Варшава задихалася від передріздвяної метушні.
На вокзалі «Західна» панував хаос: тисячі людей із величезними сумками, дитячий плач і нескінченні оголошення польською мовою. Катерина сиділа на своїй валізі, затиснувши в руках склянку з паперовим чаєм. Вона чекала на автобус до Гданська, де на неї чекала робота на рибному заводі.
Їй було тридцять п’ять. Вдома, під Полтавою, залишилися хвора мати і недобудована хата з дірявим дахом.
— Пані, ви не підкажете, де тут сьома платформа? — пролунав поруч низький, з хрипотою голос.
Катя здригнулася. Вона знала цей голос так само добре, як скрип власних хвірток.
Вона повільно підняла голову. Перед нею стояв Максим. Колись — перший красень на селі, її перше кохання, чоловік, з яким вони мріяли про весілля, поки він не поїхав «на тиждень у місто» і не повернувся ні через місяць, ні через рік.
Максим виглядав пошарпаним. Стара куртка, червоні від недосипу очі й натруджені руки.
— Катя? — він випустив із рук свій рюкзак. — Катю, це ти?
— Я, Максиме. Сьома платформа прямо і направо. Не затримуйся, бо пропустиш своє щастя, як завжди.
Він не пішов. Навпаки, опустився на лавку поруч, не питаючи дозволу.
— Боже, скільки років… Десять? Дванадцять?
— Одинадцять років і чотири місяці, — сухо кинула вона.
— Але хто ж рахує, правда?
— Ти тут теж на заробітках?
— Ні, Максиме, приїхала на бал до польського короля. Звісно, на заробітках. Куди ще нам, таким як ми, дорога?
Максим важко зітхнув і потер обличчя долонями.
— Я чув, що ти заміж вийшла.
— Погано чув. Не вийшла. Не було за кого, — вона відвернулася, розглядаючи табло. — А ти як? Казали, ти в столиці великим паном став.
— Став, — гірко всміхнувся він. — Тричі банкрутом став. Потім на будівництво пішов. Тепер от — Гданськ. Кажуть, там на верфях добре платять.
— То ми з тобою в один бік їдемо, — Катя нарешті поглянула на нього. — Символічно.
Між ними повисла довга пауза. Повз пробігали люди, хтось вилаявся польською, десь розбилася пляшка.
— Кать, я тоді… я не знав, як сказати. Мені здавалося, що я в болоті тону. Хотів вирватися, тобі щось краще привезти. А в результаті просто втік.
— Ти не мені хотів щось привезти, Максиме. Ти собі хотів довести, що ти не «тракторист Макс», а хтось більший. Довів?
— Довів, що я ідіот. Кожного разу, коли бачив дівчину з такими ж русявими косами, серце зупинялося.
— Не треба, — Катя різко підняла руку. — Ці дешеві слова залиш для польських панянок. Мені вже не двадцять. Я знаю ціну обіцянкам.
— А я не обіцяю. Я просто… я радий тебе бачити. Навіть таку — колючу.
Він дістав із кишені пачку сигарет, згадав, що на вокзалі не можна, і сховав назад.
— Як там наша річка? — тихо запитав він. — Скеля ще стоїть?
— Стоїть. Тільки заросла вся верболозом. Ніхто туди більше не ходить купатися. Молодь вся в Польщі або в Чехії. Село доживає своє, Максиме.
— А хата ваша? Ти ж хотіла веранду з великими вікнами…
— От на веранду і їду заробляти. Щоб мати на старість хоч сонце бачила, а не цвіль на стінах.
Максим раптом дістав гаманець. Він був тонким, майже порожнім.
— У мене тут небагато… але візьми. На перший час. Поки перша зарплата буде. Гданськ дорогий.
— Сховай, — Катя навіть не глянула на гроші. — Я свої навчилася рахувати. І чужих мені не треба. Тим паче твоїх.
— Кать, ну не будь ти такою затятою! Ми ж не вороги.
— Ми — ніхто, Максиме. Вороги — це ті, хто має спільне теперішнє. А у нас тільки спільне кладовище спогадів.
До платформи під’їхав великий двоповерховий автобус. Люди почали штовхатися біля багажного відділення.
— Наш, — коротко сказала Катя, піднімаючись.
Вона вхопилася за ручку валізи, але Максим перехопив її.
— Дай я. Хоч до багажника донесу.
— Сама впораюся.
— Катерино, хоч раз у житті — просто дай мені допомогти! Не як колишньому, а як людині.
Вона завагалася, але відпустила руку. Він легко підняв важку сумку, закинув її в нутрощі автобуса і простягнув їй талончик.
Вони зайшли в салон. Місця виявилися майже поруч — через прохід. Автобус рушив, виїжджаючи на забиті машинами вулиці Варшави. За вікном миготіли вогні магазинів і святкові ілюмінації.
— Ти надовго? — запитав він через прохід, коли місто залишилося позаду.
— На пів року. Потім додому — садити город. А ти?
— А я не знаю. У мене там нікого не залишилося. Мати померла позаторік.
— Я знаю. Я була на похороні. Сусіди попросили допомогти, бо нікого з рідні не було.
Максим заціпенів. Він повільно повернув голову до неї.
— Ти була там?
— Була. Хтось же мав свічку тримати.
Він відкинувся на спинку сидіння і заплющив очі. У напівтемряві автобуса було видно, як у нього напружилися вилиці.
— Дякую, — ледь чутно промовив він.
Минула година. В автобусі вимкнули світло, залишивши лише тьмяне синє підсвічування. Більшість пасажирів заснули. Катя дивилася в темне вікно, де відображалося її власне обличчя — втомлене, але спокійне.
— Кать? — почулося пошепки з сусіднього крісла.
— Чого тобі?
— Якщо в Гданську буде важко… ну, житло не те, чи на заводі дуритимуть… У мене там є кум, він давно тримає хостел для наших. Запиши номер.
Просто про всяк випадок. Обіцяю, я не буду нав’язуватися.
— Пиши на квитку, — зітхнула вона.
Він швиденько надряпав цифри і передав їй клаптик паперу. Їхні пальці на мить зустрілися. Катя відчула шорсткість його долоні — це були руки людини, яка знає, що таке важка праця. Не того легковажного хлопця, а дорослого чоловіка.
— Знаєш, — сказав Максим, дивлячись у стелю автобуса. — Я кожну ніч там, у Варшаві, уявляв, як я повертаюся. Заїжджаю в село на гарній машині, заходжу до тебе… А зустрів тебе на вокзалі, з чаєм у пластику. Життя — дивна штука.
— Життя — чесна штука, Максиме. Воно дає нам те, що ми заслужили. Я заслужила свою валізу, ти — свій рюкзак.
— Може, ми зможемо… хоча б кави випити в неділю? Там, у Гданську, кажуть, є гарна набережна.
— Подивимось, Максиме. Подивимось, яка там буде риба і скільки в мене залишатиметься сил після зміни.
Вона закрила очі, вдаючи, що спить. Автобус плавно погойдувався на польському автобані. В кишені її куртки лежав клаптик паперу з його номером. Вона не знала, чи зателефонує. Але вперше за багато років їй не було так страшно їхати в невідомість.
Десь попереду було холодне Балтійське море, запах риби і дванадцятигодинні зміни. Але тут, у темному салоні, поруч дихала людина, яка знала запах полину в її рідному полі. І в цю хвилину цього було достатньо.
Коли автобус нарешті загальмував біля перону в Гданську і пасажири почали розбирати речі, Максим вистрибнув першим, подав Катерині руку, допомагаючи зійти на слизький від інею асфальт, і, не чекаючи на її заперечення, впевнено сказав: «Ми тепер в одному човні, Катю, а море тут глибоке — тримайся ближче, щоб не затягнуло».
