Вероніка сиділа на підлозі орендованої «гостинки», де навіть шпалери, здавалося, відклеювалися від суму. Вісім місяців при нпдії робили кожен рух важким, але справжня важкість була всередині. Два тижні тому Максим просто зібрав речі.
— Вероніко, я не витягую, — сказав він тоді, не дивлячись в очі. — Дитина, орендована квартира, борги… Я відчуваю, що задихаюся. Мені треба знайти себе.
— Знайти себе? — тихим голосом перепитала вона,. — А нас ти де плануєш залишити? У цьому вогкому кутку, з якого нас попросять виїхати через місяць, бо власниця не хоче чути дитячого плачу?
Він пішов. Залишив лише порожню полицю у шафі та номер телефону, який тепер був «поза зоною досяжності».
Вероніка працювала архівісткою в управлінні містобудування. Навіть у декретній відпустці вона продовжувала переглядати старі цифрові бази — це заспокоювало.
Одного вечора, коли малюк штовхнувся особливо наполегливо, вона натрапила на запис двадцятирічної давнини про забутий житловий кооператив «Надія».
— «Надія»… Яка іронія, — прошепотіла вона.
Вона заглибилася в документи. Виявилося, що при будівництві нового мікрорайону одна з двокімнатних квартир у центрі міста не була приватизована або передана у власність через юридичну помилку в документах збанкрутілого забудовника.
Вона фактично «висіла» у повітрі: на балансі міста її не було, але й власників вона не мала. Квартира стояла зачиненою п’ятнадцять років.
Вероніка зрозуміла: це її шанс. Але щоб отримати її законно, потрібно було зробити те, на що ніхто не наважувався — розплутати цей гордіїв вузол бюрократії за лічені дні.
Наступного ранку Вероніка була в кабінеті свого колишнього начальника, Степана Андрійовича.
— Веронічко, тобі народжувати з дня на день! Іди додому, пий чай, — сплеснув руками старий чиновник.
— Степане Андрійовичу, мені нікуди вести дитину, — твердо відповіла вона, викладаючи на стіл папку. — Ось витяг з архіву. Квартира №42 на вулиці Сонячній. Вона юридично нічия. Я підготувала проєкт рішення про передачу її до фонду соціального житла для матерів-одиначок, що перебувають у черзі. А я перша в цій черзі вже три роки.
— Ти з глузду з’їхала? Там треба підписи департаменту майна, юристів, мера… Це займе пів року!
— У мене є два тижні, — відрізала Вероніка. — Або я зроблю це, або завтра я виведу сюди пресу і розкажу, як наше управління «губить» квартири, в яких могли б жити люди.
Це була блеф, але в її очах було стільки вогню, що Степан Андрійович повірив.
Наступні десять днів Вероніка провела в таксі та кабінетах. Вона не благала — вона оперувала фактами. У юридичному відділі молодий юрист намагався її виставити: — Жіночко, прийдіть після свят. У нас звітність.
— Послухайте, — Вероніка підійшла впритул, ігноруючи біль у попереку. — Поки ви пишете звіти, ця квартира обростає пліснявою. Ось готове правове обґрунтування.
Вам треба просто звірити параграфи й поставити штамп. Якщо ви це зробите зараз — я пригощу весь ваш відділ найкращим тортом у місті. Якщо ні — я зараз сяду на цей стілець і не встану, поки не почнуться перейми. Прямо тут.
Штамп було поставлено через годину.
За два тижні до передбачуваної дати появи малбюа) Вероніка знову стояла в кабінеті мера на підписанні документів. Руки тремтіли, коли вона ставила підпис.
— Вітаю, Вероніко Іванівно, — мер посміхнувся, простягаючи їй ключі з металевим брелоком. — Ви зробили роботу трьох відділів за десять днів. Нам би такі кадри після вашого декрету.
Вона вийшла на вулицю. Весняне сонце засліпило очі. Під’їхавши до будинку на Сонячній, вона відчинила важкі двері. Квартира була запиленою, зі старими шпалерами «в квіточку», але вона була її. Великою, світлою, з балконом, що виходив у тихий парк.
Ввечері задзвонив телефон. Це був Максим. — Привіт… Я чув, ти квартиру отримала? Може, я заїду? Поговоримо про нас… про дитину…
Вероніка подивилася на свої чисті, впевнені руки. — Знаєш, Максиме, ти хотів знайти себе. Сподіваюся, ти знайшов. А я знайшла дім. Для нас із сином тут достатньо місця, але для тих, хто тікає, коли важко — місця немає. Бувай.
Вона поклала слухавку і відчула легкий штовх всередині. — Все добре, малюку, — прошепотіла вона. — Ми вдома.
Облаштування порожньої квартири стало для Вероніки справжнім випробуванням на міцність. Грошей на дизайнерські ремонти не було, але в неї був азарт і два тижні до зустрічі з сином.
Коли Вероніка вперше занесла до нової квартири коробку зі своїми речами, луна від її кроків прокотилася порожніми кімнатами. Пил танцював у променях сонця. Вона сіла на підвіконня і склала список: ліжечко, матрац, комод, хоча б пара стільців.
— Ну що, маленька людино, — звернулася вона, — почнемо з вікон. Щоб ти бачив світ чистим.
Вона ледь встигла набрати відро води, як у двері постукали. На порозі стояла жінка років шістдесяти в робочому комбінезоні й з рулеткою в руках.
— Добридень! Я Надія Петрівна, ваша сусідка знизу. Бачу, двері відчинені, дай, думаю, гляну, хто це в нашу «привидну» квартиру заїхав. Ой… та ти ж зовсім на ногах не стоїш!
— Я просто хотіла помити вікна, — ніяково посміхнулася Вероніка.
— Так, вікна скасовуються! — скомандувала Надія Петрівна. — Ану сідай на коробку. У мене зять займається реставрацією меблів, а донька — шторами. Ми тут у під’їзді всі знали про цю квартиру і чекали, кому вона дістанеться. Раз ти її вигризла у держави — значить, наша людина.
Наступного ранку Вероніку розбудив не будильник, а гуркіт у коридорі. Надія Петрівна привела «десант». Зять Андрій притягнув шліфувальну машинку, а донька Олена — рулони залишків дорогих шпалер.
— Це з минулого замовлення лишилося, — пояснювала Олена, розгортаючи ніжно-блакитне полотно. — Для дитячого куточка — саме те. Вероніко, ти тільки показуй пальцем, де що хочеш. Тобі навантаження не можна.
За три дні квартира перетворилася. Старий паркет засяяв після лакування, стіни пахли свіжістю, а юридична «пустка» стала затишним гніздечком. Вероніка спостерігала за цим з дивним відчуттям: вона все життя звикла розраховувати тільки на себе, а тут — чужі люди допомагали їй просто так.
— Чому ви це робите? — запитала вона Андрія, коли той закінчував збирати подароване кимось із сусідів дитяче ліжечко.
— Розумієш, Вероніко… — він відклав викрутку. — Світ тримається на тих, хто не здається. Ми бачили, як ти тут з папками бігала, як пороги оббивала. Ти дала цьому будинку надію, що справедливість існує. Це найменше, що ми можемо зробити
За п’ять днів до пологів, коли на вікнах уже висіли пухнасті штори, а в кутку стояв заправлений конверт для малюка, знову пролунав дзвінок. Це був Максим. Він стояв на порозі з великим букетом троянд і пакетом з дорогого дитячого магазину.
— Вероніко, я все обдумав, — почав він з порогу, намагаючись пройти всередину. — Ти молодець. Така квартира… в такому районі. Це все міняє. Я готовий повернутися. Давай спробуємо спочатку? Я навіть коляску пригледів, німецьку.
Вероніка подивилася на троянди, потім на чоловіка, який ще місяць тому злякався відповідальності, а тепер прийшов «на все готове».
— Максиме, — тихо сказала вона. — Ти не розумієш. Квартира нічого не змінила в мені, вона просто показала, хто є хто. Ці стіни бачили, як мої нові друзі тягали сюди меблі, поки ти «шукав себе».
— Але дитині потрібен батько! — вигукнув він.
— Дитині потрібен приклад чоловіка, який не кидає в біді. А батьком за документами ти будеш, я не заборонятиму бачитися. Але жити тут будуть тільки ті, хто вірив у нас, коли в нас не було нічого, крім надії.
Вона зачинила двері. Серце билося рівно. Жодного жалю.
Через тиждень Вероніка поверталася додому. Вона повільно виходила з таксі, тримаючи в руках дорогоцінний згорток. На лавці біля під’їзду сиділа Надія Петрівна.
— Ну що, мамочко? Хто там у нас? — сплеснула руками сусідка.
— Артем, — посміхнулася Вероніка, показуючи маленьке обличчя. — Артем Дмитрович.
Вона піднялася на свій поверх, відчинила двері власної двокімнатної квартири. У повітрі ще пахло лаком і дитячою присипкою. Вероніка поклала сина в ліжечко, яке зібрав для неї добрий сусід, і підійшла до вікна.
Вона зробила неможливе. Вона не просто отримала квадратні метри — вона вибудувала власну фортецю.
— Ну що, Артемчику, — прошепотіла вона, дивлячись на захід сонця. — Тепер ми точно вдома. І ніхто більше не змусить нас звідси піти.
Перші місяці з Артемчиком були схожі на затяжний марафон, де фінішна пряма щоразу віддалялася. Вероніка вчилася бути мамою, майстром на всі руки та економістом одночасно. Але тепер у неї був свій «тил» — її двокімнатна фортеця.
Листопад видався холодним. Одного вечора, коли Артемчик нарешті заснув після кольок, Вероніка почула дивне шипіння на кухні. Під раковиною виявилася калюжа — старе коліно труби, яке не міняли десятиліттями, нарешті здалося.
— Тільки не це, — прошепотіла вона, намагаючись підставити миску. — Тільки не зараз.
Вода продовжувала текти. Вероніка вибігла в під’їзд, сподіваючись знайти номер сантехніка на дошці оголошень. Там вона зіткнулася з високим чоловіком у камуфляжній куртці, який саме піднімався сходами з великою сумкою.
— У вас щось трапилося? — запитав він, помітивши її розгублений погляд і мокрі рукави халата.
— Труба… на кухні фонтан, а в мене малюк спить, я не можу перекрити стояк сама, — видихнула Вероніка.
— Я Сергій, з 45-ї. Дайте мені дві хвилини.
Сергій виявився не просто сусідом, а військовим інженером, який повернувся у відпустку. Він діяв швидко і мовчки. За десять хвилин стояк був перекритий, а ще за пів години він замінив пошкоджену деталь на нову, яку знайшов у себе вдома.
— Ось і все, — сказав він, витираючи руки. — Буде триматися краще за нову.
— Дякую вам величезне! Скільки я винна? — Вероніка вже тягнулася до гаманця.
Сергій зупинив її руку легким жестом. — Сусіди грошей не беруть. Краще пригостіть чаєм, коли малюк прокинеться. Я чув вашу історію від Надії Петрівни. Ви — легенда нашого будинку. «Жінка, яка перемогла мерію».
Вероніка вперше за довгий час щиро засміялася. — Скоріше «жінка, яка дуже хотіла спати в теплі».
З того дня Сергій став частим гостем. Але це не було схоже на нав’язливість Максима. Сергій з’являвся саме тоді, коли було потрібно: допомогти занести важку коляску на поверх, полагодити замок на балконі або просто принести пакет продуктів, коли на вулиці була ожеледь.
Одного разу, коли вони гуляли в парку (Сергій наполіг, що йому треба розім’ятися, а Вероніці — відпочити), він запитав: — Чому ти не покликала батька дитини на допомогу з ремонтом чи трубами?
Вероніка зупинилася, поправляючи ковдру Артемчику. — Знаєш, Сергію, є люди-гості. Вони приходять, коли в тебе накрито стіл і все прибрано. А є люди-будівельники. Вони допомагають тобі зводити стіни, коли навколо руїни. Максим був гостем. Він хотів жити в готовій квартирі з готовою дитиною.
— А я люблю будувати, — тихо відповів Сергій. — В інженерії головне — надійний фундамент. Здається, у тебе він найміцніший у світі, бо ти заклала його сама.
Напередодні Нового року Вероніка прикрашала ялинку. Артемчик, який уже впевнено тримав голівку, спостерігав за вогниками з ліжечка. У двері постукали.
Це був Максим. Знову з квітами, але цього разу з якимось папером у руках. — Вероніко, я подав запит. Оскільки ми не були розписані, я хочу встановити батьківство через суд. Мені потрібна прописка в цій квартирі, це допоможе мені з роботою…
Вероніка навіть не впустила його за поріг. — Тобі потрібна не дитина, а квадратні метри, Максиме. Суд — так суд. Але пам’ятай: аліменти будуть нараховані з дня народження. І право на проживання ти тут не отримаєш ніколи. Прощавай.
Коли вона зачинила двері, до неї підійшов Сергій, який саме заносив ялинку для Надії Петрівни. — Допомога потрібна? — коротко запитав він, бачачи її бліде обличчя.
— Вже ні. Я нарешті винесла останнє сміття з цієї квартири, — відповіла вона, відчуваючи неймовірну легкість.
Вечеряли вони разом — Вероніка, Сергій і Надія Петрівна з родиною. У великій вітальні двокімнатної квартири було тісно від людей, але неймовірно просторо від любові. Вероніка дивилася на Сергія, який обережно тримав Артемчика на руках, і розуміла: квартира була лише початком. Справжня перемога була в тому, що вона навчилася відрізняти фальш від справжньої сили.
Артемчик заснув, вчепившись маленьким пальчиком у край светра Сергія. І Вероніка знала — у цій квартирі більше ніколи не буде порожньо.
Валентина Довга
