір! — встав Ігор.
— А на дружину можна сваритися, так? — Валентина теж підвелася. — Слухай, Ігоре, давай одразу визначимося. Хто тобі важливіший — я чи мамочка?
— Це різні речі…
— Ні! Не різні! Або ти дорослий мужик, який сам вирішує, як йому з дружиною жити, або ти йдеш до мами!
— До чого тут мама? — не зрозумів чоловік.
— А хто тобі два дні тому вмовляв, яка я погана? Хто переставив усю мою кухню? Хто живе в моєму домі без мого дозволу?
Тамара Павлівна обурилася:
— Це дім мого сина!
— Ні! — заревіла Валентина. — Це МІЙ дім! На МОЇ гроші куплений! І якщо вам тут не подобається, як я живу — геть звідси обидва!
Повисла тиша. Ігор дивився на дружину так, наче бачив уперше.
— Ти що, з глузду з’їхала?
— Ні, я нарешті до глузду прийшла! — Валентина пройшла у спальню, витягла з шафи сумку, почала кидати туди речі. — Двадцять років я терпіла! Двадцять років слухала, що я не так роблю! Що готую не так, прибираю не так, виглядаю не так!
— Валю, куди ти зібралася? — розгублено запитав Ігор.
— До Свєтки. Пожити в нормальній обстановці, де мене не критикують кожну хвилину.
Валентина застібнула сумку, повернулася до чоловіка:
— У тебе є вибір, Ігорю. Або твоя мати завтра з’їжджає, і ми живемо як дорослі люди, або я подаю на розлучення. І знаєш що — квартиру при поділі я собі залишу. Вона на мене оформлена.
— Ти не можеш так просто…
— Можу! — Валентина взяла сумку. — У тебе три дні на роздуми. Вирішиш — дзвони.
Вона вийшла, грюкнувши дверима. Ігор залишився стояти посеред кухні. Тамара Павлівна сказала:
— Ігоре, що ж це таке… Як вона сміє…
— Мам, — сказав Ігор тихо, — а може, вона права?
— Що?! Сину, ти що кажеш?
— Може, вона права… — повторив він і подивився на матір. Вперше за багато років подивився й побачив не турботливу маму, а вередливу жінку, яка зруйнувала його сім’ю.
Наступного дня Ігор сидів на роботі й думав. Колеги питали, що трапилося — вигляд у нього був кволий. А ввечері він прийшов додому й сказав матері:
— Мам, завтра вранці я відвезу тебе додому.
— Як це?
— Так. Валя права. Я двадцять років одружений, а досі слухаюся мамочку.
— Ігорю! — обурилася Тамара Павлівна. — Як ти можеш! Я ж добра тобі бажаю!
— Ні, мам. Ти бажаєш, щоб я все життя був твоїм маленьким хлопчиком. А я вже дідусь майже. Годі.
Тамара Павлівна плакала, ображалася, дорікала. Але Ігор був непохитний. Валентині він подзвонив на другий день:
— Валю, мама поїхала. Приїжджай додому.
— І все? Просто приїжджай?
— Ні, не все. Я зрозумів, що був неправий. Прости мені. І… дякую за ці двадцять років. За роботу твою, за гроші, за те, що дім у нас був. Я цього не цінував.
Валентина помовчала:
— А якщо мати знову почне?
— Не почне. Я їй чітко пояснив — у наші справи вона більше не лізе. Ніколи.
Через годину Валентина була вдома. Мовчки прибрала свої речі на місце, мовчки поставила чайник.
— Валю, — сказав Ігор, — давай я тобі чаю зроблю. Давай жити, як раніше?
Вона подивилася на нього довго, оцінююче.
— Можемо спробувати. Але по-іншому. Без твоєї матері в наших стосунках.
— Без матері, — погодився він.
А через тиждень, коли Тамара Павлівна подзвонила поцікавитися, як справи, Ігор відповів коротко:
— Мам, справи у нас добрі. Але це наші справи. Не твої.
І поклав слухавку. Валентина, що чула розмову, вперше за місяць усміхнулася.
