Вдома, під Полтавою, залишилися хвора мати і недобудована хата з дірявим дахом. — Пані, ви не підкажете, де тут сьома платформа? — пролунав поруч низький, з хрипотою голос

Варшава задихалася від передріздвяної метушні.

На вокзалі «Західна» панував хаос: тисячі людей із величезними сумками, дитячий плач і нескінченні оголошення польською мовою. Катерина сиділа на своїй валізі, затиснувши в руках склянку з паперовим чаєм. Вона чекала на автобус до Гданська, де на неї чекала робота на рибному заводі.

Їй було тридцять п’ять. Вдома, під Полтавою, залишилися хвора мати і недобудована хата з дірявим дахом.

— Пані, ви не підкажете, де тут сьома платформа? — пролунав поруч низький, з хрипотою голос.

Катя здригнулася. Вона знала цей голос так само добре, як скрип власних хвірток.

Вона повільно підняла голову. Перед нею стояв Максим. Колись — перший красень на селі, її перше кохання, чоловік, з яким вони мріяли про весілля, поки він не поїхав «на тиждень у місто» і не повернувся ні через місяць, ні через рік.

Максим виглядав пошарпаним. Стара куртка, червоні від недосипу очі й натруджені руки.

— Катя? — він випустив із рук свій рюкзак. — Катю, це ти?

— Я, Максиме. Сьома платформа прямо і направо. Не затримуйся, бо пропустиш своє щастя, як завжди.

Він не пішов. Навпаки, опустився на лавку поруч, не питаючи дозволу.

— Боже, скільки років… Десять? Дванадцять?

— Одинадцять років і чотири місяці, — сухо кинула вона.

— Але хто ж рахує, правда?

— Ти тут теж на заробітках?

— Ні, Максиме, приїхала на бал до польського короля. Звісно, на заробітках. Куди ще нам, таким як ми, дорога?

Максим важко зітхнув і потер обличчя долонями.

— Я чув, що ти заміж вийшла.

— Погано чув. Не вийшла. Не було за кого, — вона відвернулася, розглядаючи табло. — А ти як? Казали, ти в столиці великим паном став.

— Став, — гірко всміхнувся він. — Тричі банкрутом став. Потім на будівництво пішов. Тепер от — Гданськ. Кажуть, там на верфях добре платять.

— То ми з тобою в один бік їдемо, — Катя нарешті поглянула на нього. — Символічно.

Між ними повисла довга пауза. Повз пробігали люди, хтось вилаявся польською, десь розбилася пляшка.

— Кать, я тоді… я не знав, як сказати. Мені здавалося, що я в болоті тону. Хотів вирватися, тобі щось краще привезти. А в результаті просто втік.

— Ти не мені хотів щось привезти, Максиме. Ти собі хотів довести, що ти не «тракторист Макс», а хтось більший. Довів?

— Довів, що я ідіот. Кожного разу, коли бачив дівчину з такими ж русявими косами, серце зупинялося.

— Не треба, — Катя різко підняла руку. — Ці дешеві слова залиш для польських панянок. Мені вже не двадцять. Я знаю ціну обіцянкам.

— А я не обіцяю. Я просто… я радий тебе бачити. Навіть таку — колючу.

Він дістав із кишені пачку сигарет, згадав, що на вокзалі не можна, і сховав назад.

— Як там наша річка? — тихо запитав він. — Скеля ще стоїть?

— Стоїть. Тільки заросла вся верболозом. Ніхто туди більше не ходить купатися. Молодь вся в Польщі або в Чехії. Село доживає своє, Максиме.

— А хата ваша? Ти ж хотіла веранду з великими вікнами…

— От на веранду і їду заробляти. Щоб мати на старість хоч сонце бачила, а не цвіль на стінах.

Максим раптом дістав гаманець. Він був тонким, майже порожнім.

— У мене тут небагато… але візьми. На перший час. Поки перша зарплата буде. Гданськ дорогий.

— Сховай, — Катя навіть не глянула на гроші. — Я свої навчилася рахувати. І чужих мені не треба. Тим паче твоїх.

— Кать, ну не будь ти такою затятою! Ми ж не вороги.

— Ми — ніхто, Максиме. Вороги — це ті, хто має спільне теперішнє. А у нас тільки спільне кладовище спогадів.

До платформи під’їхав великий двоповерховий автобус. Люди почали штовхатися біля багажного відділення.

— Наш, — коротко сказала Катя, піднімаючись.

Вона вхопилася за ручку валізи, але Максим перехопив її.

— Дай я. Хоч до багажника донесу.

— Сама впораюся.

— Катерино, хоч раз у житті — просто дай мені допомогти! Не як колишньому, а як людині.

Вона завагалася, але відпустила руку. Він легко підняв важку сумку, закинув її в нутрощі автобуса і простягнув їй талончик.

Вони зайшли в салон. Місця виявилися майже поруч — через прохід. Автобус рушив, виїжджаючи на забиті машинами вулиці Варшави. За вікном миготіли вогні магазинів і святкові ілюмінації.

— Ти надовго? — запитав він через прохід, коли місто залишилося позаду.

— На пів року. Потім додому — садити город. А ти?

— А я не знаю. У мене там нікого не залишилося. Мати померла позаторік.

— Я знаю. Я була на похороні. Сусіди попросили допомогти, бо нікого з рідні не було.

Максим заціпенів. Він повільно повернув голову до неї.

— Ти була там?

— Була. Хтось же мав свічку тримати.

Він відкинувся на спинку сидіння і заплющив очі. У напівтемряві автобуса було видно, як у нього напружилися вилиці.

— Дякую, — ледь чутно промовив він.

Минула година. В автобусі вимкнули світло, залишивши лише тьмяне синє підсвічування. Більшість пасажирів заснули. Катя дивилася в темне вікно, де відображалося її власне обличчя — втомлене, але спокійне.

— Кать? — почулося пошепки з сусіднього крісла.

— Чого тобі?

— Якщо в Гданську буде важко… ну, житло не те, чи на заводі дуритимуть… У мене там є кум, він давно тримає хостел для наших. Запиши номер.

Просто про всяк випадок. Обіцяю, я не буду нав’язуватися.

— Пиши на квитку, — зітхнула вона.

Він швиденько надряпав цифри і передав їй клаптик паперу. Їхні пальці на мить зустрілися. Катя відчула шорсткість його долоні — це були руки людини, яка знає, що таке важка праця. Не того легковажного хлопця, а дорослого чоловіка.

— Знаєш, — сказав Максим, дивлячись у стелю автобуса. — Я кожну ніч там, у Варшаві, уявляв, як я повертаюся. Заїжджаю в село на гарній машині, заходжу до тебе… А зустрів тебе на вокзалі, з чаєм у пластику. Життя — дивна штука.

— Життя — чесна штука, Максиме. Воно дає нам те, що ми заслужили. Я заслужила свою валізу, ти — свій рюкзак.

— Може, ми зможемо… хоча б кави випити в неділю? Там, у Гданську, кажуть, є гарна набережна.

— Подивимось, Максиме. Подивимось, яка там буде риба і скільки в мене залишатиметься сил після зміни.

Вона закрила очі, вдаючи, що спить. Автобус плавно погойдувався на польському автобані. В кишені її куртки лежав клаптик паперу з його номером. Вона не знала, чи зателефонує. Але вперше за багато років їй не було так страшно їхати в невідомість.

Десь попереду було холодне Балтійське море, запах риби і дванадцятигодинні зміни. Але тут, у темному салоні, поруч дихала людина, яка знала запах полину в її рідному полі. І в цю хвилину цього було достатньо.

Коли автобус нарешті загальмував біля перону в Гданську і пасажири почали розбирати речі, Максим вистрибнув першим, подав Катерині руку, допомагаючи зійти на слизький від інею асфальт, і, не чекаючи на її заперечення, впевнено сказав: «Ми тепер в одному човні, Катю, а море тут глибоке — тримайся ближче, щоб не затягнуло».

You cannot copy content of this page