Стосунки Галини Іванівни з невісткою не заладилися з першого дня, хоча жінка чесно намагалася тримати марку. Коли її син, тридцятип’ятирічний успішний програміст Андрій, привів у дім Марину — яскраву, гостру на язик і абсолютно байдужу до кулінарії дівчину, серце матері тьохнуло.
Вона виховувала сина в ідеальній чистоті, де кожна сорочка пахла свіжістю й крохмалем, а на плиті завжди кипів свіжий борщ.
Минуло п’ять років. Народився маленький малюк, Марина пішла в декрет, але замість того, щоб стати «класичною мамою й господинею», вона з головою поринула у світ соціальних мереж.
Одного дня Андрій забіг до матері на обідню перерву — заморений, з темними колами під очима. Коли він роззувався у передпокої, Галина Іванівна мало не зойкнула: з п’яти правого носка відверто й нахабно виглядала дірка. Велика така, кругла.
— Андрійку, синочку… Це що таке? — прошепотіла мати, вказуючи пальцем на ногу.
— А, це? — відмахнувся син, втомлено посміхаючись. — Та нічого, мамо, просто порвався десь. Буває.
— Як це «буває»? Ти ж на людях працюєш! Офіс, колеги, престижна фірма! Куди дивиться твоя Марина?
— Мам, ну при чому тут Марина? У неї з малою купа клопоту, ще й блог свій розвиває. Їй нема коли за моїми шкарпетками стежити. Не роби з мухи слона.
Андрій поїв і побіг на роботу, а в душі Галини Іванівни закипіла справжня буря. «Блог у неї! Інстаграми ці прокляті! А чоловік як старцюга ходить!» — думала вона, рішуче згортаючи домашні пиріжки в торбу. Миритися з цим жінка не збиралася й рушила в гості до невістки.
Двері квартири відчинила Марина. Вона була зачесана, з бездоганним макіяжем, тримала в одній руці телефон на стабілізаторі, а іншою колисала візочок.
— О, Галино Іванівно, доброго дня! Заходьте, тільки обережно, у мене там світло виставлене для зйомки, не перечепіться через дроти, — напівпошепки, але швидко проговорила невістка.
— Які дроти, Марино? Я сина твого щойно бачила. Він у дірявих шкарпетках ходить! — прямо з порога заявила свекруха, навіть не роздягаючись.
— І що? Це його шкарпетки і його ноги, — спокійно відповіла Марина, вимикаючи камеру. — Він дорослий хлопець, сам спроможний купити собі нові, якщо ці зносилися.
— Дружина має дбати про такі речі! Це ж твоє обличчя перед людьми! Я вже мовчу про сорочки. Я три роки тому подарувала вам дорогу німецьку праску. Вона хоч раз із коробки виймалася? Ти взагалі знаєш, як вона вмикається?
— А навіщо мені її вмикати? — Марина здивовано підняла брови. — Щоб витрачати дві години життя на прасування постільної білизни чи футболок? Навіщо прасувати те, що все одно помнеться за п’ять хвилин? Головне — щоб воно було чистим. Ми живемо в двадцять першому столітті, Галино Іванівно. Зараз тренд на природність, а не на випрасувані комірці.
— Природність?! — Галина Іванівна відчула, як у неї підіймається тиск. — Тобі просто ліниво! Тобі аби тільки в телефон свій світити, губи малювати й виставляти все на показ! «Подивіться, яка я ідеальна матуся!» А вдома — хоч шаром покоти! Чоловік голодний, обідає в мене, сорочки пом’яті, шкарпетки з дірками! Ти взагалі поважаєш мого сина?
— Ой, тільки не треба цих маніпуляцій, — Марина схрестила руки на грудях, її тон став холодним. — Андрій не голодує, він заробляє достатньо, щоб замовляти доставку їжі або їсти в ресторанах. Я не наймалася йому за кухарку і прачку. Я сиджу в декреті з нашою спільною дитиною, і це теж робота, між іншим! А блог — це мій майбутній дохід і моя самореалізація.
— Робота в телефоні? Не сміши мене! — перейшла на підвищений тон свекруха. — Твоя перша робота — це сім’я! Затишок у домі! Жінка повинна берегти вогнище, а ти його руйнуєш своїм егоїзмом!
Андрій одружився у тридцять років, думав, що бере розумну, сімейну дівчину, а взяв… блогерку! Та він терпить тебе тільки через ангельський характер!
— Ах, ось як? — спалахнула Марина. — Значить, я егоїстка? А нічого, що ваш «ангел» і пальцем об палець вдома не вдарить, бо ви його так виховали? Він чекає, що навколо нього всі бігатимуть! Так от, шановна мамо, я не його матуся! Йому тридцять п’ять років! Якщо вас так сильно турбують його шкарпетки — купіть йому набір на тридцять пар або приходьте й зашивайте самі, раз вам немає чим зайнятися!
— Як ти розмовляєш зі старшими?! — задихнулася від обурення Галина Іванівна. — Я бажаю вам добра! Я хочу, щоб мій син виглядав як солідна людина, а не як безхатько! Хіба я заслужила на таку зневагу й хамство у відповідь на елементарне зауваження?
— Це не зауваження, це постійне втручання в наше життя! Ви приходите сюди і вчите мене жити за стандартами радянського союзу! Я не збираюся класти своє життя на вівтар домашнього господарства. Андрія все влаштовує. А якщо не влаштовує — він скаже мені про це сам, без вашої допомоги!
— Не влаштовує його, просто він мовчить, бо вихований! — крикнула Галина Іванівна, відчуваючи, що сльози підступають до очей. — Побачиш, доведеш ти його! Терпець у чоловіків не вічний!
— Знаєте що? Вихід там, де й вхід! — Марина вказала рукою на двері. — Я не дозволю влаштовувати тут істерики й псувати мені нерви. У мене дитина спить!
Галина Іванівна, важко дихаючи, вхопила свій пакет із пиріжками, який так і не наважилася витягнути, і вибігла з квартири, гучно грюкнувши дверима.
Увечері вдома в Андрія та Марини відбулася ще одна важка розмова. Андрій прийшов з роботи втомлений, мріючи про спокій, але застав дружину в розпачі й гніві.
— Твоя мама знову приходила! — з порога заявила Марина, закотивши очі. — Вона влаштувала мені справжній допит через твої діряві шкарпетки й невипрасувану постіль! Скажи мені, Андрію, ти скаржишся їй на мене?
— Що? Кому я скаржуся? — здивувався чоловік, сідаючи на диван. — Я просто заїхав пообідати. Вона помітила дірку, от і все.
— Вона назвала мене поганою господинею і егоїсткою! Вона заявила, що я руйную сім’ю! Андрію, розберися зі своєю мамою, будь ласка. Я не збираюся терпіти ці візити з ревізією. Якщо їй так подобається прасувати й зашивати — нехай забирає твої речі до себе й бавить тебе далі!
— Марино, ну навіщо ти так гостро реагуєш? Вона ж людина іншого покоління, вона просто переживає за мене, — спробував заспокоїти дружину Андрій.
— Ні, вона не переживає, вона мене контролює! І ти її виправдовуєш! Тобі що, справді погано зі мною? Тобі не вистачає накрохмалених простирадл для щастя?
— Мені вистачає спокою, Марино. Якого в цьому домі через твої камери, блоги й тепер уже сварки з моєю мамою стає все менше й менше, — тихо, але твердо сказав Андрій, розвернувся і пішов у дитячу кімнату до сина.
Галина Іванівна тим часом сиділа у своїй порожній квартирі, пила заспокійливі краплі й дивилася на телефон. Вона щиро не розуміла, чому її спроба допомогти сину обернулася такою брутальною сваркою.
Вона хотіла як краще, а залишилася винною. Попереду була довга сімейна криза, де кожній стороні доведеться або навчитися чути іншого, або назавжди зруйнувати те, що будувалося роками.
Світлана Малосвітна
