Василь повернувся додому. Не сам – привіз мамі невісточку. Став перед ненькою на коліна, попросив прощення, що мав від неї стільки таємниць

Василь просто марив театром. Після школи хлопці в дворі у футбол ганяють, а він тільки й знає, що всякі сценки молодшій сестричці ставити. Так і виросла Світланка на братових казках. А він подорослішав на її найщиріших аплодисментах. І хоч як мати не відмовляла сина від такої професії, та він обрав саме її.

Молодий актор грав щиро, по-справжньому, тому швидко полюбився публіці. Стали задивлятися на хлопця і колеги-актриси. Та їхню увагу Василь сприймав лише як вияв дружби, не більше. Бо чомусь ні в одній дівчині, що крутилася поряд, не бачив тієї єдиної, з якою хотілося б мати серйозні стосунки і, можливо, навіть створити сім’ю. Джерело

Якось пізно увечері Василь, як завжди, повернувся з роботи й сів за комп’ютер. На екрані засвітився значок, що має непрочитане повідомлення. Це писала якась Оля. Довго намагався зрозуміти, хто ця дівчина, звідки його знає? А тоді зважився її запитати про це. Виявилося, незнайомка випадково надіслала йому електронного листа, бо сплутала зі своїм другом, однофамільцем. Та ця переписка обох зачепила – і вони продовжили листування.

Щоразу повідомлення одне одному ставали все ніжнішими. Хоч Василь ніколи не чув Олиного голосу, та пробігаючи очима по її словах на екрані, уявляв, який він ніжний, ласкавий, звабливий. Можна було б попросити, аби дівчина дала свій номер телефону, подзвонити їй і перейти на інший рівень спілкування. Та все-таки Васю щось стримувало, не дозволяло зробити отой рішучіший крок.

Коли почалася війна, саме закінчувався театральний сезон. А з осені акторів чекало багато змін. Тоді в репертуарі театру з’явилися нові п’єси, які мимоволі усіх – і митців, і глядачів – змушували глибше задуматися над тим, що діється на Сході. Дві головні ролі в них отримав і Василь. Та відігравши прем’єри, хлопець написав заяву на звільнення.

– Чому? – директор театру був неабияк здивований.

– Не можу на сцені грати вiйну. Піду на фрoнт добровольцем, щоб все перенести на своїй шкyрі, – щиро відповів.

І наступного ранку подався у військкомат.

Попереду на нього чекало бoйове навчання. Та про те, що збирається у важку дорогу, не сказав нікому, навіть сестрі. Вигадав, нібито має їхати у далеке відрядження по роботі. Мовляв, коли повернеться, точно не знає, але завжди буде на зв’язку. Виходив за поріг, вагаючись, чи попросити у неньки благословення? Та все-таки не зміг. Обняв матір, поцілував, як завжди, і пішов.

Не допиталася Василя, куди він зник, й Оля. Бо хлопець вирішив не світитися у соцмережах, поки служить в АTО. Подумав: якщо повернеться з фронту живим і Оля його не забуде, обов’язково з дівчиною зустрінеться.

Важко було служити у таємниці від рідних. Мама часто дзвонила, запитувала, як розмістився на новому місці, чи має там в театрі роботу, чи дружний колектив. Василь розповідав байку про те, що грає у гарній комедії, живе у найманій квартирі, а харчується у шкільному кафе.

– Мамо, все в мене добре, не переживай. І колектив просто суперовий! – бадьорим голосом говорив.

А сам навіть не здогадувався, що мама знає всю правду. Бо про те, що Вася насправді відбув у зону АTО, жінці зізнався директор театру.

На фрoнті рідко випадали спокійні дні. Тоді так хотілося написати Олі, поговорити з нею про все, про вiйну. Але ж дав собі слово мовчати…

– Вась, ходи їсти вареники. Що дівчата догодили, то вже догодили, – прицмокуючи, хвалив наїдки Федір.

– Які ще дівчата? – перепитав Василь.

– Та волонтерки наші. Передали аж сім відерець! І білизну нову всім, креми для бриття, кавусю. Не пропадемо, – дожовуючи надцятий вареник, говорив Федір.

У тут мить Василю знову згадалася мама. Як вона щонеділі виготовлювала вареники з картоплею та сиром, його улюблені. Таких добрих ніде не куштував. Спробував ці – і йому страшенно запахло домом. Аж сльози навернулися на очі.

– Таки справді дуже добрі, – похвалив смаколики й сам. – Треба було б дівчатам подякувати. Є телефончик?

Він набрав номер, який йому назвав Федір. І у слухавці почув: «Ще не вмepла України…» «Ого! – відзначив про себе. – Східнячки, а гімн у них грає». Невдовзі на іншому боці озвався гарний жіночий голос:

– Слава Україні!

– Героям слава! – відразу відповів і запитав, чиї дівочі руки наліпили таких смаколиків для бригади.

Дівчина відповіла, що її та подружок-волонтерок. Побалакали-посміялися й домовилися, що наступного разу дівчата мають особисто побачити героїв, яких підгодовують.

Той раз настав аж через півтора місяця. То в них точилися важкі бoї, то дівчата пoxворіли, бо ж була зима. І ось таки задзвенів телефон, і волонтерка повідомила: завтра будуть.

Коли під’їжджала автівка з передачею з тилу, хлопці з нетерпінням чекали, хто ж до них звідти вийде. Федір перший підбіг до машини, аби подати руку. Та коли двері відчинилися і з салону вийшла рудоволоса дівчина, у Васі аж серце завмepло:

– Оля?! – вигукнув він, бо впізнав свою співрозмовницю з Інтернету.

Читайте також: Тато завжди говорив, що його перший шлюб був помилкою. І зараз я схильна з ним погодитися. Зате він не помилився з вибором другої дружини. Я її навіть полюбила тепер

Як виявилося, це їй він дякував за вареники, а сам і не знав, кому.

Ще за місяць Оля з Василем повінчалися. Там, на фронті, під свист ворoжих куль щиро промовляли слова вірності, присягали в коханні.

А за півроку хлопець повернувся додому. Не сам – привіз мамі невісточку. Став перед ненькою на коліна, попросив прощення, що мав від неї стільки таємниць. А вона від розчулення не мала сили й слова сказати. Лиш зі сльозами гарячого непідкупного щастя цілувала його мужнє чоло.

Автор – Наталія КРАВЧУК

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram