— Василько, якщо ти ще хоч раз скажеш слово «тимчасово», я викину ту мікрохвильовку з туалету прямо твій диплом будівельника! Я вже три дні не можу знайти зубну пасту, зате знайшла в кавоварці твої шурупи — це теж частина твого «геніального» плану? Боже, дайте мені адресу будь-якого хостелу, я хочу спати там, де на голову не падає перфоратор!
Ремонт у середньостатистичній українській квартирі — це не просто зміна інтер’єру. Це стихійне лихо, масштабне народне свято з елементами античної трагедії та сучасного фарсу. Коли його довго немає, тобі здається, що життя втратило смак, що стіни тиснуть своєю одноманітністю, а душі бракує барв, оновлення та якогось величного звершення.
Ти мариш каталогами IKEA, гортаєш Pinterest і бачиш себе в ідеально білій вітальні з мінімалістичними меблями. Але варто цьому процесу розпочатися, як ти миттєво, буквально з першим ударом шпателя, усвідомлюєш: краще б ці барви залишалися у твоїх солодких фантазіях, а старі, підерті котом шпалери — на своїх законних, обжитих місцях.
Ремонт — це особливий стан душі, це жорстока перевірка шлюбу на міцність, випробування нервової системи на розрив і водночас неймовірно витончений спосіб самокатування, за який ти ще й власноруч платиш чималі гроші, відкладені на відпустку. Це перетворення затишного гніздечка на зону відчуження, де замість аромату кави панує запах грунтовки, а замість капців ти носиш будівельні калоші.
Усе почалося одного погожого суботнього ранку, коли сонце так невдало підсвітило пляму на стелі, що мій чоловік, Василь, раптом завмер із чашкою чаю в руці. Він критично, наче досвідчений архітектор перед реставрацією Колізею, оглянув нашу вітальню. Його погляд зупинився на тріщині біля вікна, і я зрозуміла — ми пропали.
— Оксано, — промовив він голосом, що не допускав заперечень, — наймати професіоналів, цих криворуких шахраїв із оголошень, — це доля слабких духом і тих, хто абсолютно не вміє рахувати власні гроші.
Василь запевнив мене, дітей і навіть наляканого кота, що здатен зробити все власноруч: від сантехніки до іспанської мозаїки. Ази навичок у Василя, безумовно, були, і він ними дуже пишався. Він майстерно, з особливим азартом, вибивав килими на подвір’ї, знав, у який бік крутити лампочку, і раз на два роки героїчно лагодив дужку окулярів нашої доньки синьою ізоляційною стрічкою.
У його всесвіті цього було цілком достатньо для капітального ремонту європейського рівня. Що ще потрібно чоловікові з будівельним дипломом, який він востаннє бачив у день випуску двадцять років тому?
Ми сіли складати список необхідного. Коли ми дійшли до пункту «плитка для кухні та керамограніт», я помітила, що олівчик у руках Василя почав дрібно тремтіти. Але справжній шок настав пізніше. Коли ми відкрили сайти відомих будівельних гіпермаркетів і подивилися на актуальні цінники, волосся у обох стало дибки так надійно і вертикально, що жоден лак надсильної фіксації не знадобився б.
Василь довго клацав калькулятором, сопів, як поранений вепр, і зрештою підбив філософський підсумок нашого фінансового стану:
— Знаєш, Оксано, судячи з цін на цей клятий ламінат і мішок шпаклівки, для нормального ремонту нашої скромної «двушки» у Львові нам було б дуже бажано спочатку продати розкішну «трєшку» десь на Хрещатику в Києві… ну, якщо вона в нас, звісно, випадково завалялася в спадщині від якоїсь невідомої тітки.
Він знову тицьнув пальцем у монітор, ледь не пробивши матрицю:
— Оксано, ну ти тільки подивись на ці ціни! Це ж грабунок серед білого дня! Щоб просто переклеїти шпалери, нам, мабуть, треба закласти пентхаус на Печерську, якого в нас, до речі, теж немає!
Я стояла поруч, притискаючи до грудей список покупок, як священне письмо, і відчувала, як надія на нову кухню тане, мов сніг у березні.
— Вася, заспокійся, — благально промовила я. — Ти ж сам казав, що ти — майстер на всі руки. Ти обіцяв, що ми все зробимо самі й на зекономлені гроші поїдемо влітку в Туреччину! Чи хоча б у Трускавець!
— Я й зроблю! — вигукнув він, героїчно витираючи піт зі чоло передчасно. — Але ціни на клей для шпалер… Оксано, у мене таке враження, що туди додають не крохмаль, а пилок рідкісних єдинорогів і сльози німф! Все, радикальне рішення: викреслюємо половину. Коридор почекає до наступного століття. Починаємо з вітальні й кухні, а там побачимо, чи лишаться в нас нирки для продажу.
Перша ремонтна мудрість, яку ми засвоїли: білити стелю — це неймовірно легко. На словах. З цим процесом, здавалося б, справляється навіть Василь, попри його феноменальне роздовбайство та наявність того самого диплома, який він чомусь вважав ліцензією на хаос. Проте на практиці все виявилося інакше. Набагато важче, ніж сама побілка, було потім відмивати від вапна всю родину, меблі та нашого кота Мурчика, який після першої ж години робіт став схожий на Полярний Експрес або на духа з «Мисливців за привидами».
— Вася! Матір Божа! Ти навіщо розвернувся з цим мокрим валиком?! — заверещала я на всю квартиру, відчайдушно витираючи величезну білу пляму з власного ока. — Ти що, не відчуваєш габаритів інструменту? Я тепер бачу ліву частину світу як крізь густий ранковий туман десь високо в Карпатах!
— Оксано, не панікуй! — бадьоро відгукнувся чоловік, балансуючи на старій дерев’яній драбині, яка під його вагою загрозливо хиталася і видавала звуки передсмертної агонії. — Це не просто побілка, це «ефект засніжених вершин». Сучасний арт-об’єкт! Ти ж сама казала, що хочеш скандинавський стиль, лагом, хюгге і все таке інше! От я і створюю автентичну атмосферу півночі!
— Я хотіла чисту, рівну білу стелю, а не примусовий душ із розведеної крейди! — не вгавала я, відпльовуючись від бризок. — Злазь негайно з тієї вежі, поки ти не став невід’ємною частиною інтер’єру або не провалився до сусідів знизу разом із цим відром!
Василь зліз, але лише для того, щоб перечепитися через лоток із фарбою і залишити на підлозі ідеальний відбиток своєї п’ятірки, який ми потім безуспішно намагалися видалити три дні.
Поклейка шпалер — це той сакральний момент істини, коли ти остаточно розумієш, чому люди, які прожили в мирі та злагоді десять років, раптом починають подавати на розлучення і ділити навіть виделки. Це битва інтелектів, нервів і липких пальців.
— Рівніше тримай, я тобі в сотий раз кажу! Тягни вгору! — Василь сопів, наче паровоз, намагаючись притиснути довгу, важку і добряче змащену клеєм смугу до стіни.
— Я тримаю рівно, Вася! Це в тебе око «загуляло» ще на стадії замірів! — відбивалася я, відчайдушно балансуючи на хиткій табуретці, яку підпирав син. — У мене руки вже затекли, а ця смуга тягнеться до підлоги, як жива!
— Вася, зачекай… — я раптом замовкла, вдивляючись у малюнок. — Подивись на ці квіти на шпалерах. Чому вони дивляться вниз? Вони що, в’януть від твого перегару чи від нашої лайки?
Василь на мить завмер, повільно обернувся і подивився на стіну.
— Які квіти?! — він витріщився на візерунок. — Твою дивізію, Оксано! Ми наклеїли п’ятиметровий рулон догори дриґом! Усі стебла ростуть зі стелі!
— Це твій «геніальний окомір» винен! — я ледь не плакала від утоми. — Я ж благала тебе: візьми нормальний рівень, відбий вертикаль олівцем!
— Рівні — це для ідіотів, слабаків і тих, хто абсолютно не відчуває простору на інтуїтивному рівні! — гаркнув він у відповідь, намагаючись відірвати смугу, яка вже почала підсихати. — Нічого страшного! Зараз підріжемо трохи знизу, там плінтус закриє, ніхто й не помітить! Дизайнери зараз і не таке витворяють!
Через годину напруженої праці наш бордюр на стіні нагадував не декоративний елемент, а кардіограму пацієнта в момент глибокої панічної атаки. Виявилося, що віконний отвір, який Василь взяв за еталон «ідеальної прямої», був кривим, як лінія долі у ворожки-шахрайки. Квартира почала нагадувати будинок із «Аліси в Країні див», де все кудись тече і повзе.
Справжнє, нерозбавлене пекло розпочалося, коли ми з вітальні плавно перекочували на кухню. Хто б міг подумати, що на восьми квадратних метрах нашої затишної кухоньки може зберігатися така кількість мотлоху, якої б вистачило на відкриття непоганого антикварного ринку десь у Косові чи на київській Петрівці.
— Мам, а можна питання? — Андрій із підозрою витяг із надр кутової шафи запилену коробку. — Навіщо нам у родині три старі вафельниці, жодна з яких не вмикалася в розетку з 2005 року?
— Це стратегічний запас, синку! — відрізала я, намагаючись запхнути в коробку набір кришталевих чарок, які ми діставали лише двічі за все життя. — Раптом запчастини знадобляться! Або на дачу відвеземо!
— Тату, — Андрій обернувся до Василя, який саме намагався демонтувати змішувач за допомогою молотка і якоїсь матері, — нам у школі на уроці історії розповідали про тактику «випаленої землі». Казали, що партизани під час відступу підривали все, що не могли нести. Може, ми просто бахнемо цю кухню до бісової матері й почнемо життя з чистого аркуша в іншому місті?
— Не підкидай ідей, малий, — похмуро відповів Василь, розплутуючи гігантський моток дротів, що нагадував гордіїв вузол. — Бо я вже серйозно шукаю, де тут у нас головна чека, щоб смикнути.
Тут ми засвоїли Кухонну мудрість: Усі електроприлади в домі — критично потрібні. Але коли ремонт у самому розпалі, твій дім перетворюється на небезпечний квест у стилі «Форт Буаяр».
— Вася, де плита?! Я хочу їсти! — крикнула я з ванної кімнати, куди зайшла вмитися і виявила там несподівані зміни.
— Плита у ванній! На пральній машині! Тимчасово! — почувся його голос звідкись з-під кухонної стелі, де він намагався приборкати вентиляцію.
— А де наша мікрохвильовка?! Я не можу її знайти!
— Вона в туалеті, на бачку стоїть! Тільки обережно заходь, там подовжувач іскрить трохи й дроти на підлозі, не наступи голими ногами, бо підскочиш до сусідів!
Я сиділа на краю чавунної ванни, обкладена мішками з цементом, і варила пельмені на маленькій плитці, що тремтіла під час віджиму пральної машини. У цей момент я чітко відчувала себе Мауглі, який помилково заліз у трансформаторну будку і намагається там облаштувати побут. Навколо — ліани з подовжувачів, пастки з відер і постійна загроза короткого замикання.
— Вечеря готова! Усі за стіл! — оголосила я через годину.
— Де? — запитав Василь, з’являючись у дверях, з ніг до голови заляпаний сірим клеєм для плитки, наче статуя командора.
— Ну, як де? Місць немає. Ти їж на своїй драбині, там якраз є поличка для інструментів. Андрій нехай вечеряє у своїй кімнаті, за барикадами з коробок і старих журналів. А я піду на балкон. Там принаймні повітря свіже і розчинником не так сильно тхне, можна хоч смак їжі відчути!
Минуло два тижні. Ми вже звикли спати в пилу, розрізняти на дотик види саморізів і не реагувати на постійний запах скипидару.
— Вася, вже друга година ночі… — прошепотіла я в темряву, намагаючись зручніше вмостити голову на подушку, яка чомусь опинилася серед рулонів лінолеуму. — Благаю, лягай уже. Сусіди нас завтра точно проклянуть, якщо вже не викликали екзорциста.
— Ще один дюбель, Оксан! Буквально один! Тимчасово прихоплю цю полицю, бо вранці клей засохне і я її не вставлю! — закричав він з висоти свого «командного пункту».
Тррррр-бемс! Гуркіт, звук свердла, що наткнулося на щось тверде, і… тиша. Світло в усьому під’їзді, а може й у кварталі, згасло миттєво. Тиша стала такою густою і важкою, що її можна було різати мастихіном.
— Оксан… — почувся тихий, винуватий голос чоловіка десь у повній темряві. — Здається, я не просто полицю прихопив. Здається, я влучив прямо в магістральну проводку.
— Вася, — спокійно і дуже повільно сказала я, відчуваючи, як у мені закипає щось древнє і небезпечне. — Якщо ти зараз же, у цій темряві, не злізеш із тієї клятої драбини й не ляжеш спати на підлогу, я влучу в тебе важкою праскою. Тимчасово. Але назавжди.
Я лежала в темряві, вдихаючи аромат будівельного пилу, і таємно гортала в телефоні, що ледь жеврів, оголошення: «Хостели Львова. Недорого. Чиста постіль. Без капітального ремонту». Мені хотілося втекти туди прямо зараз, босими ногами по асфальту, аби тільки впасти в чисту постіль і не бачити жодної розетки принаймні наступний рік.
— Оксан, ну ти чого? Образилася? — Василь намацав мою руку в пітьмі. — Це ж просто ремонт. Виробничі травми процесу. Скоро все закінчимо, буде краса, євростандарт! Будемо жити як королі!
— Вася, якщо я завтра вранці знайду свою зубну щітку в ящику з болтами чи поруч із викрутками ще хоч раз — я забираю дітей і йду жити до мами. Це не жарт.
— Та не підеш ти нікуди, — тихо хмикнув він, самовпевнено посміхаючись у темряві. — Ти ж не знаєш, куди я твої весняні чоботи й куртку переставив під час розчищення коридору.
— І куди ти їх подів, іроде?
— Тимчасово… у багажник нашої машини виніс. Щоб не запилилися, коли я буду стіни шліфувати. Ключі в мене в кишені штанів, а штани десь під мішками з алебастром.
Я просто закрила очі.
Господині на замітку: якщо у вашій кавоварці вранці лежать шурупи, а в посудомийці — цементний розчин — це тимчасово.
Сьогодні рівно о другій годині ночі, коли я знову намагалася знайти в темряві свою подушку, а знайшла лише холодний мішок із затиркою для швів «атлас», стався мій особистий момент істини. Виснажена, як робочий кінь після місячної оранки, я потайки відкрила ноутбук. Світло від екрана здавалося божественним сяйвом. Я почала вдумливо переглядати адреси найдешевших хостелів.
Боже, як мені хочеться втекти туди разом із дітьми! Зачинитися на два ключі, впасти носом у подушку, де пахне кондиціонером для білизни, а не клеєм «Момент», і заснути щасливим летаргічним сном. Без Василя, без його «тимчасових» ліан із дротів і без його застарілого будівельного диплома, який приніс нам стільки хаосу.
Тимчасово, звичайно. На рік чи два, не більше…
А поки що я йду навпомацки шукати свою зубну щітку. Здається, вчора я бачила її в духовці, поруч із банкою лаку. Хоча яка вже тепер різниця? Це ж усе — ТИМЧАСОВО.
