Валя зупинилася посеред вулиці, побачивши вдалині чоловіка біля вітрини дитячого магазину. Він тримав на руках дитину.
Вона притулила телефон до вуха і слухала подругу, яка розповідала про нову колегу в туристичному агентстві та чергову офісну історію з викраденим обідом із холодильника.
Валя зазвичай із цікавістю слухала такі розповіді, але тепер все навколо перетворилося на незрозумілий шум. Її увага зосередилася на чоловікові.
Михайло стояв спиною до неї і тримав на руках хлопчика приблизно двох років. Дитина показувала пальцем на яскраві іграшки за склом і щось лепетала.
Чоловік відповідав йому, судячи з рухів голови.
— Валька, ти що, заснула там? Я тобі про Льошку розповідаю, а ти мовчиш! — повторювала Світлана в трубці.
Валя прибрала телефон від вуха і натиснула кнопку завершення виклику, не попрощавшись. Вона стиснула мобільник так міцно, що екран міг тріснути.
Відійшла до широкого рекламного щита автосалону і стала за його металевою рамою. Звідси добре було видно площу перед торговим центром, але її саму помітити було важко.
Чоловік продовжував розмовляти з дитиною, час від часу щось весело говорив їй, а малюк у відповідь сміявся і торкався його обличчя своїми рученятами.
Валя прикусила нижню губу і продовжувала спостерігати, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
Автоматичні скляні двері магазину розсунулися, і звідти вийшла свекруха Ніна Петрівна з великим пакетом у руках і задовженою посмішкою на обличчі.
Валя відчула тривогу і здивування. Що робить свекруха в дитячому магазині разом із чоловіком і незнайомою дитиною?
Ніна Петрівна підійшла до сина, дістала з пакета яскраву коробку із зображенням червоної машинки і показала її хлопчикові.
Той потягнувся до покупки обома рученятами і радісно загукав, а свекруха засміялася і погладила його по голівці.
Валя більше не могла залишатися осторонь. Вона вийшла з-за рекламного щита і попрямувала до них швидким кроком, намагаючись виглядати природно. Підбори відстукували по асфальту чіткий ритм, у голові крутилися різні припущення.
Чоловік першим помітив дружину, що наближалася. За його збентеженому виразу обличчя Валя зрозуміла: ситуація не така проста, як хотілося б думати.
Зазвичай Михайло радів її несподіваній появі й зустрічав усмішкою, а тепер виглядав як школяр, який не зробив домашнє завдання.
— Привіт, дорогі мої! — промовила Валя жвавим тоном, зупиняючись за два кроки від них.
— Ой, Валечко! — скрикнула свекруха голосно, але в її голосі лунала щось штучне.
— Привіт, — пробурмотів Михайло, міцніше притискаючи до себе дитину.
Валя уважно подивилася на хлопчика, який із цікавістю вивчав її обличчя великими карими очима. У нього були темне кудряве волосся і пухкі щічки.
— Вибачте, а я не зрозуміла, що це за дитина? — прямо запитала Валя, переводячи погляд з чоловіка на свекруху.
Михайло уникав прямого погляду дружини. Хлопчик продовжував розглядати нове обличчя з дитячою цікавістю і зрідка щось лепетав.
Ніна Петрівна нервово поправила ручку сумки на плечі і кілька разів відкрила й закрила рот, підбираючи слова.
— Ну як тобі пояснити, Валюшу… — почала вона, розглядаючи свої туфлі. — Розумієш, повернулася моя дочка, яку я не бачила вже двадцять років. А ось це її син, значить, мій онук.
Валя втупилася на свекруху, намагаючись осмислити почуте. За вісім років заміжжя вона жодного разу не чула навіть натяку на те, що в Михайла є сестра.
Ні згадок, ні сімейних фотографій, ні розповідей про дитинство. Нічого.
— Вибачте, яка сестра? — перепитала Валя. — Мішо, ти ж мені ніколи не говорив, що в тебе є сестра.
Михайло нарешті заговорив:
— Так, є в мене сестра. Просто ми з нею… як би сказати… не дуже спілкувалися все цей час. Вона рано пішла з батьківського дому, і зв’язок загубився.
— Ось саме, загубився зв’язок! — підхопила свекруха. — А тепер знайшовся, і я так рада, ти навіть уявити не можеш!
Валя уважно подивилася на них обох. У цій історії щось не сходилося. Забагато дивного, забагато недосказаності й нервозності в їхній поведінці.
— Я хочу познайомитися з твоєю сестрою, — твердо заявила вона.
Свекруха й чоловік переглянулися. У цьому погляді було щось таке, що змусило Валю насторожитися ще більше. Ніби вони заздалегідь домовилися або боялися її реакції.
— Звичайно, обов’язково познайомишся! — закивала Ніна Петрівна. — Ходімо прямо зараз до неї.
— Так, поїдемо, — погодився Михайло, хоча ентузіазму в його голосі не було.
Машина повільно їхала міськими вулицями, але в салоні панувала напружена тиша. Хлопчик сидів на колінах у Ніни Петрівни на задньому сидінні й грався новою машинкою.
Михайло наполегливо дивився на дорогу й мовчав, зрідка поглядаючи у дзеркало заднього виду. Валя розглядала будинки й магазини, що пропливали за вікном, намагаючись визначити, в який район міста вони прямують.
— А як звуть хлопчика? — запитала вона, обертаючись до свекрухи.
— Данилком звуть, Данечкою, — відповіла та, цілуючи онука в тім’ячко. — Правда, хороший малюк? Розумненький такий, розвинений.
— Данило, значить, — повторила Валя. — А скільки йому років?
— Два рочки виповнилося, — сказала Ніна Петрівна і взялася будувати гримаси онукові, який радісно хихикав у відповідь.
Через п’ятнадцять хвилин вони припаркувалися біля дев’ятиповерхівки. Під’їзд був чистим і охайним, на вікнах першого поверху висіли свіжі занавіски, а біля входу хтось посадив квіти в дерев’яних ящиках. Вони піднялися на п’ятий поверх широкими сходами, і Ніна Петрівна подзвонила в двері квартири. Двері відкрила висока худа жінка зі світлим волоссям, зібраним у хвіст, і в окулярах у тонкій оправі.
На вигляд їй було приблизно тридцять п’ять років. Коли її погляд впав на Валю, в очах на мить мелькнуло щось схоже на розгубленість чи тривогу, але вона швидко взяла себе в руки.
— Всім привіт, — сказала вона неголосно і простягнула руки до дитини.
Ніна Петрівна передала їй онука і взялася знімати туфлі в передпокої.
— Лєночко, знайомся — це Валя, дружина Міші, — представила свекруха.
— Дуже приємно познайомитися, — ввічливо відповіла Лєна, але руку для рукостискання не простягнула, а лише злегка кивнула.
Вони розташувалися у світлій вітальні — Валя з Михайлом влаштувалися на дивані, Ніна Петрівна зайняла крісло біля вікна, а Лєна сіла на стілець, посадивши Данила до себе на коліна.
Малюк одразу ж взявся розглядати нову машинку і показувати її мамі, щось радісно лепечучи своєю дитячою мовою.
У кімнаті запанувало незручне мовчання, яке порушували лише радісні вигуки дитини.
Валя уважно розглядала Лєну, намагаючись знайти хоч якусь родинну схожість із чоловіком. Але нічого спільного в їхніх рисах обличчя вона не виявила.
— Лєно, розкажіть, будь ласка, де ви були всі ці роки? — почала обережно розпитувати Валя. — Чому так вийшло, що ви не спілкувалися з рідними? Адже двадцять років — це дуже великий строк.
Лєна відкрила рот, збираючись відповідати, але подивилася на Ніну Петрівну і знову його закрила. Свекруха одразу ж вступила в розмову.
— Ой, Валюшу, розумієш, у нас у родині були великі розбіжності в той час. Лєна у вісімнадцять років вирішила поїхати вчитися в інше місто, обрала таку професію, яка батькові зовсім не подобалася. Ну ти знаєш, який у мене чоловік був принциповий! Вони сильно посварилися через це, наговорили один одному зайвого, а потім гордість не дозволяла першими йти на примирення. Час ішов, роки летіли, а зв’язатися ставало все складніше.
Валя слухала і кивала, але всередині в неї щось холодно стискалося. Занадто гладко звучала ця версія. Занадто зручно.
— А батько Міші знав, що в нього є онук? — ніби між іншим запитала вона, дивлячись на Лєну.
Лєна здригнулася. Данило сіпнувся в неї на колінах, і вона машинально притисла його до себе.
— Ні… — тихо сказала вона. — Він тоді вже… не спілкувався зі мною.
— Зрозуміло, — повільно промовила Валя. — А батько Данила де?
Запанувала тиша. Така густа, що її можна було різати ножем. Михайло кашлянув і різко підвівся з дивана.
— Валю, ну навіщо ці допити? — нервово сказав він. — Їй і так непросто.
— Я не допитую, — спокійно відповіла Валя. — Я просто цікавлюся. Це ж родина, правда?
Ніна Петрівна заметушилася.
— Та що ти причепилася! — махнула вона рукою. — Які ще батьки, які питання? Головне — дитина!
— Саме так, — кивнула Валя. — Дитина — головне. Тому мені й цікаво, чому він так на Мішу схожий.
Михайло завмер. Лєна різко підняла очі.
— Не вигадуйте, — швидко сказала вона. — Усі діти на когось схожі.
— Так, — погодилася Валя. — Але рідко — настільки. Та ж форма очей. Та ж ямочка на підборідді. Навіть жест — він машинку тримає так само, як Міша, коли хвилюється.
Вона говорила рівно, без сварки. І саме це лякало найбільше.
— Валю… — прошепотіла свекруха. — Ти зараз наговориш зайвого.
— Ні, Ніно Петрівно, — Валя підвелася. — Я якраз нарешті кажу все правильно.
Вона подивилася на Лєну.
— Скільки років ви з Михайлом знайомі?
Лєна мовчала.
— П’ять… — ледве чутно сказала вона. — П’ять років.
— А Данилу два, — спокійно підсумувала Валя. — Все сходиться.
Вона дістала з сумки телефон.
— Я, до речі, вже була біля цього будинку, — сказала вона, дивлячись на Михайла. — Два місяці тому. Пам’ятаєш, ти казав, що «затримався на роботі»?
Михайло зблід.
— Я бачила тебе з візочком, — продовжила Валя. — Тоді я ще не була впевнена. А сьогодні — дякую, ви самі все показали.
Ніна Петрівна опустилася в крісло.
— Я хотіла як краще… — пробурмотіла вона. — Щоб без сварок. Щоб дитина з батьком…
— А я? — кивнула Валя. — Дуже зручно.
Вона повільно вдягнула пальто.
— Тепер слухайте уважно, — сказала жінка тихо, але твердо. — Я нічого не влаштовуватиму. Ні сварок, ні сцен. Я просто йду.
Валя подивилася на Лєну.
— Ви хотіли його? Забирайте. Разом із відповідальністю, побутом, кредитом і його «вічною втомою». Тепер це — ваше.
Потім перевела погляд на Михайла.
— А ти завтра отримаєш повідомлення від мого адвоката. І, до речі, квартира оформлена на мене. Документи я вже подала.
— Що?! — видихнув він.
— Так, — усміхнулася Валя. — Поки ви тут «родиною» гралися, я теж дещо зробила.
Вона підійшла до дверей, зупинилася й обернулася востаннє.
— Знаєш, Мішо, найсмішніше? Я тобі вдячна. Бо якби не сьогодні — я б ще довго вірила в казку.
Двері зачинилися.
Через пів року Валя сиділа в кафе біля вікна й пила каву. Її телефон завібрував — повідомлення від Світлани: «Чула новини? Твій колишній уже не живе з Лєною. Мати знову винна, грошей не вистачає, сварки…»
Валя усміхнулася і заблокувала екран. Вперше за довгий час їй було легко. Вона просто вийшла з гри, а вони нехай самі розбираються.
…Минуло ще трохи часу. Михайло не раз ловив себе на думці, що все зламалося не того дня, коли Валя грюкнула дверима, а значно раніше — тоді, коли він уперше вирішив «пересидіти», «не сказати правду», «якось само пройде».
Не пройшло.
Іноді, проходячи повз знайомі вікна, він раптом згадував, як Валя сміялася зранку на кухні, як мовчки подавала чай, коли бачила, що він втомлений, як ніколи не ображала — навіть тоді, коли їй було боляче. Саме тоді й приходило пізнє, гірке каяття.
Але назад чоловік не йшов, не тому, що не хотів, а тому, що боявся виглядати зрадником вдруге — вже в очах сина. Він переконував себе, що має залишитися поруч із Данилом, що хлопчик не повинен рости без батька. Так було легше виправдати власну слабкість.
Ніна Петрівна ж зробила вигляд, що Валі ніколи не існувало. При випадкових зустрічах вона відвертала голову, стискала губи й проходила повз, ніби повітря. Їй було простіше образитися, ніж визнати, що саме Валя виявилася єдиною дорослою людиною в цій історії. А Валя… Валя просто жила далі. Без докорів. Без криків. Без потреби доводити, що вона була права.
