У маленькому селі, що розкинулося на пагорбах біля річки, жила собі баба Параска –, відома на всю округу своїм гострим язиком і залізною хваткою.
Була вона вдовою вже добрий десяток років, чоловік її, дід Петро, пішов на той світ, залишивши солідне господарство: хату з великою світлицею, корову Мілку, свинку Хрюшу, курник повний курей, город з картоплею та буряками, а ще стару “Волгу” в гаражі, що хоч і не їхала, але вигляд мала солідний.
Та головне – земельна ділянка під лісом, де гриби росли, як на дріжджах.
Донька її, Оксана, вийшла заміж за Василя – хлопця з сусіднього села. Василь був хлопець моторний, працював трактористом у фермерському господарстві, і мріяв про власну справу.
Оксана з Василем жили в місті, але часто приїжджали до мами в гості. А тут раптом баба Параска вирішила: “Досить мені самій гнути спину! Пора майно ділити, поки жива-здорова, щоб потім не сварилися”.
І от одного сонячного недільного ранку зібрала вона родину за великим столом у дворі під вишнею. Була там Оксана, Василь, ще двоє онуків-підлітків, що приїхали на канікули, і сусіди потроху почали згуртовуватися – бо чутка розлетілася селом швидше, ніж вітер по полю.
– Ну, діти мої, – почала баба Параска, поправляючи хустку на голові, – сідайте ближче. Я вирішила майно своє поділити по справедливості. Щоб ніхто не ображався. Оксанко, доню, ти ж моя рідна, а Василь – зять, але ж як син мені став. То й вам усе дістанеться. Але давайте по черзі, щоб без крику.
Василь сидів, посміхаючись, думав: “Добре, теща справедлива жінка, щось та перепаде”. Оксана нервово крутила серветку в руках.
– Почнемо з хати, – гучно оголосила баба Параска. – Хата моя, цегляна, з трьома кімнатами. Я в ній проживу, поки Бог дасть, а потім… потім вам. Але давайте зараз вирішимо, хто що ремонтуватиме.
– Мамо, – обережно сказала Оксана, – а може, не треба зараз ділити? Ти ж ще молода, сил повно.
– Молода? – фиркнула теща. – Мені ж сімдесят п’ять! Вчора в магазин пішла, а назад ледве доповзла. Ні, доню, пора. Василь, що ти скажеш про хату?
Василь кашлянув:
– Та хата добра, тещо. Я б дах перекрити міг, черепицю нову покласти. Бо стара тече, як решето.
– Оце правильно кажеш! – оживилася баба Параска. – То давай так: ти дах перекриваєш – і половина хати твоя. А я в другій половині житиму.
– Половина? – здивувався Василь. – А як же ділити половину? Стіну посередині рубати?
Сусід дядько Іван, що вже сидів на лавочці неподалік і прикидався, ніби траву поливає, захихикав тихенько. Чутка дійшла вже до кінця вулиці.
– Ні, не рубати! – засміялася теща. – Просто ти в одній кімнаті господарюватимеш, а я в інших. Але кухня спільна!
Оксана закотила очі:
– Мамо, це ж абсурд! Василь з міста приїжджає, куди він у кімнаті?
– А що, в місті хати кращі? – образилася баба Параска. – Тут повітря свіже, город свій!
Тут уже й інші сусіди почали підходити. Баба Ганна з протилежного двору принесла “випадково” пиріжки, а дід Степан – пляшку “для розмови”.
– Далі корова! – продовжувала теща, не звертаючи уваги на публіку, що зростала. – Мілка моя красуня, молока дає відро на день. Василь, ти ж тракторист, сіно косити вмієш?
– Вмію, тещо, вмію, – кивнув Василь, уже передчуваючи підвох.
– То корова твоя! Але з умовою: молоко мені щодня приносиш, масло я сама збиватиму, а ти тільки доїтимеш.
– А як же я в місті доїтиму? – розгубився Василь.
– То приїжджай щодня! – логічно відповіла теща. – Або Оксанко нехай вчиться доїти.
Оксана мало не впала зі стільця:
– Мамо! Я в офісі працюю, комп’ютером! Я корів тільки в зоопарку бачила!
Село вже реготало. Дядько Іван голосно коментував:
– Оце так ділять! Корова зятю, а молоко тещі! Справедливо!
Баба Параска гордо підняла голову:
– А свинка Хрюша? Вона ж поросят приведе навесні. Василь, ти свинарник почистиш?
– Почищу, – зітхнув Василь. – Але Хрюша кому?
– Хрюша мені! Бо я її виростила з поросятка. А поросята – порівну. Половина тобі, половина мені.
– Половина поросят? – Василь почав сміятися. – Тещо, а якщо непарна кількість народиться? Одне розпиляємо?
– Не богохульствуй! – перехрестилася теща. – Якщо непарна – то мені, бо я старша.
Тут уже все село зібралося. Хтось приніс розкладні стільці, хтось – соняшник лускати. Діти лазили по паркані, щоб краще бачити.
Чутка дійшла навіть до голови сільради, який “випадково” проходив повз.
– Тепер курник! – гучно оголосила баба Параска. – Кури мої несучки, яйця золоті. Василь, ти курям гнізда нові зробиш?
– Зроблю, тещо. З дерева доброго.
– То кури твої! Але яйця мені на сніданок.
– Знову те саме? – простогнав Василь. – Курям я господар, а яйця вам?
– А ти що, яйця їсти не будеш? Приїжджай і їж тут! – парирувала теща.
Оксана вже трималася за голову:
– Мамо, це не ділення, це маячня якісь!
Але теща не вгамовувалася:
– Город! Картопля, буряки, огірки. Василь, ти ж трактором орати можеш?
– Можу.
– То город твій! Але копати я сама, бо ти грубо копаєш, корені поріжеш.
– То я оратиму, а ви копатимете? – Василь уже ледве стримував сміх.
– Саме так! А врожай порівну.
Сусіди вже реготали вголос. Баба Ганна кричала:
– Параско, ти зятя в рабство заганяєш!
– Ні, я його вчу господарювати! – гордо відповіла теща.
Далі дійшла черга до “Волги”.
– Машина стара, але рама добра, – сказала баба Параска. – Василь, ти ж механік трошки?
– Трошки, тещо.
– То машина твоя! Але я на ній у церкву їздитиму по неділях.
– А як я її в місто заберу?
– То приїжджай і забирай мене спочатку!
Василь розвів руками:
– Тещо, це ж як таксі для вас виходить!
– А зять на те й потрібен, щоб тещу возив! – логічно завершила баба Параска.
Тут уже сміх стояв на всю вулицю. Село гуділо, як вулик. Хтось навіть телефонував родичам у сусідні села: “Приїжджайте, тут цирк безплатний!”
Але кульмінація була попереду – земельна ділянка під лісом.
– Оце найцінніше, – серйозно сказала теща. – Там гриби, ягоди, і місце тихе. Я там альтанку хочу побудувати.
Василь пожвавився:
– Тещо, ділянку порівну? По три сотки?
– Ні! – відрізала баба Параска. – Ділянка моя, бо я її садила, полола, гриби збирала. А тобі… тобі я дозволю туди ходити по гриби, але тільки з кошиком, який я дам.
– Кошиком вашим? – Василь уже не витримав і зареготав. – Тещо, ви мене на сміх виставляєте?
Оксана втрутилася:
– Мамо, це вже занадто! Василь стільки років допомагає, город копає, дрова рубає, а ти все собі?
– А хто сказав, що все собі? – образилася теща. – Я ж сказала: все вам дістанеться… після мене! А поки я жива – все моє, а ви допомагайте!
Василь встав, обійняв тещу:
– Тещо люба, ви геній! Ви майно поділили так, що ніхто не образився, бо нічого поки не дісталося!
Село вибухнуло оплесками і реготом. Баба Параска посміхнулася:
– От бачите, діти. Головне – по справедливості. А тепер давайте самогон пити та пиріжки їсти, поки гості зібралися!
І так той день став легендарним у Підгірному. З того часу, коли хтось у селі починав про спадщину говорити, казали:
“Не діліть, як Параска з Василем – бо нічого не дістанете!”
А теща з зятем стали найкращими друзями: він приїжджав щовихідних, доїв корову, косив сіно, возив у церкву – а вона його пиріжками годувала та анекдоти розповідала.
Бо в селі знають: справжнє майно – це не хата чи корова, а добрі стосунки. А сміх – то найкращий спадок.
Наталія Веселка
