Вечір. У домі звична, майже густа тиша, яку розрізає лише монотонний бубон телевізора з вітальні. Там знову крутять чергові новини, від яких вже давно нудить — світ навколо здається настільки складним і небезпечним, що хочеться просто закритися в коконі. Я сиділа на кухні, втупившись у свій телефон.
Світло екрана — холодне, неприродно біле, майже стерильне — падало на моє обличчя, підсвічуючи зморшки біля очей, яких я вдень намагаюся не помічати в дзеркалі.
Пальці рухалися самі собою. Вгору, вниз. Вгору, вниз. Оновлення стрічки. Нові картинки. Нові життя.
Це був мій вечірній ритуал. Наче я перевіряла, чи світ ще існує, чи ще крутиться земля там, за межами моєї кухні, де я знову доїдаю вчорашній борщ.
Ось Олена, моя колишня однокласниця. Ми колись разом ділили парту, а тепер — ми ділимо один інформаційний простір. Вона — в Туреччині. Фото на фоні моря, де вода блакитніша за небо на фотошопі, а сама вона — у капелюсі з широкими полями, з посмішкою, яка, здається, зовсім не знає, що таке розчарування чи біль у суглобах. Підпис під фото: «Життя тільки починається! Насолоджуюсь кожною миттю, головне — дозволити собі бути щасливою!».
Я відклала телефон на секунду. В кухні пахло засмажкою від вечері, а не морським бризом. Спина нила — нестерпний наслідок дня, проведеного в черзі до пенсійного фонду, де мені нахамили тричі за годину. Я відчула, як всередині щось хлюпнуло — якесь тягуче, липке розчарування. Чому в неї життя «починається», а в мене — «продовжується» у форматі виживання?
Гортаємо далі. Наталка. О, Наталка — це наш золотий стандарт. У неї онуки. Фото в парку: діти в ідеально чистих курточках, морозиво, сонце, сміх, який, здається, чутно навіть через екран. «Моє щастя, моя гордість, моє все!» — підписано під фото.
Я згадала своїх. Мої дзвонять, коли треба гроші на інтернет, коли треба замовити піцу або коли батьки у відрядженні. І сміх у них інший — швидкий, механічний. І бувають вони в мене рідко, бо «бабусь, ми зайняті, уроки, гуртки, англійська». Значить, я щось не те зробила? Якась не така бабуся? Чи, може, я не вистаралася на «ідеальну картинку»?
Світ у Фейсбуку був ідеальним місцем, де панував вічний ефір. Люди там ніколи не хворіли на грип, не сварилися через підвищення комуналки, не старіли — вони просто «елегантно дорослішали». Вони тільки подорожували, готували шедевральні страви, які виглядали як з картинки, і писали мудрі поради про те, як «любити себе», «знайти гармонію» та «відпустити токсичних людей».
І я, сидячи на своїй облупленій кухні, де на стіні вже років десять не мінялися шпалери, відчувала, як всередині щось стискається. Це не була заздрість у класичному розумінні. Це була якась глибока, бездонна впевненість у власній нікчемності.
— Ну чому вони всі такі яскраві? — прошепотіла я сама до себе, ніби шукаючи відповіді у плямах на скатертині. — Чому вони всі успішні, щасливі, подорожують, а я — така звичайна, втомлена, зі своїми вічними проблемами, які нікому не цікаві? Невже я прожила життя «не так»? Невже пропустила якийсь поворот, де роздавали успіх і гармонію, поки я стояла в черзі за хлібом?
Найгірше ставало тоді, коли я намагалася щось виставити сама. Зроблю фото борщу — ну, борщ як борщ, наче в столовці. Хтось лайкне, хтось промовчить. Зроблю фото квітки на підвіконні — теж нічого особливого. Здавалося, моє життя — це сіра копірка в порівнянні з їхніми кольоровими слайдами. Я почувалася так, ніби все моє життя — це чернетка, яку ніяк не вдається переписати начисто.
Все змінилося одного вівторка.
Я зустріла Олену — ту саму, з Туреччини. Вона зайшла в наш місцевий супермаркет. Я не одразу її впізнала. Вона стояла біля каси, втомлена, з сірим, обвислим обличчям, без жодного фільтра, без тих сонячних окулярів, які ховали її очі на фото. Вона рахувала дріб’язок. Її пальці тремтіли, коли вона перебирала монетки по 50 копійок. Вона виглядала розгубленою, зовсім не схожою на ту королеву курортів, якою вона була два тижні тому на моєму екрані.
Я підійшла ближче. Хотіла промовчати, але язик сам розв’язався.
— Олено? — покликала я.
Вона здригнулася, наче її спіймали на місці злочину. Озирнулася, і в її очах я побачила такий відчай, що мені стало ніяково. — О, Марійко… привіт, — сказала вона, і в її голосі не було того радісного дзвінку, який я чула в уяві. Голос був сухий, втомлений.
— Привіт, — відповіла я, намагаючись бути природною. — Бачила ваші фото. Класно відпочили. Туреччина — це, мабуть, неймовірно…
Вона помовчала. Довго. Потім раптом зітхнула — так важко, ніби скинула з плечей не просто мішок каміння, а цілу гору. Вона відсунула кошик з кефіром і хлібом убік.
— Та… — вона махнула рукою. — Класно… Маріє, ти не уявляєш, як мені зараз хочеться просто вити.
— Що сталося? — я мимоволі зробила крок вперед, забувши про соціальну дистанцію. — Кредит за ту поїздку ще два роки платити. Спина після того літака розвалюється — я там ледь ходила, все на знеболювальних. А чоловік… — вона опустила очі на підлогу. — Ми розлучаємося, Маріє. Це була остання спроба склеїти те, чого вже давно немає. Вся поїздка — це був суцільний скандал, просто ми робили фотографії, щоб хоч якось зберегти лице перед людьми.
Я стояла і дивилася на неї. Вся та магія Фейсбуку розлетілася на друзки, як кришталева ваза, на яку випадково потрапила іскра реальності. Олена не була успішною. Вона була так само налякана, так само самотня і так само втомлена, як і я. Просто вона, на відміну від мене, мала силу — або, скоріше, відчайдушну потребу — створювати собі фасад. Вона грала роль, щоб не розсипатися.
— Знаєш, — сказала вона, вже майже шепотом, — я іноді дивлюся на твої фото з дачі. І думаю: «Яка ж Марія щаслива. У неї стабільність, у неї чоловік, у них спокій».
Я ледь не засміялася.
— Спокій? Ми в той день посварилися через те, хто буде копати картоплю, і два дні не розмовляли. — Серйозно? — вона вперше за розмову подивилася на мене прямо.
— Серйозно.
Ми стояли посеред супермаркету, між відділом з крупами та консервами, і я раптом зрозуміла: весь світ — це сцена. Люди там не живуть, вони грають. Вони виставляють напоказ лише найкращі моменти, ретушують зморшки, вибирають ракурси, ховають сльози за емодзі. Ми всі дивимося одне на одного через викривлене скло, порівнюючи свої «чорнові варіанти» з їхніми «відшліфованими фіналами».
Це ж божевілля! Ми порівнюємо своє справжнє життя — з усіма його недоліками, болями, немитим посудом і втомою — з чужою рекламною картинкою.
Я вийшла з магазину і пішла додому. Дивилася під ноги, на весняні калюжі, в яких відбивалося сіре небо. Мені було легко. Неймовірно легко. Я ніби зняла важкі чоботи, які тиснули цілу вічність.
Того вечора я знову зайшла у Фейсбук. Знову побачила ідеальні подорожі, ідеальних онуків, ідеальні вечері. Але цього разу я не відчувала того болючого стискання в грудях. Я дивилася на них як на кіно. Це просто картинки. Це просто вистава. Хтось грає роль «успішної жінки», хтось — «ідеальної бабусі». І це їхній вибір. Їхня гра.
Я закрила телефон. Встала, підійшла до вікна. За вікном — ніч, звичайний спальний район, де в сусідніх вікнах теж горять лампи. Хтось там теж зараз гортає стрічку і думає, що в мене все ідеально, бо я колись виклала фото з дачі, де сонце красиво світить на кущ смородини.
Я посміхнулася своєму відображенню у склі. Я не ідеальна. Моє життя не таке яскраве, як у Олени з її кредитами і розлученням. Але воно — моє. Справжнє. Зі своїми труднощами, з болем у спині, з чашкою чаю, яка зараз холоне на столі, з моїми неідеальними, але рідними людьми.
Я більше не хочу грати в цю гру. Я не хочу бути «успішною» на екрані. Я просто хочу бути щасливою в реальності. І якщо для цього треба перестати порівнювати себе з тими, кого я ніколи не знала по-справжньому, — то нехай так і буде.
Наступного дня я видалила додаток Фейсбуку з головного екрана телефону. Стало якось легше дихати. Світ навколо раптом став більшим, ніж прямокутник 15 на 7 сантиметрів. І сонце, яке світило вранці, виявилося куди яскравішим за будь-який фільтр.
