Вероніка завжди пам’ятала той день, коли їй виповнилося п’ять років. То був сонячний весняний ранок у їхньому маленькому будинку на околиці Львова.
Мама спекла торт з полуничним кремом, а тато приніс подарунок – велику ляльку з блискучими очима. Але найголовніше – всі увага була на ній. Вперше за довгий час.
Але потім прийшов Максим. Їй брат, старший на чотири роки, увійшов до кімнати з вулиці, весь брудний від гри у футбол з хлопцями.
Він подивився на торт, на ляльку, і посміхнувся тією своєю фірмовою посмішкою – трохи нахабною.
– Ого, Вероніко, тобі ляльку купили? – сказав він гучно, щоб усі почули. – А мені на дев’ять років тільки м’яч дали. Ти що, принцеса тепер?
Мама засміялася і погладила його по голові.
– Максиме, не заздри сестричці. У тебе ж є свій м’яч, грайся.
Але Вероніка відчула, як щось стиснуло. Вона притиснула ляльку до себе і прошепотіла:
– Це моя лялька. Не чіпай.
Максим тільки розсміявся.
– Та я й не хочу твої дівчачі іграшки. Вони для малят.
Він завжди так робив. Знецінював усе її. Її малюнки – “мазанина”, її сукні – “як у ляльки”, її сльози – “ревеш, як мала”. А батьки завжди ставали на його бік. Бо він старший. Бо він хлопець. Бо він “захисник сім’ї”.
З роками це тільки погіршувалося. Коли Вероніці було десять, а Максиму чотирнадцять, вони поїхали на море до бабусі в Одесу.
Вероніка мріяла про пляж, про хвилі, про те, як збиратиме черепашки. Але Максим узяв із собою друзів – двох хлопців з двору – і весь час проводив з ними.
Одного вечора Вероніка сиділа на піску, будуючи замок із піску. Вона старанно ліпила вежі, прикрашала черепашками. Раптом почувся сміх. Максим з друзями підбігли і одним махом ноги розвалили весь замок.
– Ой, вибач, сестричко! – крикнув Максим, сміючись. – Не побачив твою “фортецю”. То ж просто купка піску!
Друзі зареготали.
Вероніка встала, очі повні сліз.
– Навіщо ти це зробив? Я стільки часу будувала!
– Та що ти, не реви. Зробиш нову. Ти ж дівчинка, тобі це подобається – в піску копирсатися.
Вона побігла до бабусі, скаржитися. Але бабуся тільки зітхнула:
– Максим жартує, дитинко. Він тебе любить, просто хлопці такі – грубі.
“Жартує”. Це слово Вероніка чула все життя. Максим “жартує”, коли ховає її речі. Максим “жартує”, коли розповідає в школі, як вона боїться павуків. Максим “жартує”, коли називає її “товстункою”, хоча вона завжди була стрункою.
У підлітковому віці все стало ще гірше. Вероніці виповнилося шістнадцять, вона вступила до художньої школи, мріяла стати дизайнером. Максим вже працював – після дев’ятого класу пішов до ПТУ на механіка, бо “навчання – не його”.
Він приходив додому пізно, з запахом оковитої, з гучними історіями про друзів, про дівчат, про бійки. Батьки пишалися ним:
“Наш Максим – чоловік справжній!”
А Вероніка сиділа в своїй кімнаті, малювала, слухала музику в навушниках. Одного вечора вона повернулася з прогулянки з подругою і почула, як Максим розмовляє з татом у кухні.
– …та Вероніка наша все малює свої картиночки. Коли вже нормальною стане? Вся в мріях, як мала.
Тато засміявся.
– Дівчата такі, сину. Ти от – молодець, вже заробляєш.
Вероніка завмерла за дверима. Серце стукало. Вона увійшла і тихо сказала:
– А чому ти думаєш, що малювання – це не нормально?
Максим повернувся, здивований.
– О, сестричка підслуховувала? Та я нічого поганого. Просто кажу, що в житті треба реальні речі робити. Гроші заробляти, а не фарбами мазати.
– А я зароблятиму на своєму малюванні! – вигукнула Вероніка. – Це моя мрія!
– Мрія? – Максим скривився. – Більшість мрійників закінчують на касі в супермаркеті. Дивись, щоб не жалкувала.
Вона вийшла, грюкнувши дверима. З того вечора вона майже не розмовляла з ним. Тільки “привіт” і “бувай”.
Тепер їм обом за двадцять п’ять. Вероніка закінчила університет, працює графічним дизайнером у львівській агенції. Живе окремо, в маленькій квартирі в центрі.
Максим одружився з дівчиною на ім’я Оксана, мають дитину – сина Артема, якому два роки. Живуть з батьками, бо “економлять на квартиру”.
Батьки часто дзвонять Вероніці: “Приїжджай, доню,в гості. Максим з сім’єю буде. Артемчик вже питає про тітку”.
Вона приїжджає, бо любить батьків. Але кожен раз – це випробування для Вероніки.
Останній раз був напередодні Різдва. Вероніка приїхала з подарунками – для племінника іграшку, для батьків – набір чаю, для Оксани – шарф. Для Максима – нічого. “Він і так все має”.
Сіли за стіл. Мама приготувала вареники, холодець, салати. Артем бігав навколо, сміявся.
Оксана, мила дівчина з великими очима, сказала:
– Вероніко, розкажи, як там на роботі? Ти ж дизайном займаєшся?
Вероніка посміхнулася.
– Добре, дякувати. Зараз великий проект – брендинг для нової кав’ярні. Багато креативу.
– Ого, круто! – Оксана щиро зацікавилася. – А покажеш колись свої роботи?
– Звичайно, можу скинути посилання на портфоліо.
Максим, який жував вареник, вставив:
– Та які там роботи. Весь день за комп’ютером сидить, очі псує. А грошей – кот наплакав. Я от на заводі за зміну більше заробляю, ніж вона за тиждень.
Вероніка відчула,образу.
– Звідки ти знаєш, скільки я заробляю?
– Мама розповідала. Кажуть, ти скаржилася, що дорого в центрі жити.
– Я не скаржилася! Просто сказала, що оренда зросла.
Батько втрутився:
– Діти, не сваріться за столом. Кожен обрав свій шлях.
Але Максим не вгамувався.
– Свій шлях? Вона досі як дитина – мріє про “креатив”. А в реальному житті треба сім’ю годувати, дім будувати. Дивись на мене – дружина, дитина, все як у людей.
Вероніка подивилася на нього холодно.
– А я не хочу “як у людей”. Я хочу як у себе. І між іншим, я сама себе годую. Не на шиї в батьків сиджу.
Оксана незручно посміхнулася, намагаючись змінити тему:
–
Артемчику, йди до тітки, покажи, як машинка їздить.
Але Максим продовжив:
– Ой, не на шиї. А хто тобі квартиру допоміг зняти? Тато ж заставу платив.
– То було разово! І я повернула!
Вона встала з-за столу.
– Вибачте, я піду подихаю свіжим повітрям.
На вулиці було холодно, сніг падав великими пластівцями. Вероніка сіла на лавку біля будинку.
Чому він завжди так? Чому не може просто порадіти за неї? Чи хоча б промовчати?
Через годину вона повернулася, попрощалася і поїхала додому. В таксі плакала тихо, щоб водій не бачив.
Минуло кілька місяців. Навесні Вероніці запропонували великий проект – дизайн для міжнародної компанії. Вона працювала ночами, але це був прорив.
Зарплата зросла вдвічі, вона навіть почала думати про власну квартиру.
Батьки зателефонували: “Веро, приїжджай на день народження Максима. Тридцять років – ювілей!”
Вона не хотіла. Але мама благала: “Будь ласка, дитинко. Він твій брат”.
Вероніка приїхала. З подарунком – дорогим набором інструментів, бо знала, що він любить майструвати.
В будинку було повно гостей – друзі Максима, родичі. Музика гучна, шашлики на дворі.
Максим, вже трохи напідпитку, обійняв її біля дверей.
– О, сестричка прийшла! Молодець, що не загордилася.
Вона відсторонилася.
– Вітаю з днем народження.
Вечір проходив нормально, доки не сіли за стіл. Знову розмови про роботу.
Один з друзів Максима запитав Вероніку:
– А ти чим займаєшся, Веро?
Вона розповіла про проект.
– Круто! Міжнародна компанія – то серйозно.
Максим хмикнув.
– Серйозно? Та то вони її жаліють. Думають, українка – дешева робоча сила. А насправді – сидить малює логотипчики.
Гості засміялися незручно.
Вероніка відклала виделку.
– Максиме, чому ти завжди мене принижуєш?
Він здивовано підняв брови.
– Принижую? Та я правду кажу! Щоб ти не літала в хмарах.
– Правду? Ти просто заздриш!
– Чого? Твоєму “креативу”? Та я за місяць більше заробляю, ніж ти!
– Справа не в грошах! Ти не можеш прийняти, що я обрала інший шлях. І що в мене виходить!
Оксана спробувала втрутитися:
– Максиме, досить. Вероніка права, це її життя.
Але він відмахнувся.
– Тобі легко казати. Ти ж вдома з дитиною сидиш. А я годую всіх!
Вероніка встала.
– Знаєш що, Максиме? Я з дитинства чую від тебе тільки зневагу. Ти ламав мої замки з піску, ховав речі, сміявся з моїх мрій. А тепер, коли я досягла чогось – ти знову те саме. Чому ти мене ненавидиш?
Він замовк на мить. Гості перезирнулися.
Потім тихо сказав:
– Я… не ненавиджу.
– То чому так робиш?
Максим відвів погляд.
– Бо… бо ти завжди була улюбленицею. Тобі ляльки, тобі увага. А я – старший, мене змушували поступатися. “Максиме, ти хлопець, захищай сестру”. А ти мене ніколи не любила.
Вероніка сіла назад, приголомшена.
– Я… не любила? Ти весь час мене дражнив! Я думала, ти мене зневажаєш!
– Я дражнив, бо хотів уваги. Бо думав, так ти помітиш мене.
Тиша в кімнаті.
Оксана взяла його за руку.
– Розкажи їй правду, Максиме.
Він зітхнув.
– Коли тобі п’ять було, а мені дев’ять – я заздрив. Ти була маленька, мила, всі навколо тебе. А я вже “великий”, мені не можна
було плакати чи гратися ляльками. Я думав, якщо подражню – ти побіжиш до мене, посваришся, але будеш зі мною. Але ти віддалялася.
Вероніка відчула, як сльози навертаються.
– Я віддалялася, бо боляче було. Ти завжди робив так, щоб я відчувала себе малою, дурною.
– Вибач, Веро. Я не вмію інакше. Я грубий, як тато казав. Але я пишаюся тобою. Правда. Тільки не вмію сказати.
Вона подивилася на нього.
– То скажи зараз.
Максим встав, підійшов.
– Вероніко, ти молодець. Ти досягла всього сама. Твій проект – круто. Я… заздрю трохи, бо в мене мрії не було. Тільки робота та сім’я. Але ти – вільна.
Вона теж встала, обійняла його обережно.
– Дякую. І ти молодець. Ти добрий тато, чоловік. Просто… не дражни мене більше, гаразд?
Він посміхнувся – вперше щиро.
– Гаразд. І ти приїжджай частіше. Артем тебе любить.
Тієї ночі вони розмовляли до ранку – вперше по-дорослому. Про дитинство, про помилки, про мрії.
Вероніка їхала додому на світанку. Сніг уже розтанув, весна вступала в права. В серці було легше. Не все виправлено, але початок зроблено.
Можливо, брат і сестра ніколи не стануть найкращими друзями. Але принаймні – перестануть бути ворогами.
Віра Лісова
