— Варь, я зрозумів, що зробив помилку. З Олею в нас нічого не вийшло, – заявився через півроку колишній.
Андрій складав футболки в сумку так акуратно, ніби збирався у відрядження, а не в нове життя. Варвара стояла у дверях спальні й дивилася на ці методичні рухи. Як він перекладає шкарпетки. Як складає джинси. Як уникає її погляду.
— Ти серйозно? — її голос звучав дивно. Не як питання — як констатація.
— Серйозно, — він навіть не обернувся. — Ми ж з тобою розуміємо: це давно не працює.
Міра — їхня кішка — сиділа на підвіконні й спостерігала за всім жовтими очима. Хвіст нервово сіпався. Вона завжди першою відчувала напруження.
— А вона? — Варя кивнула на кішку.
Андрій нарешті повернувся. На обличчі — вираз людини, яка намагається розв’язати складну задачу.
— Що — вона?
Він пирхнув. Саме пирхнув — так, ніби Варя сказала якусь дрібницю.
— Кішку залишу тобі. Вона тобі потрібніша.
— Потрібніша?
— Ну так. Ти ж із нею постійно розмовляєш. Як із людиною. — Він застібнув сумку. — А мені від неї одна шерсть по дивану.
Раптом Міра зіскочила з підвіконня, підійшла просто до його сумки. Лягла зверху. І зашипіла.
— Бачиш? — Андрій спробував зрушити її, але кішка вп’ялася кігтями в тканину. — Вона й мене не особливо любила.
— Може, є за що… — тихо сказала Варя.
Він різко висмикнув сумку — Міра відлетіла вбік, але не втекла. Сіла біля ніг Варі й знову зашипіла.
— Гаразд. — Андрій рушив до дверей. — Завтра зайду за рештою.
Двері зачинилися. Клацнув замок. Тиша.
Варвара опустилася на підлогу. Міра миттю влаштувалася в неї на руках — тепла, муркотлива, жива.
— Ну що, Міро, — прошепотіла Варя в рудий пухнастий бік, — схоже, ми тепер удвох.
Перші дні минули, наче в тумані. Варя вставала, годувала Міру, йшла у бібліотеку, поверталася. І щоразу, відкриваючи двері, на мить ловила себе на думці: а раптом він передумає? Але ні. Лише Міра вибігала назустріч — муркочучи й теручись об ноги.
— Привіт, дівчинко, — Варя нахилялася й чухала кішку за вухом. — Скучила?
Міра відповідала довгим муркотінням — наче й справді розповідала про свій день.
Дивно, але розмовляти з кішкою стало легше, ніж із людьми. На роботі колеги тактовно не питали про Андрія, а вдома можна було сказати все.
— Знаєш, що найбільше образило? — Варя сиділа на дивані, Міра влаштувалася на ній. — Він сказав «не працює». Ніби ми — механізм. А механізми або ремонтують, або викидають.
Кішка розплющила одне око, подивилася на неї й знову замуркотіла.
— Так, ти маєш рацію. Навіщо ремонтувати те, що від початку зібране неправильно?
За тиждень Олена, подруга з сусіднього відділу, зайшла до неї.
— Варька, ти зовсім зажурилася, — сказала вона, озираючись. — Може, підемо кудись? У кіно, наприклад.
— Нема настрою, — Варя гладила Міру. — Мені й так добре.
— З кішкою добре?
— А що? — Варя відчула, як голос стає захисним. — Вона мене краще за деяких розуміє.
Олена сіла поруч, замислено глянула на неї.
— Варю, а ти спробуй про неї писати. У тебе ж чудово виходило. Пам’ятаєш, у інституті які ти історії вигадувала?
— Про кішку? — Варя криво усміхнулася. — «Щоденник бібліотекарки та її кішки»?
— А чому ні? Заведи блог. Хоч трохи відволічешся.
У той же вечір Варя сиділа за ноутбуком. Міра лежала поруч, виставивши животик для почухувань.
Андрій за ці пів року так і не з’явився. Лише кілька разів писав щось коротке на кшталт «Заберу речі на вихідних». Але не приходив. І щоразу, коли Варя читала ці повідомлення, то відчувала… не біль. Порожнечу. А потім — полегшення.
Життя з Мирою стало теплим, спокійним, майже ритуальним. Вранці — кавa і муркотіння. Вдень — робота і повідомлення від читачів. Увечері — довгі розмови з кішкою й іноді — з сино Денисом. Якось він приніс коробку з пастилою.
— Для вас обох, — усміхнувся. — Кажуть, солодке допомагає від утоми.
— А нам? — уточнила Варя, беручи коробку. — Нам від утоми?
— Вам — від зайвих думок, — м’яко відповів він.
Вони сиділи на кухні, Міра пурхала між ними, обережно торкаючись хвостом то ноги Дениса, то ноги Варі. Наче з’єднувала.
Одного вечора, коли за вікном сипав перший сніг, Денис сказав:
— Знаєш… я ніколи не думав, що коти можуть так впливати на людей. Ваш блог — наче терапія.
Варя всміхнулася:
— Міра — найкращий психолог. Вона мовчить, коли треба. І приходить, коли зле.
— А ти? — він поглянув їй у очі. — Ти приходиш, коли тобі добре?
Вона не одразу знайшла відповідь. Вперше за довгий час серце відгукнулося не болем, а чимось теплим, трохи лячним.
Того ж вечора Варя написала новий пост: “День двісті восьмий. Кажуть, коти відчувають, коли настав час перестати боятися. Міра сьогодні так уперто сиділа на мені, наче охороняла не мене — мою сміливість. Мабуть, іноді найважче — дозволити собі знову довіряти.”
У коментарях вибухнула ніжність. Люди писали: “Ви змінюєтесь.” “Ваш голос став світлішим.” “Міра — справжня чарівниця.” А Варя сиділа, а поруч Денис поїв чай і не поспішав іти. І це «не поспішав» було дивно приємним. Міра вмостилася між ними, щасливо муркочучи.
І Варя подумала: можливо, життя іноді справді складається заново — не гучно, не боляче, а з тихого муркотіння на колінах і сміливої усмішки поруч. І що, мабуть, цього разу — в неї є шанс усе зібрати правильно.
У суботній ранок Варя сиділа за ноутбуком, редагуючи черговий пост. Міра дрімала на підвіконні у сонячній плямі. Ідилія. Дзвінок у двері розбив цю картину. Варя відчинила, не дивлячись у вічко. І завмерла. Андрій.
— Привіт, — тихо сказав він. — Можна зайти?
Варя мовчки відступила. Він пройшов у вітальню й озирнувся.
— Тут усе по-іншому стало.
І справді, квартира змінилася. Варя переставила меблі, повісила нові штори, розставила живі квіти. І всюди були сліди Міри — іграшки, лежанки, фотографії на стінах.
— Міро! — Андрій побачив кішку на підвіконні. — Як справи, красуне?
Кішка підняла голову, подивилася на нього довгим поглядом і… відвернулася. Демонстративно повернулася хвостом до стіни.
— Не впізнає, — усміхнувся Андрій. — Або ображається.
— А ти навіщо прийшов? — запитала Варя.
Андрій сів на диван — на те саме місце, де колись завжди сидів.
— Варь, я зрозумів, що зробив помилку. З Олею в нас нічого не вийшло.
— Зрозуміло, — Варя сіла в крісло навпроти. — І що?
— Що «і що»? — він здивувався. — Я хочу повернутися. Спробувати ще раз. Ми ж колись були щасливі.
— Колись, — кивнула Варя. — Ключові слова.
Міра зіскочила з підвіконня й попрямувала до Варі. Пройшла повз Андрія, навіть не глянувши в його бік, і стрибнула Варі на коліна. Жінка подивилася в жовті очі Міри. Кішка дивилася у відповідь, наче питала: «Ну що, хазяйко? Що робитимемо?»
— Знаєш, Андрію, — повільно сказала Варя, — за ці пів року я зрозуміла одну річ. Кохання — це не те, що «працює» чи «не працює». Це не механізм.
— Я тоді невдало висловився.
— Ні, вдало. Чесно. — Варя підвелася, все ще тримаючи Міру на руках. — Ти сказав правду. Для тебе наші стосунки були механізмом. Зручним, звичним — але все ж механізмом.
Андрій підвівся слідом:
— Варю, я змінився. Зрозумів, що втратив. Дай мені шанс це виправити.
Жінка погладила Міру:
— Знаєш, якщо навіть кішка тебе не впізнала — значить, нам і справді не по дорозі.
Андрій подивився на Міру, яка й далі ігнорувала його існування.
— Серйозно? Ти даєш кішці вирішувати за нас?
— Ні, — Варя похитала головою. — Я вирішую сама. Просто Міра допомагає мені не сумніватися у правильності рішення.
Довга пауза. Андрій стояв посеред вітальні й, здається, не знав, що сказати.
— Зрозуміло, — нарешті вимовив він. — То це остаточно?
— Остаточно.
Він попрямував до виходу, але біля дверей озирнувся:
— А якщо ти пошкодуєш?
Варя усміхнулася:
— Знаєш, Андрію, я багато про що можу пошкодувати. Але точно не цього разу.
Двері зачинилися. Міра зіскочила з рук і пішла до своєї миски з водою.
— Ну що, дівчинко, — сказала Варя, — здається, ми знову вдвох.
Але чомусь «вдвох» більше не звучало сумно.
Весна прийшла непомітно. Варя помітила її лише тоді, коли Міра почала подовгу сидіти на підвіконні, спостерігаючи за першими листочками на дереві за вікном.
— І що там такого цікавого? — запитала Варя, сідаючи поруч.
Кішка нявкнула й потерлася об її руку. За вікном справді було красиво — молода зелень, сонце, яке нарешті гріло по-справжньому.
Блог «Життя з Мірою» перетворився на щось більше. Варя запустила проєкт «Теплий дім» — збирала й публікувала історії людей, яким допомогли тварини. Листи приходили щодня: хтось розповідав, як собака витягла з депресії, хтось — як кіт допоміг пережити втрату близької людини.
— Знаєш, Міро, — говорила Варя, перебираючи чергову стоску листів, — виходить, ми не самі в своєму порятунку.
Міра лежала поруч на столі, іноді піднімаючи голову, коли Варя читала вголос особливо зворушливі історії. Денис тепер бував у них майже щодня. І це підтримувало матір.
Того вечора вони сиділи на дивані втрьох — Варя, Денис і Міра між ними. На ноутбуці був відкритий новий пост у блозі. «Рік потому. Міра навчила мене головному — любов не буває зайвою. Навіть якщо здається, що ти нікому не потрібен, завжди знайдеться той, кому ти потрібен саме таким, яким є. Іноді це людина, іноді — пухнасте створіння з жовтими очима. Головне — не закриватися, не перестати вірити в диво щоденної близькості».
— Гарно написала, — сказав Денис.
— Міра підказала, — Варя почухала кішку за вухом. — Вона в нас співавтор.
Кішка муркотіла, Денис читав уголос відгуки до блогу, а Варя думала про те, що інколи найкращі рішення в житті приймають за тебе ті, хто любить просто так — без умов і вимог. І в цьому немає нічого дивного. Це — нормально.
