Мамине ліжко ще тримає її запах і здається, що вона просто вийшла в іншу кімнату, а вони вже ділити її майно почали. Спокою не дає їм бабусина квартира.
У кого тільки вродили мої дітки. Обоє жадібні та ліниві. Ми з їхнім батьком все життя ні на чию допомогу не сподівалися, самі собі на хліб заробляли. І квартиру теж заробили. Півжиття в комуналці тулилися, а дочекалися, витримали. А цим все готове подавай. Вася машину захотів в двадцять два роки, Василина в дев’ятнадцять років весілля шикарне захотіла, потім квартиру двокімнатну.
Всі бажання виконали ми з чоловіком, взяли кредити. Самі їх і виплатили. Однією картоплею з дачі харчувалися, а зарплату несли в банк, на погашення позик. Тепер ось мами нестало. Квартиру після себе залишила. Мені заповіла. А син і дочка чекають не дочекаються, коли я їм цю нещасну житлову площу віддам.
Прийшли вчора на сорок днів і відразу про квартиру. Не бабусю згадували, а весь день квартиру ділили.
Вася почав. Йому, бачте, ніде жити. Раніше було де жити, а тепер немає. Не хоче він, бачте, квартиру орендувати у чужих людей. Хоче в бабусину переселитися. Каже грошей не вистачає. Звичайно, не вистачить, якщо ще й дівку чергову треба годувати-поїти. Вася, Вася. Коли тільки ти розуму в голову набереш? Тридцять років скоро. А все клянчиш і клянчиш. Все тобі не допомагають.
А хто кредит за машину платив? Чи не ми з твоїм батьком? Самостійно ти і третьої частини не виплатив. Все ми так ми. Жив би скромніше, давно б свою квартиру купив. А ти все гроші на дівок, прости господи, спускаєш. Завів би справжню сім’ю, тоді б і розмова інша був. А то живеш незрозуміло як – ні холостий, ні одружений. Все в наречених до сивого волосся будеш.
І Василина з претензіями. І цій мало. Квартиру купити допомогли, і всі їй мало. Наостанок у неї, бач, в перший клас донька пішла. Витрати великі. За гуртки треба платити, за музичну школу, ще за щось. Хотіла їй сказати: «Ех, дочко, а як ми вас ростили. Двох погодків. Хіба неуками ви залишилися. Теж за все платили: і за підручники, і за форму. І за путівки в табір на дві зміни. Чому це ми двох вивчили, а тобі одну першокласницю важко вчити?»
Хотіла сказати, так промовчала. Все одно не зрозуміє. Чи знайде виправдання. Скаже, що тоді життя інша було. А яке воно інше було. Я на двох роботах працювала: і в лікарні, і в ЖЕКу. Там медсестрою, тут прибиральницею. У декретній відпустці по три роки не сиділа. А ти, мила, три роки від дзвінка до дзвінка відсиділа. Та й зараз робота у тебе – не бий лежачого. Сидиш цілий день на попі, чай елітний продаєш, який простим людям не потрібен.
За мінімалку на місяць сидиш. Шукала б іншу роботу, якщо грошей не вистачає. Або Петю, свого товстого чоловіка, змусила б побільше грошей додому приносити. А не потурати йому неробі.
Давайте, каже вчора, продамо бабусину квартиру, а гроші поділимо. Цікаво, як ти їх ділити зібралася? Шкода, що не спитала я у тебе. Вже точно, не порівну. Чую, сказала б ти: «У мене дочка, а у Васьки – нікого, мені більше давайте». А не спитала ти мене, матір свою, як ця квартира дісталася. Скільки я сил і нервів втратила, за лежачою бабусею доглядаючи. Ні, не запитала. Швидше за квартиру продавати надумала та гроші ділити.
Ех, користолюбці і скандалісти. Поминальний день зіпсували. Мало не битися зчепилися. Через квартиру однокімнатну.
А ми з чоловіком Миколою так вирішили: досить. Час трошки випростатися. Втомилися вже. Квартиру продамо і дачу облаштуємо. Ще машину новішу купимо, щоб не ламалася, скільки нам жити залишилося. Ще я собі хочу купити сукню, а чоловікові костюм. І покласти ці речі в чемодан. Нехай лежать до того останнього дня, а то і поховати нема в чому нас буде.
Заощадять, дітки, тільки так. Нарядять в останню путь як опудал городніх. Ще купимо новий тонометр і апарат від болю в суглобах. Болить весь час спина до негоди і у мене, і у чоловіка, і тиск весь час скаче. А діти жодного разу і не поспівчували нам. Ні сорому, ні совісті у них, мабуть, немає. Ось така вона – життя
Фото ілюстративне – Zeitung «Aussiedlerbote
