— Будь ласка, потерпи…
У суботу Лєра старанно навела лад і без того в чистій квартирі. Потім продумала меню й приготувала найсмачніші страви, бажаючи показати себе матері В’ячеслава хорошою господинею. Та коли вийшла, щоб винести сміття, зіткнулася на сходовому майданчику зі своїм сусідом. Він як завжди був неголений, але запаху перегару Лєра від нього не відчула. Втім, їй не було до нього жодного діла, і вона хотіла пройти повз, але він гукнув її, дещо грубувато спитавши:
— Слухай, сусідко, а що то за гусак у тебе тут завівся? Ти йому поясни, якщо він хоче курити в загальному під’їзді, то будь ласка. Але недопалки розкидати не треба. Я йому зауваження зробив, а він послав мене в далеку путь. Так діло не піде! Ти йому скажи, інакше я сам скажу.
Валерія округлила очі й навіть зблідла від гніву:
— Перепрошую, але ви його з кимось плутаєте. Слава порядний чоловік, він не палить і не дозволяє собі висловлюватися. І взагалі, я просила вас не наближатися до мене.
— Замазура він порядний! — усміхнувся сусід. — Навіть сміття винести не може. Сів на шию бабі й радіє.
— Хам! — Лєра гордо задерла голову й уже попрямувала до ліфта, коли почула тихе:
— Отака недалека!
Валерія обернулася, але сусід уже зник у своїй квартирі, і їй нічого не залишалося, окрім як продовжити свій шлях. Настрій у неї зіпсувався, але невдовзі приїхала Надія Павлівна, мила, добра жінка, і вечір минув просто чудово.
Гостя затрималася у Валерії на кілька днів, а потім поїхала, тепло попрощавшись із сином і його гостинною нареченою, і обіцяючи ще не раз навідати їх. Валерія не заперечувала, адже Надія Павлівна була матір’ю В’ячеслава і мала право бачити сина, коли захоче.
Старенька й справді стала часто приїжджати в місто, і щоразу залишалася в них на пару-трійку днів. Але могла погостювати всього кілька годин, зазвичай у той час, коли Валерія була на роботі. І радість Лєри поступово стала змінюватися нерозумінням і навіть образою:
— Славо, принеси, будь ласка, йогурт, — ввічливо просила Лєра, повернувшись з роботи, — у холодильнику було чотири пляшечки. Знаєш, сьогодні так болить шлунок… Хочеться чогось такого, прохолодного.
І чула у відповідь:
— Малюк, йогурту не залишилося. Приїжджала мама, ми з нею посиділи трохи. Я запропонував чаю, але вона захотіла чогось іншого. Ну ми йогурт і випили. Їй, до речі, вишневий сподобався більше за полуничний. Наступного разу купуй із вишеньками, гаразд?
Або Валерія просила:
— Славо, розморозь курку до мого приходу. Я запечу її на вечерю в рукаві з овочами.
— Котику, вибач. Зовсім забув сказати тобі: я курку віддав мамі. Їй треба дотримуватися дієти, хвороба знову дала про себе знати. От вона буде варити собі бульйончики й пити. І куряче м’ясо їй корисне. Воно ж легке й засвоюється добре.
Бувало й так:
— Славо, я купувала мийний засіб для посуду, ти не бачив, де він?
— Сонечко, — м’яко усміхався В’ячеслав, — у мами пенсія тільки за два тижні. От я й віддав. А ти що, проти? Рідна моя, ну не сердься, будь ласка. Ти ж знаєш, як я тебе люблю…
Валерія тихенько зітхала. Вона не хотіла здатися В’ячеславу меркантильною жінкою, але нескінченні витрати вибивали її з колії. Її зарплати вже не вистачало на те, щоб утримувати В’ячеслава і його матір, і одного разу вона не витримала:
— Славо, ти ще в листопаді казав, що підшукуєш нову роботу, але вже лютий, а ти все ще нічого не знайшов. І зарплата твоя йде незрозуміло куди. Може, нам треба звернутися в нормальне агентство, яке допоможе тобі з працевлаштуванням? Вибач, але я щось не витягую всіх нас.
— Кохана, це ти вибач мене, — зітхнув В’ячеслав. — Треба було тобі одразу сказати, але я не хотів тебе засмучувати. Розумієш, у мене серце стало боліти дуже сильно. Я звернувся до лікарів, і вони призначили мені обстеження, за яке довелося заплатити кругленьку суму. А ще прописали дорогі ліки. Я витратив на них чимало грошей. Мені так шкода. Я хотів дати тобі хоч якусь суму, але не вийшло. Будь ласка, потерпи…
— Та я терплю, — кивнула Валерія. — Просто це нелегко. І твоя мама… Вона ніби живе з нами.
— Мама дуже сильно любить тебе й каже, що про таку невістку, як ти, можна тільки мріяти, — поспішно проказав В’ячеслав.
— Так, я знаю. Я теж люблю її, — сказала Валерія. — Гаразд, вибач, давай не будемо більше про це. Але я буду дуже рада, якщо ти хоч якось допоможеш мені вести господарство й оплачувати рахунки.
В’ячеслав усміхнувся й ніжно пригорнув її до себе, пообіцявши, що зробить усе, аби вона була щаслива.
Та закінчився лютий, за ним прийшли березень і квітень, а В’ячеслав так і не заробив жодної копійчини. Він взагалі не збирався допомагати Валерії, а коли настали теплі дні, перебрався жити на дачу, яка лишилася Лєрі від її батьків.
— Боже мій, — розправив він плечі, вдихаючи повітря повними грудьми.
— Яка тут краса. Лєро, а можна я залишуся тут хоч на тиждень? Я так утомився від міського шуму… просто сил уже ніяких не залишилося.
— Але я не зможу жити з тобою тут, — здивувалася його проханню Валерія. — У мене ж робота…
— А ти приїдеш до мене на вихідні. Тільки давай заздалегідь запасемося продуктами, бо мало що. Лєрко, тут так чудово. І погода просто шепоче. Шашликів хочеться, зелені всякої… М-м-м, просто обожнюю.
— Шашлики? — усміхнулася Валерія.
— Ще й як! — засміявся В’ячеслав і поцілував її в щоку.
Лєра повернулася в місто, але настрій у неї був далеко не весняний, і поцілунки В’ячеслава перестали тішити її. Як же так вийшло, що вона посадила цього, можна сказати, незнайомого чоловіка собі на шию й тепер терпить його примхи? Що вона знала про нього? Фактично нічого. Паспорт, звісно, бачила, прописку сільську теж, але це ж нічого не означає. Хто вони одне одному? Сім’я? Але сім’я — це щось інше, принаймні Валерія завжди уявляла її по-іншому. Наречений і наречена? Але В’ячеслав не робив їй пропозиції, а сама Лєра не питала його про це. Просто знайомі? Але тоді чому вони живуть разом?
Валерія почувалася просто огидно і, коли підійшла до дому, не помітила сусіда й ледь не збила його з ніг, зіткнувшись з ним у дверях.
— Обережніше, пані! — вигукнув той. — Чи ви очі вдома залишили?
Валерія підвела на нього такий безпорадний і засмучений погляд, що чоловік зніяковів і замовк. А з очей Валерії бризнули сльози. Щоб приховати це від нав’язливого й грубого сусіда, вона стрімголів забігла в під’їзд і, ледь влупивши ключами в двері, зникла у своїй квартирі.
— Господи, яка я наївна! — постукала вона себе по лобі, голосно схлипнула й пройшла у ванну, щоб умитися холодною водою, але, ледь повернула вентиль крана, як він обламався й залишився в неї в руках. З відкритої труби хлинула вода.
— Боже мій! Боже мій!! — закричала Валерія, згадавши, скільки разів просила В’ячеслава поміняти змішувач, і ось тепер вона могла зіпсувати свою квартиру й затопити сусідів.
Нещасна жінка схопила рушник і спробувала заткнути ним струмінь, що бив, але в неї нічого не вийшло. В розпачі Валерія розридалася, і раптом чиясь рука відсунула її від зламаного крана, а ще за секунду вода перестала текти.
— Ви?! — Валерія не зрозуміла, як сусід проник у її квартиру, але миттєво відчула вдячність до нього за допомогу. Він наче зрозумів її здивований вигук і сказав:
— Ну що ви мені весь час викаєте? Я — Віктор, ваш сусід, а отже, не чужий вам чоловік. Вибачте, що ввійшов без запрошення, але ви мене налякали своїм виглядом, я подумав, що у вас щось сталося. Хотів подзвонити у двері, але вони виявилися відчиненими, і навіть ключі залишилися в замку, ви не вийняли їх. Ну я й увійшов, а тут таке…
— Дякую, — зітхнула Валерія й раптом усміхнулася: — А ви сьогодні чомусь тверезий. Але як завжди неголений.
— А, це, — Віктор потер підборіддя широкою долонею, — це нічого. А не п’ю я вже давно. Досить, випив своє. Гаразд, давайте я допоможу вам тут прибрати й піду.
Він узявся за ганчірку й прийнявся збирати воду у відро:
— І ще раз вибачте за таке вторгнення. Але в мене це ніби як професійне.
— У якому сенсі? — здивувалася Валерія.
— Я колишній співробітник МНС, майор внутрішньої служби, якщо вам це про щось говорить. Тож рятувати людей це ніби як моя професія. Була, — трохи помовчавши, додав Віктор.
— А чому «була»? — не втрималася від питання Валерія.
— Колись розповім, — усміхнувся Віктор. — А зараз мені час, тим більше що тепер у вас усе гаразд. Ну, за винятком цівок туші на щоках…
Він кивнув на прощання й пішов, а Валерія ще довго сиділа на краю ванни й дивилася на своє відображення в дзеркалі, думаючи про те, як легко можна помилитися в людях.
Того ж вечора вона сама подзвонила в двері Віктора, і коли він відчинив їй, усміхнулася:
— Я от пиріг спекла спеціально для вас. Візьмете?
Він із явним задоволенням вдихнув приємний аромат:
— М-м-м, мабуть, така смакота! Але, взяти його у вас я не можу. Це буде не дуже гарно з мого боку. А от якщо ви складете мені компанію й вип’єте зі мною чаю, із задоволенням скуштую ваш шедевр.
— Добре, — кивнула Валерія й ступила в його квартиру.
Вона очікувала побачити безлад звичайної холостяцької барлоги, господар якої, до того ж любить випити, але всюди було хоч і бідно, але чисто, і пахло свіжістю.
— Живу я не дуже багато, як бачите, — повів рукою Віктор. — Але все необхідне є. Проходьте на кухню, я зараз поставлю чайник.
— Вікторе, ви мене дивуєте, — не втрималася Валерія. — Чесно слово! Вибачте, що я погано думала про вас.
— Не вибачайтеся, — відмахнувся Віктор, розрізаючи пиріг. — Я сам винен у цьому. І в тому, що втратив роботу, теж. Бачите, ще зовсім недавно в мене була сім’я: дружина й дочка. Сказати, що я їх любив — нічого не сказати. А потім, одного чудового дня з’ясувалося, що Ольга вже багато років наставляла мені роги з одним… типом, моїм співслужбовцем, якого я вважав другом. І Настю вона народила від нього, а не від мене. Я не зміг пробачити Ольгу й цього… Влаштував бійку просто в управлінні, на очах у начальства. Мене зачинили на п’ятнадцять діб, а коли я вийшов, дізнався, що Ольга забрала дочку й поїхала. Вони поїхали втрьох. Ну от я й зірвався.
Він зробив кілька ковтків гарячого чаю. Потім усміхнувся:
— Не знаю, навіщо я вам це все розповідаю. Мабуть, усе-таки наболіло.
— Я вас розумію, — сказала Валерія. — І дуже співчуваю вам. Але у вас усе буде добре.
— Поживемо — побачимо, — усміхнувся Віктор і простягнув їй шматок пирога, і тільки потім узяв собі: — М-м-м, і справді дуже смачно!
Тиждень минув дуже швидко, і Валерія поїхала на дачу, де на неї чекав В’ячеслав.
— А ти що, не привезла продуктів? — розчаровано спитав він, побачивши, що вона йде доріжкою з маленькою сумочкою в руках.
— Славо, — усміхнулася Валерія, — а нічого, що я минулого приїзду ледве дотягла сюди сумки, настільки вони були набиті всілякою всячиною? Невже ти вже все з’їв? І ковбасу, і консерви, і крупи, і солодощі?
— Ну і що, — знизав він плечима. — Тут на природі знаєш, який апетит! А до мене ще мама приїжджала, ти ж покинула мене одного, мені було нудно. А повітрям ми харчуватися не звикли, вибач.
— Ах, так! Звісно! — сплеснула руками Валерія. — Як же я забула! У тебе ж є мама!
Вона ввійшла в дім і завмерла на порозі: всюди бруд, сміття, пакети з-під чіпсів, а на столі й у раковині гори немитого посуду.
— Іди геть! — повернулася до В’ячеслава Валерія. — Збирай свої речі просто зараз, і щоб духу твого тут не було!
— Кохана, — він простягнув до неї руки, але вона відштовхнула його й закричала:
— Я тобі сказала, йди геть!!
В’ячеслав схопився за серце, але знепритомніти в нього не вийшло, і навіть збліднути він не зміг. А Валерія не збиралася чекати вистави, яку він готувався розіграти, сама зібрала в сумку його речі й викинула її за поріг, виштовхавши туди ж колишнього коханого. А потім до пізнього вечора наводила лад у дачному будиночку, радіючи, що історія з В’ячеславом нарешті підійшла до кінця.
Додому Валерія повернулася ввечері в неділю, а вранці як завжди пішла на роботу. Принаймні В’ячеслав на власні очі побачив, як вона попрямувала до парку.
— Ходімо, — махнув він матері, яка зручніше перехопила об’ємисту картату сумку й подала йому.
— А вона точно не повернеться? — стурбовано спитала сина Надія Павлівна.
— Ні, вона тільки ввечері з’явиться, — заспокоїв він її. — Наївна! Ключі-то в мене залишилися!
Вони ввійшли в квартиру й прийнялися швидко спустошувати її, складаючи в сумку все найцінніше.
— Кхе, кхе, — почулося раптом голосне покашлювання.
В’ячеслав обернувся й побачив Віктора, який спокійно дивився на нього, схрестивши руки на грудях.
— Допомогти? — усміхнувся Віктор. — А то наївна скоро повернеться, а ви ще не все вкрали.
— Вона вже повернулася! — сказала Валерія з порога. — Дякую тобі, Вітю, а я ж не повірила, що він буде здатний на таку ницість.
— Зараз я викличу поліцію, і нехай вони розбираються з цими шахраями, — потягнувся до телефону Віктор.
— Не треба, — попросила його Валерія.
— Ти що, жалієш цих пройдисвітів? — здивувався Віктор, дивлячись на переляканого В’ячеслава і його матір.
— Ні, я просто більше ніколи не хочу бачити їх, — відповіла вона. — Забирайтеся звідси!
Минуло два роки. Валерія прокинулася, почувши плач маленького сина, але Віктор випередив дружину й лагідно торкнувся її плеча:
— Спи, спи, моя хороша. Я сам…
— Вітю, тобі ж уранці на службу, — підвелася вона. — Давай я…
— Нічого, Лєрочко, нічого, — він заколисав сина, повернувся до дружини й обійняв її: — Господи, якби ти тільки знала, як я вас люблю.
— Я знаю, Вітю, я знаю, — тихо сказала чоловікові Валерія. — Бо й сама люблю вас найбільше на світі…
