Михайло переїхав у свою нову однокімнатну квартиру. Що сказати, не хороми, звісно, але для обміну після розлучення кращого варіанту не знайшлося. А свого чотирилапого друга Барса, безпородну вівчарку, довелося забрати з собою. Дружині він був не потрібен.
Не склалося в них. Вродлива, самодостатня Ольга вирішила, що їй краще жити самій, а їхній шлюб з безперспективним інженером був помилкою. І від Барса завжди хотіла позбутися, не любили вони одне одного, а коли одружилися три роки тому, він був ще цуценям, відданим і лагідним.
І ось тепер вони вдвох переїхали в цей будинок на сьомий поверх. І все б добре, але Михайлові скоро в лікарню лягати. Нічого страшного, просто серце треба підлікувати, воно дало збій на нервовому ґрунті. Все це розлучення з поділом майна далося йому нелегко. А серце завжди було його слабким місцем.
Тепер треба починати нове життя в свої неповні сорок років. У незнайомому районі на околиці міста, в маленькій квартирі, та ще й ліфт як на зло не працює третій день. Але гуляти з Барсом треба, від цього нікуди не дінешся.
Вони спустилися вниз, Барс його випередив, як завжди, і стрімголов вилетів із під’їзду. Тут пролунав обурений крик, і коли Михайло вийшов надвір, побачив жінку, яка збирала яблука із землі.
— Ваша псина?! — закричала вона. — На повідку таких треба водити! Він мене мало з ніг не збив, я аж пакет випустила.
Михайло з вибаченнями допоміг зібрати яблука. Жінка невдоволено глянула на нього і, не сказавши більше жодного слова, зникла в під’їзді.
Чоловік сів на лавку і зажурився. Що робити з Барсом, він не знав. Колишня дружина категорично відмовилася приглянути за ним на час його госпіталізації, тому він відтягував її, хоча лікар наполягав: поки місце є, лягайте, Михайле Івановичу.
І як бути? Не маму ж із іншого міста викликати. Після прогулянки вони знову зайшли в під’їзд, і він тихенько, зупиняючись на кожному поверсі, почав підійматися до себе, постійно покрикуючи на Барса, щоб той не летів, як навіжений, а слухняно йшов поруч. Це виходило погано.
І тут знову зустріч із тією самою жінкою. Вона вийшла з квартири поверхом нижче і обігнала його, бадьоро збігаючи сходами. Мабуть, заходила до когось у гості.
— Чого це ви повзете? Молодий такий, а за собакою не встигаєте. Спортом треба займатися.
— Вас не питав, — відповів Михайло із задишкою і почув у відповідь: «розумник, теж мені».
Ну що за люди?! Чому обов’язково треба так безцеремонно себе поводити? Він піднявся нарешті на свій поверх і побачив її, яка заходила у двері навпроти. Ще й сусідка по майданчику. От же везіння!
Барс сидів біля дверей і виляв хвостом. Жінка обернулася, зміряла їх поглядом і сказала:
— Мене Ніна звати.
— Дуже радий, — відповів Михайло і зайшов із Барсом у квартиру.
Він уже розвантажував сумку з собачим кормом, щоб нагодувати свого улюбленця, як у дверях пролунав дзвінок. Він нікого не чекав, тому відчинив неохоче, чи не страхові агенти? Але в дверях стояла Ніна. Вона тримала миску з якимись то кістками, то м’ясними обрізками.
— Ось, вашому псові принесла. Суп варила. Гарні кісточки, цукрові. Візьмете?
Михайло розгубився, а жінка вже протиснулася повз нього, а на смак м’яса примчав Барс. Миска одразу опинилася в нього під носом, і він із задоволенням приступив до трапези.
— У мене теж песик був, але помер минулого року. Вашому скільки років?
Так і розговорилися. Хоча великого бажання спілкуватися з нахабною сусідкою у Михайла не було. Але тут його раптом осяяло:
— Слухайте, Ніно. Мені відлучитися треба буде днів на п’ять. Не приглянете за Барсом? Я вже шукав, куди його визначити, але поки не знайшов. А я заплачу вам.
— Тю! Заплатить він. Не треба, заради бога. Я й так пригляну. У відрядження чи що їдете? З такою роботою нічого собак тримати. А дружина де ж?
Вона говорила без зупинки, і Михайло не міг дочекатися, коли вона вже піде. Але найголовніше, він прилаштував Барса.
За три дні питання було вирішене, він зібрався в лікарню, а Ніна прийшла вранці, заявивши, що ключі від квартири їй не потрібні, не звикла вона по чужих кутках нишпорити.
— У мене житиме. А ти чого такий блідий, сусіде? Синці під очима. Яке тобі відрядження? Чи в лікарню зібрався?
— Так, у лікарню. Підлікуватися треба.
Вона поцокала язиком, забрала Барса, мішок із кормом і пішла. Михайло полегшено зітхнув, а в голові майнули дві думки: «Немає лиха без добра, і світ не без добрих людей».
Слава богу, все виявилося не так погано з його серцем. Невелика аритмія, звідси слабкість, задишка. Все на нервовому ґрунті. Обстежили, призначили лікування, до кінця тижня обіцяли виписати. Михайло трохи заспокоївся, як раптом почув дзвінкий голос у коридорі:
— Сьома палата де?
І тут у дверях з’явилася Ніна. Побачивши його, підійшла і сказала радісно:
— Ледве знайшла! Ні прізвища не знаю, ні в яку лікарню потрапив. Довелося через домоуправління та довідкову шукати. Ось, принесла тут тобі.
І вона почала вивантажувати на тумбочку термос, пластиковий контейнер, морс, фрукти.
— Давай їж, а то вони тебе тут голодом заморять. Пес твій у порядку, не хвилюйся. Живий здоровий.
Михайло очманів від її натиску, а вона вже простягала йому кухоль із запашним бульйоном.
— Курячий, уранці зварила. Пий давай.
Годували в лікарні і справді так собі, чого вже там. Тому відмовитися від домашнього він не мав сили.
— А ось котлетки з пюре. Їж.
Михайло, як маленький хлопчик, слухняно пообідав, щиро подякував. Ніна все швидко прибрала, протерла тумбочку вологою серветкою, побажала одужання і понеслася вихором.
— Яка турботлива, — сказав літній сусід по палаті. — Знайома? Гарна жінка, одразу видно. З такою не пропадеш.
— Еге ж, — філософськи зауважив Михайло і подумав, що й справді не пропадеш.
Ніна з’явилася в день виписки, привезла його додому на таксі і радісно повідомила, що ліфт уже працює.
— Іди, сусіде, приводи себе до ладу і до мене обідати. Я приготувала до твого повернення.
Але за дверима вже радісно гавкав Барс, відчувши присутність господаря, і Михайло з нетерпінням чекав, коли вона відчинить двері. Вони обнялися, пес лизнув його своїм теплим, шорстким язиком. І на серці відлягло.
Ніна нагодувала борщем, запеченою в духовці курочкою і відправила його до себе.
— Я вигуляю Барса і приведу. А ти поки відпочинь.
Увечері вона знову з’явилася на порозі з пиріжками власного приготування. Михайлові чомусь стало радісно, чи то від її турботи, чи то від її присутності. Вони сиділи на кухні і розмовляли, як старі друзі.
Виявилося, що чоловік Ніни відійшов у засвіти. Дітей у них не було, і вона залишилася сама. Друзі є, звісно, але вони сім’ю не замінять. А чоловіка порядного їй не знайти більше.
— Не красуня, сам бачиш. Та й характер шалений. А всім подавай ніжних та лагідних. Мужлани різні мені самі не потрібні. Я ж бібліотекарка, читаю багато, співати люблю. Ось послухай.
І вона раптом заспівала. Михайло очікував усього, чого завгодно, але тільки не цього. Гарний голос, з переливами, звучав так ніжно, так оксамитово, що він заслухався.
Обличчя Ніни вкрилося легким рум’янцем і набуло такої одухотвореності. Пружне пасмо волосся завитком лежало вздовж щоки, а очі, темні, як асфальт під час дощу.
«Та вона ж красуня», — всупереч Ніні подумав Михайло і замилувався, слухаючи її чергову пісню.
— Ну все, концерт закінчено, — нарешті сказала вона і підвелася. — Піду я. У мене там кран тече, тазик підставила, щоб не затопило, а сантехніка цього не дочекаєшся. Можуть прийти, тільки коли я на роботі. Завтра неділя, чергового доведеться викликати.
Вона пішла, а Михайло порився у своїх ще не розпакованих коробках, знайшов набір інструментів, придбаний собі в подарунок на день народження, і сміливо підійшов до сусідських дверей.
Ніна відчинила, витріщилася на нього здивовано, а він сказав:
— Я не сантехнік, Ніно, але кран зможу полагодити, якщо не заперечуєш.
Вона не заперечувала, і не заперечує вже п’ятий рік, що він, її коханий чоловік, піклується про неї, а вона любить його так, як уже й не мріяла.
За його здоров’ям стежить, годує по-людськи, а їхні зоряні ночі, що приносять радість і щастя обом, змінюються раннім ранком, коли Ніна біжить вигулювати Барса, а на столі Михайла вже чекає гарячий сніданок, приготований чарівними руками його коханої жінки…
