— Вам треба, ви й утримуйте свою донечку, Тамаро Вікторівно! А з мене та вашого сина годі витягувати на неї кожну копійку!
— Антоше, дивись! — Марина простягнула чоловікові маленьку пластикову смужку з двома смужками. — Ти розумієш, що це означає?
Антон завмер, дивлячись на тест. Його обличчя повільно осяяла посмішка, а потім він рвучко підхопив дружину на руки й закружляв по кімнаті.
— Маришо, це ж… Ми… — він не міг дібрати слів, просто міцно притискав до себе дружину.
— Так, ми скоро станемо батьками, — щасливо засміялася Марина, коли чоловік нарешті поставив її на підлогу. — Я завтра ж запишуся до лікаря, треба все перевірити.
Антон присів на край дивана, все ще не вірячи своєму щастю. Вони з Мариною були одружені вже три роки, і весь цей час мріяли про дитину.
— Нам треба почати готуватися, — діловито сказала Марина, дістаючи з ящика столу блокнот. — Дивись, я вже накидала приблизний список того, що нам знадобиться для дитячої.
Вона простягнула чоловікові списаний акуратним почерком аркушик. Антон пробігся очима по рядках, і його брови поповзли вгору.
— Ліжечко, пеленальний столик, комод, візочок, автокрісло… Маришо, це ж так дорого!
— Саме тому я й кажу, що нам треба починати готуватися вже зараз, — кивнула Марина. — У нас є відкладені гроші, але їх явно недостатньо. Доведеться ще збирати.
Антон замислено почухав потилицю.
— Гаразд, я працюватиму більше. Може, премію виб’ю в начальства. Впораємося.
Марина ніжно поцілувала чоловіка в щоку.
— Я знала, що ти так скажеш. Я теж намагатимуся працювати по максимуму. А потім…
Її слова перервав дзвінок у двері. Антон подивився на годинник — було майже вісім вечора.
— Кого там принесло? — незадоволено буркнув він, прямуючи до передпокою.
Відчинивши двері, Антон побачив на порозі свою матір, Тамару Вікторівну. Вона виглядала як завжди бездоганно.
— Привіт, сину, — Тамара Вікторівна чмокнула сина в щоку і, не чекаючи запрошення, пройшла в квартиру. — Марина вдома?
— Так, мам, ми якраз… — почав був Антон, але мати вже попрямувала до вітальні.
— Здравствуйте, Тамаро Вікторівно, — Марина нашвидку сховала тест у кишеню халата і натягнуто всміхнулася свекрусі.
— Привіт, Марино, — кивнула Тамара Вікторівна, вмощуючись у кріслі. — Я до вас у справі.
Вона розкрила теку, яку тримала в руках, і дістала звідти кілька аркушів паперу.
— У Христини через місяць випускний, — почала вона. — Я склала список усього необхідного.
Антон і Марина перезирнулися. Христина, молодша дочка Тамари Вікторівни від другого шлюбу, закінчувала школу цього року.
— І що ж там? — обережно запитав Антон, присідаючи поруч із дружиною.
— Усе за пунктами, — діловито відповіла Тамара Вікторівна. — Сукня — п’ять тисяч гривень, я вже придивилася в бутику. Банкет — зе потягне, треба внести передоплату до кінця тижня. Фотосесія, візажист, перукар — ще гроші. І, звісно, путівка до Одеси. Дівчинка заслужила відпочинок після такого важкого навчального року.
Марина відчула, як у неї перехопило подих. Сума, яку попросила свекруха, була більше, ніж усі їхні з Антоном заощадження, які вони відкладали на дитину.
— Мам, це… Це дуже велика сума, — обережно почав Антон.
— Я розумію, — кивнула Тамара Вікторівна. — Але що вдієш? Випускний буває раз у житті. Христина не повинна почуватися гіршою за інших.
— Тамаро Вікторівно, — Марина намагалася говорити спокійно, — ми тільки нещодавно віддали вам три тисячі гривень на репетитора для Христини. І, наскільки я знаю, вона все одно завалила пробне ЗНО.
Тамара Вікторівна підібгала губи.
— Це зовсім різні речі. Те, що Христина не склала пробний іспит, ще ні про що не говорить. Зате на випускному вона має виглядати як принцеса.
— Мам, може, можна якось… Скромніше? — запропонував Антон. — Сукня за п’ять тисяч — це занадто.
— Скромніше? — Тамара Вікторівна підвела брови. — Ти хочеш, щоб твоя сестра пішла на випускний у якомусь ганчір’ї? Щоб над нею всі сміялися?
— Ніхто не каже про ганчір’я, — зітхнув Антон. — Просто…
— Просто ви не хочете давати гроші, — відрізала Тамара Вікторівна. — А йдеться ж про твою рідну сестру, Антоне. Чи ти забув, що в тебе є сім’я?
— Мам, до чого тут це? — Антон потер скроні. — Я ніколи не забував про сім’ю. Ми з Мариною постійно допомагаємо вам із Христиною.
— Допомагаєте? — обурилася Тамара Вікторівна. — Я б не назвала це допомогою. Ви живете тут собі в задоволення, а мені доводиться самій тягнути Христину. І ти ще кажеш про якісь гроші! Та я за рік на неї витрачаю вдесятеро більше!
Марина глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій.
— Тамаро Вікторівно, річ не лише в грошах. Просто зараз у нас свої плани на…
— Які ще плани можуть бути важливішими за випускний твоєї зовиці? — перебила її свекруха. — Ви що, квартиру вирішили міняти? Машину нову купувати? Чи знову кудись їхати відпочивати зібралися?
Марина відчула, як усередині закипає. Їхня поїздка до Карпат минулого літа — перша спільна відпустка за три роки — досі була предметом постійних дорікань з боку Тамари Вікторівни.
— Антоше, — Тамара Вікторівна змінила тон на більш м’який і повернулася до сина, — ти ж розумієш, як це важливо для Христини. Вона так чекає на випускний. І путівку. Усі її однокласники їдуть відпочивати після іспитів. Нехай не відразу, але на серпень домовилися.
Антон невпевнено подивився на дружину. Марина помітила в його очах вагання й зрозуміла, що він готовий здатися.
— Антоне, можна тебе на хвилинку? — вона встала й кивнула в бік кухні.
— Звісно, — озвався він і пішов за дружиною.
— Ми зараз повернемося, мам, — кинув він через плече.
Опинившись на кухні, Марина щільно зачинила двері й повернулася до чоловіка.
— Ти ж не збираєшся погоджуватися? — прошепотіла вона.
— Маришо, я не знаю… — Антон розвів руками. — Це ж Христина. Вона моя сестра. І випускний справді буває раз у житті.
— Антоне, ти забув про нашу розмову? — Марина вказала на свій живіт. — У нас буде дитина. Нам потрібні ці гроші.
— Я знаю, але…
— Але що? — Марина почала втрачати терпіння. — Ми три роки збирали ці гроші. Три роки, Антоне! А твоя мати хоче, щоб ми віддали все на якусь сукню і путівку.
— Та не кричи ти так, — зморщився Антон. — Може, ми знайдемо компроміс? Дамо частину суми? Ну, наприклад, на сукню?
— Частину суми? — Марина дивилася на чоловіка невірним поглядом. — Ти думаєш, твоя мати на цьому зупиниться? Сьогодні сукня, завтра щось інше. І так до безкінечності.
— Ти несправедлива до неї, — нахмурився Антон.
— Серйозно? — Марина підвищила голос. — А те, що вона заявилася до нас із таким списком вимог — це справедливо? Ми що, мільйонери?
Двері кухні відчинилися, і на порозі з’явилася Тамара Вікторівна.
— Я все чую, до речі, — холодно сказала вона. — І мені не подобається тон, яким ти розмовляєш про мою дочку, Марино.
— А мені не подобається, що ви вважаєте наші гроші своїми, — парирувала Марина, вже не приховуючи роздратування.
— Тобто тобі шкода грошей для сестри твого чоловіка? — Тамара Вікторівна схрестила руки. — Ось воно, твоє справжнє обличчя. А я ж казала Антоше, що ти з ним тільки через гроші, а зараз тобі їх же й шкода.
— Що?! — Марина задихнулася від обурення. — Ви це серйозно зараз?
— Мам, годі, — втрутився Антон. — Усе зовсім не так.
— А як же? — Тамара Вікторівна підвищила голос. — Це твоя дружина налаштовує тебе проти мене й твоєї сестри! А ти, як слухняний хлопчик, підтакуєш їй!
— Ніхто нікого ні проти кого не налаштовує, — втомлено відповів Антон. — Просто зараз ми не можемо дати вам стільки грошей.
— Не можете чи не хочете? — примружилася Тамара Вікторівна. — Ви обоє працюєте, живете в хорошій квартирі, нещодавно відпочивати їздили. А для Христини у вас грошей немає?
— У нас свої плани на ці гроші, — твердо сказала Марина.
— Які ще плани? — Тамара Вікторівна перевела погляд з невістки на сина. — Антоше, що у вас за плани такі, що ти не можеш допомогти рідній сестрі?
Антон завагався, не наважуючись сказати матері про стан Марини. Вони домовилися поки нікому не говорити.
— Мам, це наші з Мариною гроші, — нарешті промовив він. — І ми самі вирішуємо, на що їх витрачати.
Обличчя Тамари Вікторівни спотворилося від обурення.
— Ось як ти заговорив! — вона тицьнула пальцем у бік сина. — Це все вона навчила тебе так з матір’ю розмовляти, так?
— Мам, годі, — Антон зробив глибокий вдих. — Марина тут ні до чого. Просто ми справді не можемо зараз віддати всі наші заощадження.
— Не можете чи не хочете? — Тамара Вікторівна перевела погляд на Марину. — Я знаю, це ти його налаштовуєш. З самого початку ти намагалася відірвати його від сім’ї!
Марина відчула, як усередині все закипає. Три роки вона терпіла постійні натяки й дорікання з боку свекрухи, три роки намагалася налагодити стосунки, але зараз чаша її терпіння переповнилася.
— Знаєте що, Тамаро Вікторівно, — Марина зробила крок уперед, дивлячись прямо в очі свекрусі. — Ми з Антоном — сім’я. І в нас будуть свої діти, для яких нам потрібні гроші.
— А ось воно що! — Тамара Вікторівна сплеснула руками. — Уже й дітей йому обіцяєш! А скільки років минуло? Три роки? І де ці діти?
— Мам! — Антон підвищив голос.
— Що «мам»? — парирувала Тамара Вікторівна. — Я правду кажу. Усі її обіцянки — порожній звук. А Христина — твоя рідна сестра.
— Вам треба, ви й утримуйте свою донечку, Тамаро Вікторівно! А з мене та вашого сина годі витягувати на неї кожну копійку!
На кухні зависла тиша. Тамара Вікторівна застигла з відкритим ротом, Антон дивився на дружину широко розплющеними очима.
— Ти… — почала Тамара Вікторівна, але Марина не дала їй договорити.
— Так, я сказала це! — Марина відчувала, як її трясе від емоцій. — Тому що це правда! Ви постійно приходите до нас по гроші. То на репетитора Христині, то на новий телефон, то на якісь курси. А тепер ще й цей випускний за п’ятдесят тисяч гривень?
— Марино, заспокойся, — Антон поклав руку на плече дружини, але вона струсила її.
— Ні, Антоне, я не мовчатиму! — відрізала Марина. — Твоя мати повинна зрозуміти, що ми не банкомат. У нас свої плани, своє життя.
— Яка ж ти невдячна, — процідила Тамара Вікторівна. — Я завжди знала, що ти не пара моєму синові.
— Мам, годі, — Антон став між дружиною і матір’ю. — Марина має рацію. Ми не можемо дати вам стільки грошей зараз.
— Не можете чи не хочете? — уперто повторила Тамара Вікторівна.
— І те, й інше! — Марина відчула, що втрачає контроль. — Ми не хочемо й не можемо! Тому що я при надії, Тамаро Вікторівно! Я чекаю на дитину, і нам потрібні ці гроші для нашого малюка!
Тамара Вікторівна приголомшено витріщилася на невістку, потім перевела погляд на сина.
— Це правда? — запитала вона тихо.
— Так, мам, — кивнув Антон. — Ми дізналися сьогодні. І ми плануємо зробити дитячу, купити все необхідне. Тому…
— І тому ви відмовляєте Христині? — Тамара Вікторівна швидко прийшла до тями. — Дитина в вас буде лише через дев’ять місяців, а випускний у Христини через місяць!
— Мам, нам треба готуватися заздалегідь, — спробував пояснити Антон.
— Заздалегідь? — Тамара Вікторівна всміхнулася.
— Мам, годі, — Антон підвищив голос. — Досить.
— Ні, нічого не досить! — Тамара Вікторівна схопила свою теку зі столу. — Відмовити рідній сестрі в допомозі! Це низько, Антоне.
— Ми не відмовляємо в допомозі, — втомлено сказав Антон. — Ми просто не можемо дати стільки, скільки ти просиш.
— А скільки ви можете дати? — Тамара Вікторівна примружилася.
Антон подивився на Марину. Та знизала плечима, все ще намагаючись упоратися з емоціями.
— Може бути, тисяч п’ять, — нарешті сказав Антон. — На сукню. — Мам, це все, що ми можемо дати.
— У такому разі, ви мені більше не рідня, — відрізала Тамара Вікторівна й попрямувала до виходу з кухні.
Але перш ніж вона дійшла до дверей, Марина раптом згадала дещо.
— До речі, Тамаро Вікторівно, — Марина підняла погляд на свекруху, — а як там ваше лікування, на яке Антон дає вам гроші вже два роки? Допомагає?
Тамара Вікторівна застигла в дверях, а Антон зніяковіло подивився на дружину.
— Яке лікування? — запитав він, замислившись. — Яке лікування? — повторив Антон, переводячи погляд з дружини на матір.
Тамара Вікторівна застигла в дверях, її плечі помітно напружилися.
— Марино, про що ти говориш? — запитав Антон, відчуваючи, як усередині наростає тривога.
— Пам’ятаєш, Антоне, — Марина не відривала погляду від свекрухи, — два роки тому твоя мама прийшла до нас і сказала, що в неї виявили якесь захворювання? І що їй потрібні регулярні обстеження й дорогі препарати?
Антон нахмурився, згадуючи ту розмову. Тоді мати справді була дуже засмучена, казала, що лікарі знайшли щось серйозне, і їй потрібна допомога. Він, звісно, погодився допомагати їй фінансово — щомісяця переказував по вісім тисяч гривень.
— Так, було таке, — кивнув Антон. — Мам, що з твоїм лікуванням? Усе гаразд?
Тамара Вікторівна повільно повернулася до них обличчям. Її щоки вкрилися червоними плямами.
— До чого ця розмова зараз? — вона спробувала зберегти самовладання. — Ми говорили про Христину.
— Ні, давайте все-таки про ваше лікування, — наполягала Марина. — Антоне, твоя мати щомісяця отримує від тебе гроші на неіснуюче лікування. Я дізналася про це випадково, місяць тому, коли зустріла Христину в торговому центрі. Вона хвалилася, що мама скоро купить нову машину, збирає гроші.
Антон перевів приголомшений погляд на матір.
— Мам, це правда?
Тамара Вікторівна підібгала губи, потім підвела підборіддя.
— А що такого? — несподівано обурилася вона. — Так, я збираю на машину. Моїй уже вісім років, вона розвалюється. І що з того?
— А те, що ти брала в мене гроші на лікування! — Антон підвищив голос. — Ти казала, що тобі потрібні дорогі ліки, обстеження!
— Ну і що? — Тамара Вікторівна вперто дивилася на сина. — Ти б усе одно не дав мені на машину. А вона мені потрібна. Я мати-одиначка, між іншим!
— Ти обманювала мене два роки! — Антон не міг повірити в те, що відбувається. — Ти змусила мене думати, що ти хвора!
— А тепер ця, — Тамара Вікторівна кивнула в бік Марини, — використовує це, щоб налаштувати тебе проти мене. Ідеальний план, нічого не скажеш!
— Це не Марина налаштовує мене проти тебе, — Антон відчував, як усередині все закипає. — Це ти сама руйнуєш наші стосунки своєю брехнею й маніпуляціями!
— Та як ти смієш так зі мною розмовляти! — скрикнула Тамара Вікторівна. — Я тебе у світ привела, виховала! А ти тепер віриш своїй дружині, а не рідній матері!
— Тому що Марина ніколи мене не обманювала, — відрізав Антон. — А ти… Ти використовувала мене, обманювала, виманювала гроші. І не лише на машину, я впевнений. Скільки ще було таких «хвороб»?
Тамара Вікторівна зашарілася від обурення.
— Отже, ти обрав сторону? — вона кинула погляд на Марину, — обрав її, що рахує мої витрати?
У кімнаті запала тиша. Марина зблідла. Антон зробив крок до матері, його обличчя стало серйознішим.
— Йди звідси, — промовив він тихо, але твердо. — Йди з мого дому негайно.
— Що? — Тамара Вікторівна не повірила своїм вухам.
— Ти чула, — Антон указав на двері. — Я хочу, щоб ти пішла. І не смій більше ніколи так говорити про мою дружину. Особливо тепер, коли вона чекає дитину.
— Антошо, — Тамара Вікторівна спробувала змінити тактику, її голос став улесливим, — ти не розумієш. Я просто хвилююся за тебе. Ця жінка…
— Ця жінка — моя дружина, — відрізав Антон. — І мати моєї майбутньої дитини. А от ти… Ти більше не моя мати. Мати не стала б обманювати свого сина й виманювати в нього гроші.
— Не кажи так, — Тамара Вікторівна зробила крок до сина. — Ти ж не можеш відмовитися від рідної матері!
— Можу, — кивнув Антон. — І роблю це прямо зараз. І ще — я хочу, щоб ти повернула мені всі гроші, які я тобі дав на «лікування». До копійки.
— Що?! — Тамара Вікторівна обурилася. — Та як ти смієш! Це несправедливо!
— Ні, мамо, — Антон гірко всміхнувся. — Несправедливо — це те, чим ти займалася два роки. А я просто хочу повернути свої гроші, які ти отримала.
— Ви ще пошкодуєте про це! І Христина вам цього ніколи не пробачить! — сказала мати.
— Нам нема за що просити вибачення, — спокійно відповіла Марина, дивлячись в очі свекрусі. — Це вам має бути соромно за те, що ви намагалися нажитися на рідному синові.
Тамара Вікторівна вискочила з кухні. За мить вони почули, як грюкнули вхідні двері. Антон опустився на стілець і затулив обличчя руками. Марина підійшла до нього й тихо поклала руку на плече.
— Вибач, — прошепотіла вона. — Я не хотіла, щоб усе так вийшло.
Антон підвів голову й подивився на дружину. Його очі були сповнені відчаю, але в них читалася й рішучість.
— Ти не винна, — він узяв її руку в свою. — Це я маю просити вибачення. За те, що не бачив, яка людина моя мати насправді. За те, що дозволяв їй так поводитися з тобою всі ці роки.
Марина опустилася поруч із ним і міцно обняла чоловіка.
— Що тепер буде? — запитала вона тихо.
— Не знаю, — чесно відповів Антон. — Але знаю точно — більше я не дам їй ані копійки. І не дозволю псувати наше життя. У нас буде дитина, Маришо. Справжня сім’я. І я зроблю все, щоб захистити вас обох.
Марина міцніше пригорнулася до чоловіка, відчуваючи, як усередині розливається тепло. Вперше за довгий час вона відчула, що їхня сім’я нарешті стала по-справжньому міцною.
