Мирон стояв посеред вітальні, тримаючи в руках стопку суконь своєї дружини Оксани. Кімната була заставлена меблями: старий диван з вицвілою оббивкою, шафа з потрісканим лаком і телевізор, що гудів на фоні, показуючи якийсь серіал про кохання та зраду.
Теща, пані Галина, сиділа в своєму улюбленому кріслі біля вікна, склавши руки на грудях, і свердлила Мирона поглядом.
– Вам що не все одно, де біля телевізора сидіти, ви і так уже на пенсії, – сказав Мирон і почав сам уже збирати речі жінки. А свої речі розкладати у шафі тещі.
Пані Галина різко підвелася, її обличчя почервоніло від гніву. Вона була жінкою років шістдесяти п’яти, з коротким сивим волоссям і гострим язиком, який не раз ставив на місце не тільки зятя, але й сусідів.
– Ти що, Мироне, зовсім знахабнів? Це моя шафа! Мої речі! А ти тут хазяйнуєш, наче в себе вдома! – вигукнула вона, підбігаючи до шафи і намагаючись вирвати з рук Мирона свою улюблену хустку.
Мирон, високий чоловік з сивими скронями і втомленими очима, відступив на крок, але не відпустив речі. Він працював інженером на заводі, але останнім часом справи йшли кепсько – скорочення, криза.
Вони з Оксаною вирішили переїхати до тещі, бо їхня квартира була замала для сім’ї, а тут, у старому будинку на околиці міста, було більше місця. Але теща явно не була в захваті від цієї ідеї.
– Мамо, заспокойтеся, – втрутилася Оксана, яка щойно увійшла з кухні, тримаючи в руках чашку чаю. Вона була молодшою за
Мирона на п’ять років, з довгим каштановим волоссям і м’яким характером, який часто пом’якшував конфлікти. – Ми ж домовилися. Нам потрібно трохи пожити тут, поки не знайдемо кращий варіант. Мирон просто допомагає розпакувати.
– Домовилися? Ви домовилися за моєю спиною! – обурилася пані Галина. – Я ж сказала, що можу потерпіти вас на тиждень-два, а не на вічність! І чому це мої речі мають поступатися місцем вашим шмоткам? Я на пенсії, але це не значить, що я вже…!
Мирон зітхнув і продовжив розкладати свої сорочки в шафу, ігноруючи протести тещі.
Він знав, що це тільки початок. Їхня родина завжди була повна драми – з Оксаною вони познайомилися на весіллі спільних друзів, де Мирон випадково розлив вино на її сукню, а пані Галина з першого погляду вирішила, що зять “не той”.
За десять років шлюбу конфлікти не вщухали, особливо після появи сина Артема, якому тепер було вісім.
– Слухайте, мамо, – сказав Мирон, намагаючись звучати спокійно. – Ми не хочемо вас ображати. Але Артем потребує окремої кімнати для уроків, а в нашій квартирі це неможливо. Тут у вас цілий будинок! Ви ж самі казали, що після смерті тата вам самотньо.
Пані Галина сіла назад у крісло, скривившись.
– Самотньо? Так, самотньо, але не настільки, щоб терпіти твоє хропіння ночами і твої брудні шкарпетки по всьому дому! І взагалі, чому ви не можете зняти квартиру? Ти ж чоловік, годувальник!
Оксана поставила чашку на стіл і сіла поруч з матір’ю, обіймаючи її за плечі.
– Мамо, ви ж знаєте, як зараз з роботою. Мирон шукає нову, але поки що… Будь ласка, потерпіть. Для Артема.
Артем саме в цей момент увійшов до кімнати, тримаючи в руках рюкзак зі школи. Хлопчик був худорлявим, з великими окулярами і допитливим поглядом. Він почув останню фразу і зупинився.
– Бабусю, а ми будемо жити тут? – запитав він, дивлячись на бабусю з надією. – Тут великий двір, можна грати в футбол!
Пані Галина розтанула на мить, дивлячись на онука. Вона любила Артема понад усе – він був її єдиним онуком, і для нього вона готова була на все.
– Звичайно, сонечко, живи скільки хочеш. Але тато твій… – вона кинула косий погляд на Мирона.
Мирон закотив очі і пішов на кухню, де почав готувати вечерю. Він завжди любив куховарити – це заспокоювало. Смажив котлети, ріжучи цибулю, і думав про те, як усе склалося.
Колись він мріяв про великий будинок, успішну кар’єру, але життя повернуло інакше. Завод закривався, гроші закінчувалися, а теща… ну, теща була тещею.
Тим часом у вітальні розмова тривала.
– Мамо, Мирон не поганий, – тихо сказала Оксана. – Він старається. Пам’ятаєте, як він ремонтував вашу дачу минулого літа?
– Ремонтував? Він поламав половину інструментів! – буркнула пані Галина, але в її голосі вже не було такої злості. – Гаразд, хай живуть. Але шафа – моя! Нехай свої речі кладуть у комору.
Артем сів біля бабусі і почав розповідати про школу.
– Сьогодні ми вчили про космос! Вчителька сказала, що на Марсі можна жити, якщо побудувати будинки під куполами. Бабусю, а ти б полетіла на Марс?
Пані Галина розсміялася.
– На Марс? Ні, сонечко, мені й тут вистачає пригод. От якби твій тато полетів…
Оксана посміхнулася і пішла допомогти Мирону на кухні.
– Ну що, миришся з мамою? – запитала вона, обіймаючи чоловіка ззаду.
– Миритися? Вона мене “з’їсть живцем”, – відповів Мирон, але посміхнувся. – Але заради тебе і Артема потерплю.
Вечеря пройшла напружено. За столом сиділи всі четверо. Пані Галина мовчала, ковтаючи котлети, Артем базікав про школу,
Оксана намагалася підтримувати розмову.
– Смачно, Мироне, – сказала теща нарешті, ніби через силу.
– Дякую, мамо, – відповів він. – Я додав трохи спецій, як ви любите.
Після вечері Артем пішов грати у дворі, а дорослі залишилися за столом.
– Треба обговорити правила, – заявила пані Галина. – По-перше, ніяких гулянь в домі!
– По-друге, телевізор – мій! Я дивлюся свої серіали о сьомій вечора.
– Добре, мамо, – кивнула Оксана.
– По-третє, Мироне, ти будеш допомагати по господарству. Трава в саду по коліна!
Мирон кивнув, не сперечаючись. Він знав, що це тільки початок.
Наступні дні були повні пригод. Мирон взявся за сад – косив траву, поливав квіти, навіть поремонтував паркан. Пані Галина спостерігала з вікна, бурмочучи собі під ніс.
– Дивись, хазяїн знайшовся. А сам ледь не впав з драбини вчора!
Але потайки вона була вдячна. Будинок оживав з приходом сім’ї. Артем бігав по двору, граючись з сусідським собакою, Оксана допомагала на кухні, готуючи улюблені страви матері.
Одного вечора, коли всі сіли дивитися телевізор, стався інцидент. Пані Галина ввімкнула свій серіал, а Мирон, сидячи на дивані, почав коментувати.
– Ой, ця героїня така наївна! Як можна вірити такому чоловікові?
– Мироне, мовчи! – шикнула теща. – Це мій серіал!
– Але ж правда! Він її обдурить, от побачите.
Артем засміявся, Оксана теж.
– Тату, ти як критик!
Пані Галина образилася і пішла до себе в кімнату.
– От бачите, навіть телевізор не можу спокійно подивитися!
Оксана пішла за матір’ю.
– Мамо, не ображайтеся. Мирон просто жартує.
– Жартує? Він мене дратує! З першого дня!
– Але ж ви самі казали, що після тата вам сумно. Тепер будинок повний життя.
Пані Галина зітхнула.
– Сумно… Так, сумно. Але твій Мирон – як кістка в горлі.
Тим часом Мирон з Артемом грали в шахи у вітальні.
– Тату, чому бабуся завжди на тебе сердиться? – запитав хлопчик.
– Бо я одружився з її дочкою, – усміхнувся Мирон. – Тещі завжди так.
– А ти любиш маму?
– Дуже. І бабусю теж, хоч вона й бурчить.
Наступного дня Мирон знайшов роботу – тимчасову, на будівництві. Він повертався ввечері втомлений, але щасливий.
– Ну що, мамо, скоро ми з’їдемо, – сказав він тещі за вечерею.
– З’їдете? А хто мені сад поливатиме? – несподівано запитала пані Галина.
Всі засміялися.
Але справжня драма почалася через тиждень. Артем захворів – висока температура, кашель. Оксана панікувала, Мирон бігав по аптеках, пані Галина варила трав’яні чаї.
– Дитино, пий це, це від кашлю, – казала вона, годуючи онука з ложки.
– Бабусю, гірко! – скаржився Артем.
– Гірко, але корисно. Твій тато теж так пив у дитинстві? Ні, він не мій син, але все одно.
Мирон сидів поруч, тримаючи руку сина.
– Дякую, мамо, – тихо сказав він тещі.
Вона кивнула, не дивлячись на нього.
Коли Артем одужав, родина стала ближчою. Пані Галина почала вчити Артема грати в карти, Оксана з матір’ю згадували дитинство, Мирон ремонтував будинок.
Одного вечора, сидячи на веранді, пані Галина сказала:
– Знаєте, може, й не з’їжджайте. Будинок великий, місця вистачить.
Мирон здивувався.
– Справді, мамо?
– Так. Але шафа – моя!
Всі розсміялися.
Але життя не буває без поворотів. Через місяць Мирон отримав пропозицію роботи в іншому місті – краща зарплата, перспективи.
– Оксана, це шанс! – сказав він дружині. – Ми зможемо купити свій будинок.
– А мама? Артем?
– Ми будемо приїжджати.
Пані Галина почула розмову.
– Їдьте, – сказала вона. – Я впораюся.
Але в її очах були сльози.
Артем плакав.
– Бабусю, я не хочу!
– Сонечко, ти приїдеш на канікули.
Переїзд був важким. Мирон пакував речі, Оксана плакала, пані Галина мовчала.
– Мамо, дякуємо за все, – сказала Оксана, обіймаючи матір.
– Бережи себе, доню. І ти, Мироне… не ображай її.
– Ніколи, мамо.
Вони поїхали, але обіцяли повертатися. Будинок знову став тихим, але тепер пані Галина чекала на дзвінки та візити.
Минув рік. Мирон з Оксаною купили квартиру, Артем пішов до нової школи. Але щомісяця вони приїжджали до тещі.
Одного разу, на Різдво, всі зібралися знову.
– Бабусю, дивись, що я намалював! – Артем показав малюнок будинку.
Пані Галина усміхнулася.
– Красиво. А шафа де?
Мирон засміявся.
– Мамо, шафа ваша назавжди.
Вони сиділи біля телевізора, дивлячись святковий концерт.
– Знаєте, – сказала пані Галина, – добре, що ви приїхали. Без вас нудно.
– І нам без вас, мамо, – відповів Мирон.
Так і склалося – родина, повна сварок і любові, знайшла свій баланс. А шафа тещі залишилася недоторканою.
Після переїзду Мирон часто згадував той будинок. На новій роботі він швидко просувався – став бригадиром, заробляв добре.
Оксана знайшла роботу в школі, вчителювала, Артем адаптувався.
Але пані Галина дзвонила щотижня.
– Оксана, як справи? Артем не хворіє? А Мирон не перепрацьовує?
– Все добре, мамо. Ми приїдемо на вихідні.
І вони приїжджали. Одного разу, влітку, вирішили провести відпустку в тещиному будинку.
– Мамо, ми привеземо друзів, – сказала Оксана.
– Друзів? Скільки?
– Двоє – наші сусіди, Петро з дружиною.
Пані Галина зітхнула.
– Гаразд, але шафа…
– Мамо!
Приїхали. Петро був веселим чоловіком, любив жартувати.
– Пані Галино, чули про вашу шафу? Мирон розказував!
Теща насупилася.
– А ви хто такий, щоб про мою шафу?
Всі засміялися. Вечір пройшов за шашликами в саду.
– Мироне, пам’ятаєш, як ти косив траву? – запитала теща.
– Пам’ятаю. Ледь не відрізав ногу!
Артем грав з дітьми сусідів.
Потім сталася пригода. Вночі пішов дощ, дах протік.
– Ой, вода в кімнаті! – крикнула Оксана.
Мирон поліз на дах ремонтувати.
– Обережно! – кричала теща.
Він полагодив, але змок.
– Герой, – сказала пані Галина, подаючи рушник.
З того часу вони частіше приїжджали. Пані Галина навіть почала готувати для Мирона його улюблені страви.
Одного дня Артем сказав:
– Бабусю, давай поїдемо до моря разом!
– До моря? Я не була сто років!
Вони поїхали – вся родина плюс теща.
На пляжі пані Галина сиділа під парасолькою.
– Гаряче! – скаржилася вона.
– Мамо, купайтеся! – сказала Оксана.
– Ні, я не вмію плавати.
Мирон взяв її за руку.
– Ходімо, мамо, я навчу.
Вона пішла, сміючись.
– Ти мене втопиш!
– Нізащо!
Так вони стали друзями. Артем будував замки з піску, Оксана фотографувала.
Повернувшись, пані Галина сказала:
– Дякую. Було чудово.
Минали роки. Артем виріс, пішов до університету. Мирон з Оксаною святкували срібне весілля.
На святі пані Галина підняла тост.
– За вас, діти. І за шафу, яка нас об’єднала!
Всі аплодували.
Але життя принесло випробування. Пані Галина захворіла.
– Мамо, ми заберемо вас до себе, – сказала Оксана.
– Ні, я в своєму будинку.
Мирон наполіг.
– Мамо, їдьте з нами. Шафу візьмемо.
Вона усміхнулася.
– Гаразд.
Вони переїхали разом. Тепер шафа стояла в їхній квартирі.
– Мироне, ти не чіпатимеш її? – запитала теща.
– Ні, мамо. Вона ваша.
Артем приїжджав, привозив онуків – так, він одружився.
– Бабусю, розкажи про шафу! – просили діти.
Пані Галина розповідала історію, повну сміху та сліз.
Так родина жила – з конфліктами, але з любов’ю. А шафа стала символом їхньої єдності.
Наталія Веселка
